Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Кілька разів робилися спроби запровадити в Дав­ньоруській державі власну монету. Але карбування давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, вони призначали­ся не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів.

2.3 Розвиток ремесла

Ремеслу в господарському житті давньоруського суспільства відводилося важливе місце. У давньоруських містах були зосереджені головні центри ремісничого виробництва, хоча окремі галузі розвивалися в феодальних замках та селах.

Чорна металургія була провідною галуззю ремесла. Разом з землеробством вони становили основу економічного розвитку країни. На території Київської Русі було багато болотяних руд, з яких добували залізо. Високий /І8-40/ відсоток заліза містили руди Полісся. Спеціальні сиродутні горни переплавлювали залізо. їх залишки знайдені в багатьох пунктах. Залізоробне виробництво, яке мало зв'язок з ремеслом міст, було за їх межами. Давньоруські міста здійснювали зв'язок з чорною металургією не тільки через ринок або відчуження общинних домників на користь феодалів. І вотчинні ремісники займалися виплавкою заліза. Потім продукція поставлялась князівським і боярським майстерням у міста. Очевидно, вже в давньоруські часи у металургійному виробництві мало місце відхідництво. Розкопки поселень металургів Х-ХІІ ст. в заплаві річки Тетерев засвідчили їх сезонний характер.

Були на Русі спеціалізовані центри залізоробного ремесла. Один з них був в місті Городськ на Тетерев! на території сучасного села з тією ж назвою в Коростишівському районі Житомирської області. У Вишгороді також виявлені залишки залізоробного ремесла,

Ковальські майстерні, де здійснювалася обробка заліза, виготовлення з нього різних речей для господарських потреб, військової справи, називалися кузнями, їх сліди виявлені в усіх давньоруських містах. Київ, Новгород, Смоленськ, Чернігів, Галич Вишгород - найбільші центри обробки чорного металу. Відомий асортимент виробів з заліза. Це 150 назв, у тому числі знарядь праці -22 назви, ремісничих інструментів - 46, видів зброї - 16, предметів домашнього начиння -37, наборів кінської збруї і спорядження вершника - 10, прикрас-19 назв. Потрібно відзначити досконалість ковальського інструментарію. Ковадла, молотки, кліщі, зубила, пробійники не поступалися за формою і функціональністю аналогічним інструментам пізніших часів.

Різноманітні техніки обробки заліза були відомі давньоруським ковалям: цементація, обточка, інкрустація кольоровими металами, кування, зварка, полірування. Висока якість металу ряду ковальських виробів доповнювалася функціональною довершеністю форми. Перш за все це стосується давньоруських мечів, які, за свідченням хорезмського вченого XI ст. ал Біруні, являли собою речі "дивні і виняткові". Меч з автографом майстра -"Коваль Людота", виявлений на Полтавщині біля селаХвощево, є свідченням цього. Руків"я меча прикрашене складним плетивом орнаменту, який нагадує художнє різьблення.

Металообробне ремесло у XII ст. замість високоякісних багатошарових стальних лез почало застосовувати клинки з наварними лезами на залізній основі. Така технологія дозволила різко підвищити продуктивність праці. Це було свідченням ринкового характеру ковальської справи, що розвивалась на вільній міській основі. У XII -XIII ст. значно збільшився асортимент ковальських виробів, з'явилась серійність у виробництві.

У Київській Русі "кузнец" означало також ремісника, який працював з кольоровими металами - золотом, сріблом, міддю.

Ковалі володіли високою майстерністю обробки кольорових металів, відомих у середньовіччі: литвом, волочінням дроту, сканню. Їм були відомі також філігрань, зернь, знали вони техніку виготовлення емалей, свинцевих і олов'яних відливок. У XII ст. київські майстри винайшли мистецтво відливок у так званих "імітаційних" формочках. За допомогою цієї техніки виготовлялися прикраси, які імітували коштовні золоті і срібні вироби. Вони надходили на широкий ринок.Хрести-енколпіони були монополією київських ливарників. Вони користувалися широким збутом не лише в межах Київської Русі, а й у сусідніх регіонах.

Високотехнологічна досконалість була властива давньоруським перегородчастим емалям. Ця складна техніка, запозичена Руссю в Х-ХІ ст. у Візантії, набула особливого поширення в ХІІ-ХІІІст. Київ, Новгород, Чернігів,Галич,Володимир-на-Клязьмі - відомі центри виробництва емалей. Майстерні цих міст виготовляли князівські діадеми і барми, медальйони і колти, хрести, оклади церковних книг. Роботи київського майстра другої половини XII ст. Лазаря Богші є найдосконалішими в галузі руської емалевої справи. Маємо дві князівські діадеми /з деісусним чином і зображенням сцени вознесіння Александра Македонського/, а також знаменитий хрест Єфросинії Полоцької. В центральній частині стародавнього Києва, а також на території Печерського монастиря виявлені залишки ювелірних майстерень, пов'язаних з виробництвом речей, оздоблених емалями.

Вже в Х ст. давньоруські майстри оволоділи мистецтвом черні. Проте найбільшого розвитку воно досягло в ХІІ-ХІІІ ст. У скарбах, а також культурних шарах великих міст незмінно виявляються виготовлені у техніці черні срібні колти, медальйони, персні, хрести-енколпіони, широкі браслети-наручі. Вони характеризуються надзвичайною декоративністю зображення, техжчною і функціональною довершеністю.

З виробництвом емалей тісно пов'язане склоробство. У багатьох давньоруських центрах виявлено сьогодні його сліди. Мозаїчна маса, віконне скло, посуд, скляні браслети, персні, намисто - ось неповний перелік речей, які виготовлялися у склоробних майстернях. Вже в кінці Х - у першій половині XI ст. давньоруським майстрам були відомі секрети скловарного виробництва. XII -XIII ст. - час розквіту склоробного ремесла.

Гончарне виробництво поставляло на ринок найбільший асортимент продукції: горшки, глечики, амфорки, корчаги, світильники, підсвічники, іграшки і т.і.. На межі Х-ХІ ст. почали виробляти полив'яні керамічні вироби. Ними були - столовий посуд, декоративні плитки, які йшли на оздоблення інтер'єрів палаців. Давньоруські керамісти виготовляли полив'яний посуд, який створював гідну конкуренцію привозному.

Значна концентрація цього виробництва була в посадських районах міст, і характеризувалася досить великою потужністю. Про це свідчать виявлені керамічні центри у Білгороді і Вишгоро-ді.Розвиток гончарства у ХІІ-ХІІІ ст. зумовлювався дією ринку. Майстри досконало володіли технологією і матеріалами, але збільшення попиту погіршило з часом якість їх продукції.

Значне місце серед матеріалів, які були на Русі, посідала кістка. З неї виготовляли ручки дзеркал, руків'я ножів, наконечники стріл, гребінці, писала, ґудзики, іконки і т.і. Досвідчені різьбярі працювали у цій галузі. Майстерні виявлені у Києві,Звенигороді, Галичі, Новгороді, інших містах.

Будівельна справа досягла у Київській Русі теж високого рівня. Найбільш поширеними були ремесла: дерево- і кам'янообробні, виготовлення цегли, вапна.

Найдавнішим з них є деревообробне ремесло. Житлові і господарські будівлі, перші християнські храми, оборонні стіни, різноманітні господарські і побутові речі- ось неповний перелік об'єктів із дерева.

Широко розгорнулося на Русі в кінці Х - на початку XI ст. кам'яне будівництво. Воно потребувало спеціалістів різних профілів будівельників, цегельників, каменярів, вапнярів. Знайдені залишки майстерень по обробці каменю, печей для випалу плінфи і вапна в Києві, Чернігові, Суздалі, Старій Рязані, Полоцьку.

Ранньофеодальний етап об'єднував всіх ремісників у феодальні господарства. Деякі писемні джерела повідомляють про досить ранні прояви артільних форм праці на Русі. Але це не дає підстав стверджувати ,що вони були зародками самоуправних міських общин.

2.4 Феодалізація селян та земельні відносини

До середини 1 тис. н.е. господарство східних слов'ян розви­валося на основі землеробської общини, з якої в перші століття нашої ери почала формуватися територіальна, або сусідська община - марка. Власністю всієї громади залишалися поля, ліси, луки, пасовища. Присадибні ділянки, житло, худоба, знаряддя праці, продукти виробництва стали власністю сімей, а орні землі надавалися в Їхнє індивідуальне користування. Час від часу орні землі й сіножаті перерозподілялися. Головною низовою госпо­дарською ланкою стала сім'я.

З VI ст. н.е. у східних слов'ян почався період генезису феодального господарства, що був органічною частиною загально­європейського процесу. Завершилось становлення общини-марки, яка у слов'ян дістала назву «вервь». Збільшився період між перерозподілами общинних орних земель. Ділянки, що були у користуванні окремих родин, передавались у сімейне володіння. Виникла приватна алодальна форма власності на землю. В антській державі вже панував інститут алоду, поява якого свідчила про формування приватної власності. Закріплення алоду в першу чергу за представниками родоплемінної знаті зумовлювало майнову нерівність в общині. Нагромадженню багатств також сприяли внутрішня і зовнішня торгівля, війни, внаслідок яких вожді та старійшини привласнювали здобич і бранців. Останніх перетворювали на рабів. У слов'ян рабство мало патріархальний характері прискорило розклад територіальної общини. Слов'яни в своєму розвитку обминули рабовласницький лад.

Генезис феодальної власності у східних слов'ян відбувався повільніше, ніж у романських народів, де був сильний вплив протофеодальних відносин Римської імперії. Більш стійкою була слов'янська вервь, у межах якої зберігалися кблективна власність на луки, пасовища, ліси, водоймища, спільна праця, традиції взаємодопомоги. Розвиток східнослов'янської общини мав багато спільного з еволюцією германської марки.

Утворення Київської держави (882, р.) було фактором, що прискорив формування приватної земельної власності. Х-ХІ ст. -період інтенсивного її розвитку, що здійснювався у двох напря­мах. По-перше, посилювалась економічна диференціація в об­щині, алод переростав у феод-вотчину - велике феодальне землеволодіння на спадковому праві. По-друге, з виникненням держави відбувався процес завоювання («окняжіння») територій сусідських обіцин, становлення державної, в особі князя, власності на землю. Власники алоду захопили землі, верховна власність на які належала державі. Збірник законів України-Русі «Руська правда». Я-Мудрого (середина XI ст.) закріпив недоторканість приватної земельної власності.

Власниками вотчин були князі, бояри, церква. Перші відомості про княжі домени відносяться до Х ст. Про їх наявність свідчить «Правда Ярославовичів» (70-ті рр. XI ст.) В історичних джерелах згадки про боярське землеволодіння з'явилися в другій половині XI ст., але зародилося воно, очевидно, значно раніше. Після прийняття християнства держава виділяла на церкву десятину з данини, судових і торгових мит. З другої половини ХІ-ХІІ ст. є відомості про церковно-монастирське землеволодіння.

В історичній літературі однозначної оцінки процесу феодалізації України-Русі немає. Існують різні погляди на час завершення генезису феодалізму. Частина російських і українських сучасних істориків вважає, цю Київська Русь була феодальною державою, тобто XI ст. - час «Руської правди» і «Правди Ярославовичів» - знаменував перехід до класичної його форми. На основі порівняльного методу роблять спроби довести існування на Русі васально-сеньйоріальної системи західноєвропейського зраз­ка, обгрунтувати, що переважали земельні надання, близькі до бенефіції, а вотчина була недостатньо розвинена.

Західні вчені розглядають Київську державу як самобутню соціальну систему, мотивуючи свою точку зору відсутністю або нерозвиненістю центрального для феодалізму інституту ва­сальних відносин, наявністю вільного селянства та біль­шою, у порівнянні із Заходом, роллю міст і торгівлі у життєдіяльності Київської Русі.

В історіографії поширена, також концепція, згідно з якою феодалізм склався у період феодальної роздрібненості (середина XII ст.). У Галицько-Волинській державі васально-сеньйоріальні відносини вже панували.

Ряд дослідників твердить, шо в Княжу добу (IX - перша половина XIV ст.) феодалізм існував у вигляді державної системи.

Вона характеризувалася підвищеною роллю князівської влади, що розвивала економічні відносини. На Їхню думку, вже в XII ст. - першій половині XIII ст. склався двочленний князівський васалітет. Київський князь роздавав землі удільним князям. Ці володіння мали бенефіційний характер, належали не князю, а уділу, яким він управляв, їх власник зобов'язувався нести службу на користь київського князя, не мав права передавати волость у спадок і відчужувати її без згоди київського князя. Цілий ряд учених визнає, що феодалізм в Україні утвердився за литовських часів.

Генезис феодальної земельної власності був складним до­вготривалим історичним процесом. Період XII - першої половини XIV ст. характеризувався зростанням феодального землеволодіння, пануючою формою якого була вотчина. Ос­новна частина землевласників складалася з князів, бояр, церкви і монастирів. Князь був володарем усієї державної землі, але фактично розпоряджався лише власним доменом. Про їхні розміри точних відомостей немає.

Землеволодіння бояр, що називалися у джерелах «селами», за походженням були князівським наданням, успадкованим, купле­ним. Маєтності бояр зростали за рахунок захоплення общинних і селянських земель. Боярство поділялося на групи; «луччі», «великі», «нарочиті» і малоземельні, дрібні. Економічно сильним було боярство Галицько-Волинського князівства. Зачас з середини XII -до середини XIII ст.літописи згадували понад 60 боярських імен. Бояри Володислав, Судислав, Доброслав захопили части­ну Галицької землі й не визнавали влади князя Данила.

Існувало умовне землеволодіння, що в Україні називалося «державою». Князівські та боярські вільні слуги отримували його за відбуту службу або за умови служби. Князь Данило Галицький, зайнявши Галицьку землю, «роздав городи боярам і воєводам».

Швидко зростало церковне і монастирське землеволодіння, в основному за рахунок князівських і боярських земель. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.) подарував Києво-Печерському монастирю сусідню гору. Князь Ярополк (80-ті роки XI ст.) передав у власність монастиря три волості: Небльську, Деревську, Луцьку. Дочка його заповіла монастирю 5 сіл. Князь Володимир Василькович заснував монастир Апостолів у Володимирі на Волині та надав йому с, Березовичі. Багатьма селами і м-Полонним володіла Десятинна церква- Значні земельні володіння належали єпископам. На відміну від світського землеволодіння землі церковних феодалів не ділились і не передавались у спадщину. Це зумовило посилення могутності й багатства церкви. Вона збільшувала свої володіння шляхом купівлі та обміну, а також експропріації общинних земель. Руська православна церква перетворилася у могутнього землевласни ка.

Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у поземельних відносинах. Виникла і поступово зростала земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

,\іале власне господарство, двір, майно або були безземельними.

Безправними були так'зваш невільники - раби (холопи або челядь княжої доби). Вони не мали громадянських прав, майна. Джерелами холопства були війна, продаж при свідках, шлюб з холопкою, втеча закупа. Церква сприяла покращенню становища рабів, їх відпущенню на волю і переходу до категорії «задушних людей», записаних на «спомин душі». Ізгоями вважали людей, які з різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої (звільнені холопи, збанкрутілі купці, князі без землі, сини священиків, які не навчилися грамоті).

ІУ добу раннього феодалізму основною формою експлуатації селян була данина (полюддя» а°о повоз). Селяни виконували ряд повинностсй: давали підводи, доставляли озброєних воїнів, буду­вали й ремонтували фортеці, мости, дороги. З розвитком феодаль­них відносин данина почала перетворюватись у феодальну ренту - економічну реалізацію земельної власності. На державних землях, де не було різкої грані між державною і князівською власністю, рента і податок зливалися. На землях світських і духовних феодалів селяни відробляли ренту, сплачували податок державі й водночас відбували різні повинності на користь феодала та держави. Відомі три форми ренти: відробіткова, натуральна, грошова.

Економічною основою селянського господарства був даір -дим. Розмір індивідуального селянського землекористування дорівнював у середньол^у одному «плугу», що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. 10.- 15 димів, переважно родичі, об'єднувалися в дворище. З часом до складу дворищ вступали чужі люди, які, залежно від майнового стану, ставали або рівноправними членами - «потужниками», або пот­рапляли в залежність від хазяїв дворищ. Їх називали підсусідками, «половинниками», «дольниками». Землі дворища складалися з ділянок - димів, що були розкидані у різних місцях і періодично перерозподілялися. Існували й дрібні господарства і менша оди­ниця оподаткування - «рало». Дворища входили до складу громади (сільської общини), на чолі якої стояв отаман, обраний на вічі, і яка мала власний «копний» суд.

Характеристики

Список файлов реферата