referat (668918), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

3)Після Кримскої війни в історії України у складі Царської Росії почався новий етап. Сучасні історики називали його епохою Визволення або епохою великих реформ. Цей період міцно з’єдніється з іменем імператора Олександра II.

У Олександра було одне захоплення, яке дивним чином сприйяло на події на початку його царювання. Він був пристрастним мисливцем, й не міг пройти поряд «Записок мисливця» І.С.Тургенєва. Після імператор казав, що ця книга запевнила його в необхідності відміни кріпосницьких відносин.

Олександр II у лютому 1855 року заступив на престол. Важко сказать, що більш сприйяло його рішенню відміни кріпосного права – «Записки мисливця» чи Кримська війна. Після неї прозріло багато людей, у тому числі й цар. У 1856 – 1857 роках в ряді південних губерній сталися селянські заворушення. Вони швидко стихли, але ще раз нагадали, що поміщики «сидять на вулкані». Кріпосницьке господарство ховало в собі й іншу загрозу. Воно не виявило явних ознак свого щвидкого краху й розпаду. Виснажуючи природу й людину, воно могло проіснувати ще невизначено довго. Але вільна праця продуктивніша, ніж невільнича – це аксіома. зростаючу відсталість Росії. У найближчій час вона повинна була перейти до розряду третьоступеневих держав – з усіма витекаючими наслідками. Не можна забувати й третю причину. Кріпосне право, дуже схоже на рабство, було аморально.

Розуміючи необхідність реформ, Олександр II не знав, как розпочати їх. Плана реформ у нього не було. Між тим у друці як і раніше не допускалося вільного обговорення суспільних проблем. По руках стали ходити записки, написані на злободенні теми. Деякі з цих творів сприяли на суспільну думку й на царя. Особливого значення набула «Записка про визволення селян», автором якої був К.Д. Кавелін. Кавелін вважав, що треба зневажити правом поміщиків на особистість селян, але не можна забувати про їх права, особливо на землю. Тому визволення селян може бути проведено тільки за винагородою поміщиків. Інше рішення, заявляв Кавелін, «було б дуже небезпечним прикладом порушення права власності». Не можна, підкреслював Кавелін, зневажати інтереси селян. Вони повинні бути визволені від кріпосницької неволі, за ними потрібно закріпити ту землю, якою вони володіють в теперишній час. Розробку викупнойї операції правління повинно було взяти на себе. Якщо воно зможе врахувати інтереси поміщиків й селян, то два стана, решті решт, зіллються в один хліборобський клас. Селяни зустріли записку Кавеліна з роздратуванням, хоча його записка передвизначила багато положеннь селянськоі реформи.

4)19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпосне право.
Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану за своєю
суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще
не скоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань.

Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків. Але, перетво-
ривши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм повної рівності. На відміну
від інших верств суспільства звільнені селяни повинні були сплачувати викупні пла-
тежі. Вони передавалися під юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликі прови-
ни мали право піддавати тілесним покаранням. Хоч реформа вводила для селян-
ських громад самоврядування, функція нагляду зберігалася за урядовими чиновника-
ми, які звичайно призначалися з місцевих дворян. Хто бажав виїхати з села, пови-
нен був отримати від властей паспорти. Якщо селяни не виконували фінансових
зобов'язань перед державою, старости мали повноваження примусити їх до цього.

Ще більше розчарували селян труднощі, пов'язані з правом землеволодіння. Ре-
форма в основному дозволяла поміщикам лишати близько половини землі для влас-
ного користування, а решту розподіляти між їхніми колишніми кріпаками. При цьо-
му селян зобов'язували заплатити за свої наділи. Оскільки грошей у селян було
мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80 % вар-
тості земель у формі казенних облігацій, а селяни в свою чергу зобов'язувалися ви-
плачувати урядові цю суму разом із процентами протягом 49 років. Решту вартості
земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або грішми,
або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.

Для тих, кому не під силу був фінансовий тягар такого врегулювання, пропонував-
ся крихітний «дарчий» наділ у 2,5 акри. Менше поталанило тим кріпакам, котрі слу-
жили при панських садибах,— на Україні їх налічувалося близько 440 тис.,—
оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.

При розподілі земель реформа враховувала місцеві відмінності. Оброблювана
земля поділялася на три категорії: чорнозем, нечорнозем, степові грунти. Причому
селянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) були більшими, зате
в чорноземних регіонах, як, наприклад, Україна,— меншими.

Взагалі кажучи, після реформи селяни мали в своєму розпорядженні менше
землі, ніж до 1861 р. На російській Півночі вони втратили близько 10 % своїх колиш-
ніх наділів. На Лівобережжі та Південній Україні їхні землі зменшилися майже на
ЗО %. Так, якщо середня величина селянського наділу в імперії становила 27 акрів на
сім'ю, то на Лівобережній та Південній Україні — лише 18.

Особливо нажилися на реформі поміщики України. Вдаючись до різноманітних
хитрощів під час переговорів та перерозподілу земель, вони привласнювали собі
ліси, луки та водойми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вони завжди
лишали найродючіші землі, а гірші продавали за підвищеними цінами. У процесі
перерозподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняків
на додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але особ-
ливо поширеною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба за землю.
Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України потерпіли від реформи
набагато більше, ніж їхні російські сусіди.

Виняток становило Правобережжя. Серьйозно сумніваючись у відданості поль-
ської шляхти цього регіону (безпомилковість цих підозр підтвердило повстання
поляків 1863 р.), уряд намагався привернути на свій бік українських селян і розда-
вав їм наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. Але виграючи на величині

наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусили платити
за землю.

Інша особливість реформ на' Україні зумовлювалася формами землеволодін-
ня. У Росії, де понад 95 % селян жили общинами, документ на щойно набуті землі
був у колективній власності, а плата за них входила в обов'язок общини. Але на
Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80 % селян Правобережжя й майже
70 % Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відтак більшість українських
селянських сімей отримували індивідуальне право на землю й несли особисту відпо-
відальність у сплаті боргу за неї. Така ситуація сприяла зміцненню й без того
розвиненої прив'язаності до приватної власності, що відрізняло українських селян
від російських.

Слід пам'ятати, що не всі селяни були кріпаками. Приблизно половину становили
державні селяни, які поділялися на щонайменше ЗО різних категорій, включаючи
майже 1 млн колишніх українських козаків. Вони звичайно жили краще за помі-
щицьких кріпаків (бо хоч і сплачували більшу подушну подать державі, що фактично
була для них феодалом, зате могли без дозволу переселятися), мали в своєму роз-
порядженні більше землі, до того ж над ними не було осоружних панів (хоч їм часто
отруювали життя підкупні чиновники). Реформа 1861 р. й, зокрема, закон 1866 р.
звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж для кріпаків.
Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчою порів-
няно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державних
селян мало чим змінилося на краще.

Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони споді-
валися права на володіння своїми наділами — натомість наділи урізалися, а селянам
нав'язувався обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля завору-
шень, щоправда, неоднакових за силою у різних регіонах. На Лівобережжі та Півден-
ній Україні повстань було відносно небагато. Проте на Правобережжі, де ще жила
пам'ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянством та
католицькою польською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними та соціаль-
но-економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поширення.
Але їх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в поті чола добувати
свій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.

Скасування кріпосного права вело за собою інші реформи. Окремим аспектом імперського устрою, що потребував негайного вдосконалення, буломісцеве управління. Із зміною суспільства та з наданням кріпакам прав громадянства зростала необхідність у місцевій адміністрації. Проте для задоволення цих вимог царський уряд не мав ні людей, ні грошей. Тому в 1866 р. він дозволив общинам обирати на повітовому та губернському рівні власних представників для нагляду за освітою, охороною здоров'я, поштовими послугами, утриманням шляхів, накопиченням запасу їжі на випадок голоду та за збором статистичних даних. Для фінансування цих служб місцевим комітетам, або земствам, надавалося право обкладати населення земськими податками. Радикальним відступом від імперської практики призначення «згори» всіх урядових чиновників стало те, що члени земств обиралися з числа виборців, поділених на три окремих категорії: великих поміщиків, міщан і селян. Вплив виборців був пропорційним кількості землі, що вони мали. Само собою, значна більшість у земствах належала дворянам. На Україні вони звичайно складали понад 75 % усіх членів земств, у той час як селяни рідко коли м їли 10 %. Але хоч земства й не були по-справжньому представницькими, вони відігравали дуже важливу функцію. Окрім
сприяння піднесенню загального рівня життя на селі, вони привчали місцеве населення до обмеженого самоврядування.

Значення реформ. Хоч ці «великі реформи» і не революціонізували умов життя українців та інших підданих Російської імперії, вони, однак, спричинилися до важливих змін. Західні вчені часто підкреслюють те, що реформи принесли кріпакам особисту свободу, сприяли розвитку земської системи місцевого врядування та піднесенню ролі закону й права. Зі свого боку радянські історики вважають, що реформи відкрили для Росії епоху переходу від феодалізму до буржуазного, капіталістичного суспільства. Зрозуміло, реформи мали серьйозні недоліки, але існує загальна згода, що без них подальша соціально-економічна модернізація імперії була б неможливою.

На Україні, де кріпаки складали близько 42 % всього населення порівняно з 35 % в середньому по імперії, звільнення селян мало ще більші наслідки. Вдосконалення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення й поглиблення місцевого самоврядування - все це примножувало можливості вираження національних особливостей і місцевих інтересів. Звісно, що віднині різноманітні ідейні течії, включаючи ідеологію української національної ідентичності, легше могли знайти шлях до широких кіл громадськості.

Зміни та реформи, що впроваджувалися в Російській імперіях відповідно у 1848 р. та 1860-х роках, мали важливі подібні риси. Як захід, вимушений в обох імперіях, особливо Австрійській, ці реформи проводили «згори» режими, що продовжували утримувати політичну владу. Глибокі, хоч і не революційні за своєю суттю, вони лишили недоторканими старі засади. Однак реформи явно прискорили наближення нової ери, коли народ і його представники справлятимуть відчутніший вплив на політичне, соціально-економічне й культурне життя. Відтак і в Австрійській, і в Російській імперіях зміни середини XIX ст. були гігантським кроком на шляху до сучасної доби.

Глибокі зміни 1860-х років мало вплинули на розвиток національного руху
українців Російської імперії. В Росії національне питання не могло досягти гостроти
соціально-економічних проблем Австрії з цілого ряду причин, серед яких: культурне й демографічне панування в імперії росіян; ворожість царату до всякого плюралізму; небажання царя навіть розглядати питання конституції, що створила б умови для національного та місцевого самовираження; слабкість громадських організацій; жорстока репресивна політика уряду проти національних рухів серед неросійських народів імперії. Внаслідок цього був відсутній важливий зв'язок між соціально-економічним становищем селян та національними прагненнями інтелігенції. Ця обставина значно перешкоджала зростанню національної свідомості українців Російської імперії.

Література:

1. Субтельний О. Україна. Історія – К.:Либідь, 1991 р.

2. Швидько Г.К., Липовська Т.Д., Світленко С.І. Історія України, частина 2. Від Запорізькоє Січі до кінця ХІХ століття – К., 1993 р.

3. Полонська-Василенко Н. Історія України – К., 1995 р. (2-й том, третє видання).

4. Попов Г.Х. Крестьянская реформа 1861 г. Взгляд экономиста – М., 1989 г.

5. История СССР XIX начало XX вв. Под редакцией И.А. Федосова – М.,1981 г.

6. Мельник Л.Г., Баран В.Д., Гуржий О.И. История Украины. Курс лекций – К.:Либідь, 1991

7. Бойко О.Д. Історія України – К.: Академія, 1999 р.

Характеристики

Список файлов реферата