55312 (670572), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Наступ германо-австрійських військ почалося в 10 годин ранку 19 квітня. Загальній атаці передувала могутня артилерійська підготовка, що тривала біля доби.
Можна вважати, що події Горлицької операції пройшли у своєму розвитку три етапи. Перший з них — з 19 по 23 квітня — включав прорив армією Макензена оборони 3-й армії в районі Горлиці і відхід російських військ до р. Вислока. Другий етап — з 24 по 30 квітня — охоплював оборонні дії 3-й і 8-й росіян армій у межиріччя Вислоки і Сану. Третій етап — з 1 по 9 червня — склали бої на рубежі р. Сан і відхід російських військ за Львів.
На жаль, у росіян до початку весни вже був майже вичерпаний запас артилерійських снарядів, розрахований на недовгу війну. Витрата снарядів у перші місяці війни виявилася непередбачено великою. Перед чудово збройними солдатами Макензена росіяни солдати виявилися майже беззбройними.
19 квітня 1915 р. почався ”великий відступ” російських армій. Раптово з’ясувалося, що їм катастрофічно не вистачає самого необхідного — снарядів, патронів, рушниць, навіть чобіт. Нерідко новобранці попадали в діючу армію без взуття, і їм приходилося боротися босими...
Далеко не всі бійці мали гвинтівки, багатьом приходилося чекати загибелі чи поранення своїх товаришів, щоб одержати їхню зброю. Командування віддавало накази ”не витрачати патронів даремно”, ”забирати патрони в поранених і убитих”. Якось раз штаб Південно-Західного фронту розіслав телеграму про створення піхотних рот, збройних ”алебардами”...
Але гірше всього був найсильніший ”снарядний голод”. На ураганний вогонь супротивника росіяни могли відповісти лише рідкими одиночними пострілами. На один випущений росіянами снаряд приходилося приблизно 300 гарматних пострілів армії німецького генерала Августа Макензена. Генерал Микола Іванов з гіркотою написав на одній з телеграм начальства про неможливість надіслати снаряди: ”Сумне повідомлення. Не треба було б з такою підготовкою втягуватися у війну”.
”Весна 1915 року залишиться в мене назавжди в пам’яті, — згадував генерал Антон Денікін. — Велика трагедія російської армії — відступ з Галичини. Ні патронів, ні снарядів. Ізо дня в день криваві бої, ізо дня в день важкі переходи, нескінченна утома — фізична і моральна, то боязкі надії, то безпросвітний жах”.
Залишалося тільки відступати, щоб врятувати армію від повного знищення. Російські війська залишили Перемишль, Львів — майже всю Галичину. Вони несли величезні втрати — загальне число убитих і поранених за час ”великого відступу” склало 1 мільйон 410 тисяч чоловік. У той же час відступ не був безладним, майже завжди він відбувався організовано. ”Наш фронт, позбавлений снарядів, — зауважував пізніше А. Денікін, — повільно відходив крок за кроком, не допускаючи оточення і полони корпусів і армій, як це мало місце в 1941 р., у перший період Другої світової війни”. Наступаючий супротивник теж утрачав сотні тисяч солдат й офіцерів полоненими, убитими і пораненими.
Але причиною невдачі росіян у Горлицькій операції варто вважати не тільки недолік боєприпасів і перевагу супротивника в силах і засобах. Не менш важливими були і помилки в керівництві військами з боку командування російською армією. Розташовуючи значними резервами, воно не зуміло уміло використовувати їх. Контрудари свіжих корпусів, переданих їм Ставкою, були організовані погано і не досягали своєї мети.
Під час Горлицької операції російське командування вперше в широких масштабах проводило руйнування важливих об’єктів на шляхах руху австро-німецьких військ, знищення різного майна. На всіх напрямках були вивезені інтендантські вантажі, знищені мости, зруйнована залізнична полотнина, спалені станційні спорудження, викрадені паровози і вагони. Майно, яке не можна було вивезти, знищувалося на місці. Мости зберігалися до останньої хвилини і вибухали під вогнем супротивника. Це сповільнювало просування австро-германців.
Горлицька операція тривала 52 дня. Це була одна з найбільш великих оборонних операцій першої світової війни. Російські війська були змушені залишити Галичину. Але германо-австрійці не змогли домогтися великого стратегічного результату. Справа звелася фактично не до прориву російського фронту, а до його ”протисненню”.
2.4 Брусиловський прорив
Через рік після початку ”великого відступу” колишній ”снарядний голод” відійшов у минуле. Бойовий настрій на фронті, що тепер добре забезпечувався, трохи піднявся. Правда, на війська пригноблене подіяли довгі місяці нерухомого стану на тих самих рубежах.
І от 22 травня 1916 р. чотири армії Південно-Західного фронту рушили в наступ. На світанку зненацька для супротивника на його позиції обрушився ураганний вогонь російської артилерії. Тепер уже не потрібно було скупитися на снаряди, і від тисяч вибухів австро-угорські окопи перетворилися в дійсне пекло. Легкі гармати били щохвилини, важкі — раз у дві хвилини. Приходилося піклуватися тільки про те, щоб гармати не перегрілися. Протягом двох доби вал гарматного вогню котився по позиціях супротивника. Він, як тоді говорили, ”начисто вибивав” бойовище.
Вогонь російської артилерії був винятково ефективним. Це з’явилося результатом ретельної підготовки операції. У дротових загородженнях супротивника були пророблені проходи, а окопи першої і частково другої ліній виявилися зруйнованими.
У боях російські війська застосовували і хімічну зброю. Тепер всі солдати й офіцери російської армії вже мали протигази.
Протягом перших трьох днів наступу війська Південно-Західного фронту домоглися великого успіху. На напрямку головного удару ворожі позиції виявилися прорваними на фронті 70—80 км і в глибину на 25—35 км. Супротивник ніс великі втрати.
Австрійці вважали свої сильно укріплені позиції, на яких вони зимували, зовсім неприступними. Один офіцер австро-угорської армії, узятий у полон на початку наступу, сказав на допиті: ”Наші позиції неприступні, і прорвати їх неможливо. А якби вам це удалося, тоді нам не залишається нічого іншого, як спорудити грандіозних розмірів чавунну дошку, водрузити її на лінії наших теперішніх позицій і написати: ”Ці позиції були узяті росіянами, заповідаємо усім — нікому і ніколи з ними не воювати”.
Командуючий фронтом генерал Олексій Брусилов запропонував прорвати оборону супротивника не на вузькій ділянці фронту, а на всьому протязі фронту. Такий новий прийом здавався незвичайним і навіть зухвалим. Проте атака майже по всьому фронті удалася. По імені командуючого наступ назвали Брусиловським проривом.
Австро-німецьке командування спочатку не додало особливого значення наступу цього фронту, вважаючи його демонстративним і думаючи, що до серйозних наслідків воно не приведе. Однак проривши росіян у районі Луцька змусив змінити цю думку. Особливу тривогу викликала небезпека втрати Ковеля — великого вузла залізниць. Вихід військ Брусилова в цей район відбився б на стійкості всього німецького фронту до півночі від Прип’яті.
До кінця липня російські війська знову відвоювали частину Східної Галичини і всю Буковину. Вони взяли в полон 8 тисяч ворожих офіцерів, 370 тисяч солдатів, захопили 500 гармат і величезну кількість іншого озброєння. Усього ж за час Брусиловського прориву супротивник втратив до 1,5 мільйонів військовослужбовців. Втрати росіян були втроє менше, з них убитими 62 тисячі чоловік.
Щоб врятувати положення, супротивнику довелося терміново перекидати війська з інших місць. Армії Брусилова зштовхнулися в боях навіть з турками. Німеччина змушена була перекинути частину сил з-під Вердена, де йшли запеклі бої з французами. Це помітно полегшило положення союзників Росії.
3 червня австро-германці нанесли контрудар. Вони мали намір шляхом концентрованого наступ в загальному напрямку на Луцьк ліквідувати успіх росіян і відкинути їх у вихідне положення. Російські війська змушені були відбивати атаки ворога. Контрудар не набув розвитку. Завзятим опором росіяни зірвали задум ворожого командування.
У той час, як на правому фланзі російські війська відбивали контрудар австро-угорців, лівофлангова 9-я армія успішно розвивала наступ. Її війська 4 червня форсували Прут, а 5 червня опанували Чернівцями. Переслідуючи відступаючого супротивника, вони наступного дня вийшли на ріку Серет.
Під впливом перемог Брусилова 14 серпня 1916 р. у війну на стороні Росії вступила Румунія. Однак ця подія тільки ускладнила становище Росії. Австро-німецькі війська швидко розгромили слабку румунську армію і зайняли Бухарест. Російський фронт розтягся до самого Чорного моря...
Наступальна операція Південно-Західного фронту влітку 1916 р. мала велике військово-політичне значення. Вона призвела до поразки австро-угорських військ у Галичині і Буковині. Супротивник втратив убитими, пораненими і полоненими до 1,5 млн. чоловік, 581 гармату, 1795 кулеметів, 448 бомбометів і мінометів. Втрати росіян склали близько 500 тис. чоловік. Брусиловський наступ, як відзначали німецькі військові історики, виявився самим важким потрясінням, що випадало до того на частку австро-угорського війська.
Проте, кампанія 1916 р. не виправдала повною мірою стратегічних завдань, закладених у єдиному плані союзного командування. Одночасного наступу не вийшло. І все-таки загальний підсумок кампанії був на користь союзників. Вони вирвали стратегічну ініціативу з рук австро-німецького командування. Вирішальну роль у цьому зіграв і Брусиловський наступ.
3 Україна: в вогні великої війни
Не маючи своєї державності, щоб захистити свої корінні інтереси, українці зазнали у війні особливо відчутних втрат. Українці воювали по обидва боки ворогуючих, змушені були вбивати один одного, воюючи за імперії, які ігнорували українські національні інтереси. Наддніпрянська, або Російська Україна, де наприкінці ХІХ ст. проживало 23,5 млн. українців, дала російської армії 3,5 млн. солдатів, а із Західної, або Австрійської України з 6,5 млн. проживаючих тут українців було мобілізовано 250 тисяч. В 1914—1915 рр. в Австро-Угорщині біло мобілізовано чоловіків від 21 до 42 років, а в 1916 — 18-50 річних. Війна готувала Україні величезні страждання у руїни, оскільки воєнні дії велися на її території.
Найбільше постраждало населення етнічних українських територій у складі Австро-Угорської імперії. Відступаючи війська чинили масові репресії проти місцевих жителів, звинувачуючи їх в зраді. Після перших поразок австро-угорських військ під час бойових дій Першої світової війни в Австрії за намовою та доносами почалися страшні переслідування українців. Ситуація воєнного стану давала змогу австро-польській адміністрації в Галичині підірвати якомога більше українські позиції під приводом боротьби з русофільством. З іншого боку, австро-угорське командування, щоб виправдати свої поразки на фронті, посилаючись на звинувачення польської адміністрації, пояснювали ці поразки ”зрадою українців”, їх москвофільством. Західну Україну захлинув масовий терор. Тисячі українських селян, священиків, інтелігентів загинули невинно на шибеницях і в казематах австрійських тюрем. Десятки тисяч українців було кинуто в концентраційні табори Талергоф, Гнав, Гмюнді, Терезєнштад, де вони були в жахливих умовах, тисячами гинули від хвороб і варварського поводження австро-польської влади. Лише в концтаборі Талергоф перебувало 30000 русофілів і українофілів.
Мадярськи війська (гонведи — краєва самооборона) вішали людей без суду. ”Прихід мадярських частин позначили численні насильства, грабунки, доконувані на місцевому українському населенні, — згадував генерал М. Тарнаєвський. — всі звірства, що їх допускалися схудоблі, півдикі люди, — мали за претекст уяви москвофільства нашого Богу духвинного селянства. В дійсності це була нагода безкарно розгнуздувати… первісні, дикі інстинкти”.
М. Тарнаєвський говорив про факт спалення живцем п’яти десятків українських селян в Ріпневі під Буськом. Знахабнілі австрійські генерали піддавали артилерійському обстрілу цілі українські села. 15 вересня 1914 року гонведи зарубали шаблями сорок українців серед білого дня на вулиці Перемишля.
І. Нагаєвський наводить загальну цифру втрат українців внаслідок австро-угорського терору, яка становить 36 тис. цивільних людей, в тому числі стариків та жінок, розстріляних або повішених, і стільки ж наших в’язнів загинуло в австрійських таборах.
Друга хвиля репресій на українських територіях прокотилася краєм після приходу російської армії. Ставлення російського офіцерства до місцевого населення формувалося не в останню чергу під впливом брошюри члена ”Карпато-руського визвольного комітету” Наркевича ”Сучасна Галичина”, яку командування Південно-Західного фронту роздало всьому командному складу. У брошурі негативно характеризувалися галицькі організації, політичні партії та їхні керівники, греко-католицька церква. Український рух подавався як цілком проавстрійський, мазепинський, антиросійський.
Призначений генерал-губернатор завойованих територій граф О. Бобринський не приховував своїх намірів: ”Я буду вводити тут російську мову, закон та устрій”. Місцева адміністрація, яку склали далеко не кращі представники місцевих жителів, були, як це часто буває, ще ”більш католиками, ніж сам Папа”. Тому українські жителі зазнали численні перешкоджання та обмежування в своїх діях та висловлюванні думок.
До кінця 1918 р. тривала Перша світова війна, й українська територія була одним з головним воєнних театрів у Східній Європі; після її закінчення тут розгорілися нові міжнародні конфлікти, пов’язані з повоєнним влаштуванням цих земель, що завершилися лише з укладенням Ризького договору у 1921 р. та рішенням Антанти стосовно Галичини у 1923 р.
Загальні висновки
Перша світова війна — одна із самих тривалих, кровопролитних і значних по наслідках в історії людства. Вона продовжувалася більш чотирьох років. У ній брали участь 33 країни з 59, що володіли в той час державним суверенітетом. Населення воюючих країн склало понад 1,5 млрд. чоловік, тобто близько 87% усіх жителів Землі. Під рушницю було поставлено в цілому 73,5 млн. чоловік. Більш 10 млн. було убито і 20 млн. поранене. Жертви серед мирного населення, що постраждало від епідемій, голоду, холоду та інших нещасть воєнного часу також обчислювалися десятками мільйонів.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
