54326 (669625), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

А все-таки за переписом 1897 р. 25 % харківського населення признали себе українцями (45092 чол., з них 23430 чоловічого, 21662 жіночого полу), а 58 % признали себе великоросіянами. Навіть можна думати, що в дійсності людей українського походження було у Харкові значно більше, бо серед його населення родом з Харківщини було 96 тисяч, а з Полтавщини — 5 тис., з Київщини — 4,5 тис., з Катеринославщини — 2,5 тис., з Подолії — 1,5 тис., усього з українських губерній 110 тис., і хоч якась частина їх, можливо, теж була великоросами, а все-таки здається, що немало з українців просто не признали себе українцями, бо не знали, хто вони такі, а інші, поробившися свідомими перевертнями, навмисне записали себе руськими. Цікаво, що українцями заявили себе більш усього нижчі стани суспільства — військові, залізничні та домашні службовці, сільськогосподарські торговці. А коли так, то не можна казати, що навіть напочатку ХХ ст. Харків за складом свого населення був чисто “русским” містом.

Українське національне відродження у Харкові у XIX ст.

На протязі усього XIX ст., коли йшла русифікація Харкова і України, коли од українського народа, який проживав по селах Харківщини, де він складав і досі складає з себе переважно значну більшість, одірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція — у ці ж самі часи почали виявлятися з сієї самої інтелігенції окремі особи, котрі щиро любили український нарід і хотіли наблизитися до його, ознайомитися з його життям, з безмірними багацтвами його поезії, з його побутом, з його мовою.

Одни почали писати по-українськи і утворили нову українську літературу; інші збірали пам'ятки української історії, працювали над науковою історією української мови. Така щира любов до України утворила серед харківської інтелігенції купки й гуртки українських народолюбців; ми бачимо їх у Харкові на протязі усього XIX ст. Вони утворювалися серед молоді — учнів вищих і середніх шкіл, особливо універсітету, і серед суспільства, й значну участь у них приймали професори Харківського університету.

До цього треба додати, що Харківський університет взагалі був прихильний до українознавства і дав чимало славетних діячів на цій ниві. Він з самого початку свого

— працювати на користь тієї країни, де він був заснований, для того населення, яке зробило такі величезні жертви для можливості мати вищу школу у свойому рідному краю — у Слобожанщині. Треба добре пам'ятати про те, що коли б слободсько-українське суспільство — усі його стани взагалі — не внесло б своєї жертви на університет, Харків ніяким побитом не мав би університета раніше Києва. Треба завжди пам'ятати й про жертву харківських військових обивателів слобожан — 150 десятин землі на Сумському шляху, котрі варті тепер багато мільйонів (там тепер красуються нові будинки клінік і лабораторій нового університетського городка). І Харківський університет на протязі майже 200 років свого існування багато зробив для України: для пізнання її землі, її населення; і можна тільки висловити бажання, щоб тепер - у добу української незалежності — праця університета у цьому напрямку поширювалася.

Щирим українцем серед перших професорів Харківського університету був, по оповіданню Цебрікова, Комлишинський, котрий розмовляв по-українськи, також, як і усе його семейство — батько та сестри; побут їх був також український. З професорів Харківського університета вийшов і один із славетних поетів Украйни — П. П. Гулак-Артемовський, котрий у 40-х роках XIX ст. був і ректором університета. Він писав чудовою, яскравою, народньою слободсько-українською мовою; його байка “Пан та собака”, де він виступав проти кріпацтва, мала і широке суспільне значіння. Білецький-Носенко писав, що казочка Гулака-Артемовського читалася з такою ж великою утіхою, як і “Енеїда” Котляревського, і багацько народу знало ті байки напам'ять. Другий одночасник Гулака-Артемовського Неслуховський додає до цього, що твори Гулака будили у суспільстві любов до українського народу.

Харків дав також і славетного українського письменника Григорія Хведоровича Квітку-Основ'яненка, котрий належав до звісного нам старшинського роду Квіток, що дав і слободсько-українських полковників і усяких старшин. Григорій Квітка був славним суспільним діячем у Харкові, проживаючи на Основі, і іще далеко більшу славу заслужив яко письменник-прозаїк. Тут він зайняв перше місце серед українських письменників старих часів українського письменства.

Два тома його оповідань вийшли у 1834 р. і мали надзвичайний успіх, особливо на Слобожанщині та у Харкові, бо він змалював там правдиво життя слободсько-українського селянина з великою щирою прихільністю до нього, з великим знаттям його побуту, його мови, його історії. Він не тільки любив українську народну мову, він сам думав на цій мові і писав на ній свої найкращі твори; те, що писав він по-російськи, виходило якимсь блідим і неяскравим. Не дивно, що на нього одночасні тодішні харківські письменники — Гулак-Артемовський, М. Костомаров, А. Метлинський і уся молодь дивилися, як на батька української прози.

Велике значення мав Квітка і для гуртка молоді, котра цікавилася українством, бо він сам був немов живим українським літописцем, істориком і етнографом; великій вплив він мав і на Костомарова, і на Срезневського.

Славетний історик М. І. Костомаров учився у Харківському університеті, і під впливом українських етнографічних розвідок і Квітки сам почав писати по-українськи вірші й драми (у кінці 30-х і початку 40-х років): “Савву Чалого”, “Переяславську ніч” (драми), українські балади, переклади з Байрона, самостійні вірші. Другий учень Харківського університету А. Л. Метлинський зробився у ньому ж професором і теж разом з етнографічними виданнями (пісень) видав власні поетичні твори — “Думи і пісні та ще дещо”. Тут і власні вірші автора, і переклади з німецького, чеського, польського, сербського і словацького. Метлинський добре володів українською мовою, але поетичного талану у нього було дуже мало. Мотиви його поезії невеселі, іноді помічається вплив на нього народної поезії; є щира любов до старої козаччини, її високих могил, до степу, до батька Дніпра.

Згадаємо ще з харківських письменників тих часів про Ст. Писаревського — харківського протопопа, котрий писав під псевдонімом Шерепері і зложив оперу “Купала на Івана” і гарну розповсюджену пісню за “Німан іду” і “Писульку до Яиька Мірянського”. Петро Писаревський написав оповідання “Стецько Можебилиця”, П. Кореницький (диякон) — поему “Вечорниці”, Л. Боровиковський — вірші і байки. У ті ж старі часи розпочав свою літературну поетичну діяльність і письменник великого поетичного талану Я. І. Щоголєв, котрий у кінці свого життя видав свої твори у двох великих збірниках “Ворскло” і “Слобожанщина”.

Використані джерела:

1. Д.І.Багалій. Історія Слобідської України, Харків, "Дельта", 1999.

2. „Слобожанщина” Факсімільне видання: ИЗДАТЕЛЬСТВО "СОЮЗ" Харьковскаго Кредитнаго Союза Кооперативов, 1918, серія "Культурно-історична бібліотека"

3. Валерій Білоус „Харків –рідне місто”

4. Д.І.Багалій "Історії Слобідської України"

5. В.Г. Кралов „Герби українських земель”

6. М.П. Потин „Населення та побут Слобідської України”

Характеристики

Список файлов реферата