53626 (668827), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Сучасник Г. Боплана префект Кафи Э.Д.д'Асколи про запорізькі чайки писав наступне: "Якщо Чорне море завжди було сердитим із древніх часів, то тепер воно безсумнівно чорніше і страшніше через численних чайок, усе літо спустошуючих море і сушу. Ці чайки довгуваті, на зразок фрегатів, уміщають 50 чоловік, йдуть на веслах і під вітрилом. Щоб вони могли витримувати жорстокі бури, їх обв'язують навколо бортів соломою... На море ж жоден корабель, як би не був він великий і добре збройний, не знаходиться в безпеці. Сподвижник Петра I віце-адмірал К.И.Крюйс також залишив запис про запорізькі судна: "Човни козацькі не мають палуб, довжиною від 50 до 70 футів (15,25≈21,35 м), шириною 20 футів (6,1 м). Весел від 16 до 40, судно має кермо з носа і корми". Отже, максимальна довжина морської чайки доходила до 21,3м., ширина 6,1м., висота надводного борта в міделя 2, а осаду 1,25 м. Річкові чайки мали значно менші розміри. Досвід будівництва запорізьких суден у наступному враховувався при будівництві регулярного Російського флоту, зокрема, при будівлі дубель-шлюпок. Крім чайок запорожці будували ще і вантажні вітрильні судна прибережного плавання, що називаються дубами. Цією назвою козаки підкреслювали міцність своїх судів і навіть деяку їхній вантажність. Називали їх також дубась, дубина, дубки. Саме такі плавзасоби в 1615 році супроводжували чайки П. К. Сагайдачного при набігу на Кафі. Місцями їхньої будівлі були Київ, Січ (Запоріжжя), Перевалочна, Кодак, Новобогородицьк, а також райони впадання в Дніпро рік Самара й Орель.
Набіг козаків на чолі з П.К.Сагайдачним на Кафі (Феодосію) у 1615 році. З російської гравюри на дереві. XVII століття.
Дуб, чи вантажний човен, був плоскодонним із малим осіданням. У краях була палуба, а борта були укріплені брусами. У діаметральній площині встановлювали дві чи три щогли з рейковим вітрильним озброєнням. Деякі дуби мали довжину до 20 м, а ширину до 7 м і могли приймати до 100 тонн вантажу. Практика будівництва цих судів у наступному поширилася на інші кораблі, що також призначалися для перевезення вантажів.
5. Запорізька верф
Порушення кордону Російської імперії 20-тисячним загоном кримських татар, що випливали в Закавказзя, послужило приводом до початку Російсько-турецької війни в 1736 р.
Уже перший рік війни показав, що для успішного ведення бойових операцій проти добре укріплених фортець Очаків і Кинбурн, що закривали вихід із Дніпровського лиману, і для повної блокади їх, необхідні були не тільки сухопутні війська, але і флот.
Початок суднобудування на Дніпрові відноситься до другого Азовського походу Петра I у 1696 р.; до цього походу в місті Брянську, на р. Десні, що впадає в Дніпро, по велінню, гетьман Мазепа наказано було будувати кораблі. Особливому загону з 2500 чоловік, під керівництвом дворянина Неплюева, разом із запорізькими козаками, було доручено зробити на брянських судах напад на береги Криму. Так був покладений початок створення Дніпровської флотилії.
І вже з осені 1736 р. у Брянську знову стали спішно будувати мостові плашкоути для переходу армії Мінаха через Дніпро і Буг і 400 дубель-шлюпок, що повинні були пройти Дніпровські пороги і діяти в морі; крім того, будували малі прами, плоскодонні галери і конгебаси. Справа будівлі йшла повільно, а тим часом Мінах, що взяв на початку липня 1737 р. Очаків, настійно вимагав якнайшвидшого приводу судів із Брянська, розраховуючи з їхньою допомогою захопити береги лиману. Але командуючий армією дарма загрожував "за уповільнення" стратою; не допомагали і повторні найвищі укази: плавання Дніпровськими порогами було таке важке й небезпечне, що з 300 судів, що вийшли з Брянська навесні 1737 р., до Очакова прибуло наприкінці серпня тільки 4 дубель-шлюпки й один конгебас, тай ті з такими ушкодженнями, що зажадали негайного лагодження. Необхідність бази для ремонту судів, а також потреба в нових суднах, була така гостра, що командування змушене було організувати за порогами суднобудівну верф.
Указом від 3 вересня 1736 року головне командування Дніпровською флотилією було доручено віце-адміралу Наумові Акимовичу Сенявину, що приїхав у Полтаву, де мав з Мінахом нараду про готування до майбутньої компанії. Щодо місця, де робити будівлю судів, Мінах думав, що нове адміралтейство повинне бути нижче річки Московки, тому що поблизу цього місця знаходиться багато різного лісу, який можна сплавляти, минаючи пороги; але не зупиняючись остаточно на цій думці, було вирішено відправитися Сенявину й Дебрен’ї особисто для огляду місцевості за течією Дніпра нижче порогів.
З повідомлення Мінаха видно, що Сенявин і інженер-майор Ретш вибрали для будівлі судів місце на острові називаному "Вища Хортиця" і лежачому в 10 верстах нижче порогів. На цьому острові був негайно закладений ретраншемент і на зиму поставлена військова команда, що складалася з капітана, мічмана 100 чоловік нижніх чинів. Мінвах наказав назвати це місце "Запорізькою верф'ю" і доставив її карту в Адміралтейську колегію. Доносячи Імператриці про результати своєї наради із Сенявиным, Мінах між іншим пише: "І понеже на цього віце-адмірала можливо мати міцну надію, що він доручену йому справу виправить...".
Плани "Запорізької верфі" були знайдені в архіві відомим краєзнавцем, автором декількох історико-географічних праць про Запоріжжя - В.Г. Фоменко. Запорізька верф, відповідно до плану, була розташована в північній частині Канцеровського острова (нині Байда). Верф являла собою земляне зміцнення з валами й ровом. Західний вал мав довжину 85 м, південний - 110 м, північний - 105 м, крім того, західний вал мав рів глибиною 1,5 м. Усередині зміцнення знаходилися : пороховий льох, 8 солдатських землянок, 2 офіцерські землянки. У південній частині острова за межами його зміцнень розташовувалося 26 землянок, у яких жили запорізькі козаки і 5 землянок для їхніх старшин.
До будівництва судів для Дніпровської флотилії приступають запорізькі козаки й солдати регулярної армії на чолі з галерним майстром. З представленого Мінахом 11 серпня 1736 р. у Сенат креслення (знайдений в архіві В.Г. Фоменко) бачимо, що їх прообразом була запорізька "Чайка", але Мінах указував, що немає потреби, робити ці судна з одного дерева як "по необхідності, робляться запорізькі чайки". Судна ці мали 24 весла, були довжиною 60 футів, шириною 11 футів і глибиною 3 фути. Весь флот на Дніпрі в цей час складався з 462 суднів подібного типу, велика частина їх (399) знаходилася в Хортиці і Малишевського редуту. Військова кампанія 1738 р. була невдалою. Були залишені Очаків і Кинбурн. Діяльність Дніпровської флотилії цього року виразилася тільки в перевезенні військ і провіанту, морські команди страждали від чуми, жертвами якої стали і два головних начальники Дніпровської флотилії, віце-адмірал Н.А. Сенявін і контр-адмірал Дмитрій-Мамонів.
Після відходу військ з Очакова (1738г), острів Хортиця стає опорною базою армії й флотилії, на ньому будуються зміцнення. У "Матеріалах для історії інженерного мистецтва в Росії", виданої Ласковським у 1866 р., знаходимо докладний план цих зміцнень. "Для прикриття табору "Запорізька верф", що помістився в північній частині острова, розташована була беззупинна лінія зміцнень, що складалася з 6 редутів, з'єднана між собою прямими куртинами. Для забезпечення повідомлення з правим берегом, а також для прикриття флотилії, створений був великий ретраншемент. Зміцнення "Запорізька верф", по своєму місцеве розташування, сприяло посиленню оборони, як великого острова, так і берегових зміцнень". Комісія, складена з морських офіцерів, оглянула 260 судів, що знаходяться при Хортинському острові і поблизу нього і прийшла до висновку: залишити без лагодження 15 судів, полагодити 213, і за непридатністю розламати 32. Сам Хортицький острів визнаний за зручний до пристрою верфі "лише по самій крайній нужді", що у весняну порожню воду не затопляється.
У 1739 році російські війська в зв'язку з висновком спільницею Росії Австрією сепаратного світу з Туреччиною і через епідемію чуми залишили Хортицький острів і Запорізьку верф. Через недолік транспорту й неможливості провести суду нагору через пороги, армія залишила багато гармат, бомб і іншого важкого вантажу.
У 1739 році був укладений союз з Туреччиною, по якому Росія одержала тільки береги Азовського моря.
Ми бачимо, що в продовження усієї війни 1736-1739 р. острів Хортиця залишався місцем стоянки Дніпровської флотилії й армії.
Через п'ять років у 1744 р. після закінчення війни, генерал фон-бісмарк, що командував у цьому краї військами, порушує питання про обмеження числа укріплених пунктів на тій підставі, що деякі з них прийшли в напівзруйнований стан і вимагали для свого відновлення зробленої перебудови.
По розгляду цього представлення, Військова колегія визначила: "ретраншементи: Хортицький, Малишевськой, Ненаситецький..., наказано привести в бойови стан ...”
Це було останнє розпорядження Військової колегії, що стосується зміцнень на острові Хортиця, зведених під час війни 1736-1739 р., датовано воно 22 березня 1749 р. У зв'язку з постановою Ради Міністрів УРСР від 18 вересня 1965 р. "Про увічнення пам'ятних місць, зв'язаних з історією запорізького козацтва".
6. Суди і покарання запорізьських козаків.
Суддями в запорізьких козаків була уся військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий есавул; крім того, довбуш , курінні отамани, паланочний полковник і іноді весь Кіш. Кошовий отаман вважався вищим суддею, тому що він мав верховну владу над усім запорізьким військом: відтого рішення суду іноді повідомлялося особливим папером, на якій писалося: «З веління пана кошового отамана (такий-то), військовий писар (такий-то)». Але дійсним офіційним суддею в Запоріжжя був військовий суддя; однак, він тільки розбирав справи, давав поради тим хто сварився, але не затверджував остаточно своїх визначень, що надавалося військом тільки кошовому отаману. Військовий писар іноді викладав вирок старшини на раді; іноді сповіщав засуджених про судові рішення, особливо коли справа стосувалася обличчя, що жили не в самій Січі, а в паланках, тобто віддалених від Січі чи округах станах.. Військовий есавул виконував роль слідчого, виконавця вироків, поліцейського чиновника: він розглядав на місці скарги, стежив за виконанням вироків кошового отамана і всього Коша, переслідував збройною рукою розбійників, злодіїв і грабіжників. Військовий довбуш був помічником есавула, і приставом при екзекуціях; він читав визначення старшини і усього війська привселюдно на місці страти, чи на військовій раді. Курінні отамани, що дуже часто виконували роль суддів серед козаків власних куренів, мали при куренях таку силу, що могли розбирати позов між сторонами, що сперечалися, і тілесно карати винного в якій-небудь провині. Нарешті, паланочний полковник, з його помічниками — писарем і есавулом, що жив удалині від Січі, що завідував прикордонними роз'їздами і керував сидівшими в степу, в особливих хуторах і слободах, козаками, у багатьох випадках, за відсутністю січового старшини, у своєму відомстві також виконував роль судді.
Акти, що дійшли до нас, що стосуються судових козацьких справ, показують, що в запорожців визнавалися - право першої позики (jus primae occupationis), право договору між товаришами, право давнини володінь,- останнє, утім, допускалося тільки в незначних розмірах, і те в містах; воно стосувалося не орних земель і угідь, що були загальним надбанням козаків, а невеликих при будинках городів і садибних місць; визнавався звичай умовляння злочинців відстати від худих справ і жити в доброму поводженні; практикувалися попередні висновки злочинців у військову чи в'язницю пушкарню й упереджений чи суд катування; нарешті, дозволялась порука усього війська і духовних облич за злочинців, особливо якщо ці злочинці виявляли себе раніш з вигідної для війська чи сторони або були потрібні йому.
Ті ж акти і свідчення сучасників дають кілька прикладів цивільного і карного судочинства в запорізьких козаків. Зі злочинів цивільного судочинства найважливішими вважалися справи по неправильній грошовій претензії, несплатному боргу, обопільним сваркам, різного роду шкодам чи потравам, справи по перевищенню визначеної в Січі норми на продаж товарів.
З карних злочинів найбільшим вважалися: зрадництво, убивство козаком товариша; побої, заподіяні козаком козаку у тверезому чи п'яному виді; злодійство чого-небудь козаком у товариша і приховування їм краденої речі: «особливо строгі були за велике злодійство, за яке, коли тільки двома достовірними свідками в тім докажутся, страчують смертю »; зв'язок з жінкою і содомский гріх через звичай, що забороняв шлюб січовим козакам; образа жінці, коли козак «опорочить жінку не по пристойності », тому що подібний злочин «до обесславлення усього війська запорізького простирається»; зухвалість проти начальства, особливо у відношенні чиновних людей російського уряду; насильство в самому чи Запоріжжя в християнських селищах, коли козак віднімав у товариша коня, худобу і майно; дезертирство, тобто самовільна відлучка козака під різними приводами в степ під час походу проти ворога; гайдамацтво, тобто злодійство коней, худоби і майна в мирних поселенців українських, польських і татарських областей і купців, що проїжджали по запорізьких степах, і мандрівників; привід у Січ жінки, не крім матері, чи сестри дочки; пияцтво під час походів на ворога, що завжди вважався в козаків карним злочином і веде за собою найсуворіше покарання.
Покарання і страти визначалися в запорізьких козаків різні, дивлячись по характері злочинів. З покарань практикувалися: приковування ланцюгами чи залізом до дерев'яного стовпа, що стояли серед площі, за злодійство надалі до страти, що стояла злочинцю,; висновок злочинця, окутого ланцюгами, у військову пушкарню; у пушкарню іноді саджали і під «чесну варту» іноземців, як наприклад, татар, запідозрених у злодійстві коней і відводяться в пушкарню надалі до розслідування справи; прив'язування до гармати на площі за образу начальства, за убивство людини, що не належали до запорізькії громаді й особливо за грошовий борг: якщо козак буде повинний козаку і чи не захоче чи не могтиме сплатити йому борг, те винного приковують до гармати на ланцюг, що защіпався замком, і залишають доти, поки чи він сам не заплатить свого боргу, чи хто іншої не доручиться за нього; приковувалися до гармати іноді і не одні злодії, але й убивці, але це робилося у виді тимчасового покарання, до настання суду. Подібний спосіб покарання, але лише за злодійство, існував у татар, з чого можна укласти про запозичення його козаками в мусульманських сусідів. Потім допускалося, хоча і рідко, биття батогом, частіше киями під шибеницею за злодійство і гайдамацтво «будучи самі великі злодії в розміркуванні сторонніх, вони жорстоко карають тих, хто і найменша річ украде у свого товариша». «за великі провини ламали руку і ногу»; було у вживанні розгарбування майна, за самовільне перевищення такси проти встановленої в Січі норми на продаж товарів, їстівних і питних продуктів; визначалося іноді і посилання в Сибір, що ввійшов, утім, у вживання тільки в останні часи історичного існування запорізьких козаків у межах Росії, при імператриці Катерині II. Крім усього цього, переказу столітніх старих указують ще на один вид судових покарань у запорізьких козаків,— перетин різками; але тому що сучасні акти про тім не говорять, те потрібно думати, що подібного роду покарання, якщо тільки воно справді було, допускалося тільки як одиничне явище, тому що воно мало гармоніювало з честю запорізького «лицаря». Нарешті, у випадках обопільної сварки допускалася, по переказі, і дуель.
Страти, як і покарання, також визначалися в запорізьких козаків різні, дивлячись по роду злочинів, зроблених тим чи іншому обличчю. Самою страшною стратою було закапування злочинця живим у землю; це робили з тим, хто убивав свого товариша: убивцю клали живого в труну разом з убитим і обох закопували землею; утім, якщо убивця був хоробрий воїн і добрий козак, те його звільняли від цієї страшної страти і замість того визначали штраф.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
