42643 (662204), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У 1538 р. французький гуманіст Гвілельм Постеллус створив трактат «De affinitate linguarum» («Про спорідненість мов») про всі відомі йому мови і спорідненість їх. Він нарахував усього 12 мов. Далеко більше нараховує мов Йосиф Юстус Скалігер. У своїй праці, написаній 1559 р. і виданій 1610 р. в Парижі, «Diatriba de Europaeorum linguis» («Розвідка про європейські мови») він поділяє всі європейські мови на 11 основних мов (matrices) з багатьма діалектами (propagines); серед matrices виділяються 4 великі мови: латинська, грецька, тевтонська і слов'янська та 7 малих мов — албанська, татарська, фінська з лопарською, ірландська, кімрська (бриттська) з бретонською, баскська. До латинських, на його думку, належать: італійська, іспанська і французька; до тевтонських—тевтонська (з дальшим поділом на верхньонімецьке і нижньонімецьке наріччя), саксонська і датська (з поділом на датське, шведське і норвезьке наріччя; від останнього відгалужується ісландське наріччя). Мови matrices, на думку Й. Скалігера, не мають між собою нічого спільного, а ті, які походять від однієї мови-матері, він називав спорідненими. Це — перша, найдосконаліша, як на той час, класифікація європейських мов.
10. Європейське мовознавство XVII—XVIII століть. Едоха Відродження і особливо XVII—XVIII ст.— це доба накопичування величезного фактичного мовного матеріалу. У різних країнах інтенсивно призбируються відомості про словниковий склад, фонетичну систему і граматичну будову багатьох мов світу. Ця надзвичайно важлива і потрібна робота, що закладала підвалини для теоретичного досліджування мови, підсумовувалася і в словниках та граматиках окремих мов, і в багатомовних, так званих порівняльних словниках, що друкувалися в кінці XVIII і на початку XIX ст. і мали завданням якось згрупувати, систематизувати увесь нагромаджуваний словниковий (часом і граматичний) мовний матеріал.
Першим словником такого типу був чотиритомний словник російського мандрівника і природознавця Петра СимонаПалла-са (1714—1811) під назвою «Сравнительньїе словари всех язьїков и наречий», що вийшов друком у Петербурзі в 1786—1791 pp. Він охоплював 272 мови, переважно Азії (149), Європи (59) і деякі мови Африки та Америки.
Другою такою лексикографічною роботою була книжка іспанського монаха Лореицо-Ервас-і-Пандуро (1735—1809), опублікована спочатку італійською, а потім іспанською мовою (1800— 1804) під назвою «Каталог відомих мов і народів...». У цьому словнику описано близько 300 мов народів Америки, Азії і Європи. Лоренцо-Ервас-і-Пандуро певний час працював місіонером в Америці, найбільше нових відомостей подав він саме про американські мови і, за свідченням сучасників, написав понад 40 граматик американських мов.
Останнім і найвідомішим,хоча й не в усьому точно і вправно опрацьованим, словником подібного типу був.«Мітрідат, або загальне мовознавство» німецького вченого I. X. Аделунга (1732—1806), у якому мовними ілюстраціями подано християнську молитву «Отче наш» майже 500-ма мовами. Чотиритомну працю після смерті Аделунга закінчив І.С. Ф а т е р (1771—1826). Класифікацію мов було здійснено, головним чином, за географічним принципом: І—Азія, II — Європа, III — Африка, III, 2 — Південна Америка, III, 3 — Середня і Північна Америка, IV — додатки і виправлення.
Формування національних мов і закріплення їх в літературі вимагали укладання національних емпіричних граматик та словників, які, хоч і ставили перед собою практичні, педагогічні та нормативні завдання, проте мали і неабияке суспільне та наукове значення для пізнання особливостей різних мов. Блискуча наукова і педагогічна діяльність видатного чеського гуманіста Я па Амоса Комен-ського (1592—1670) наочно засвідчувала для всіх європейських народів вагомість навчання дітей рідною мовою, використання рідної мови як могутнього знаряддя народної освіти, розвитку розумових здібностей людини.
Зразками такого типу емпіричних, прикладних граматик можуть бути «Грамматики Славенскія правилноє синтагма» (1619) Меле-тія Смотрицькогоі «Граматика слов'янська» (1643, 1645) І. Ужевича, «Граматика англійської мови» оксфордського професора геометрії У о л л і с а, литовська граматика («Grammatica Litvaпіса» 1653) Д. К л е й н а, «Российская грамматика» (1755) Михайла Ломоносова та ін. Велике не тільки наукове, а й практичне, нормативне значення мали і такі словники цієї доби, як наприклад, «Лексіконь славеноросскїй и ймень тлькованїє» (1627) Памви Беринди та «Лексикон латинський» і «Лексикон греко-словено-латинський» Є. Славинецького, а також «Словено-латинський лексикон» Є. Славинецького і А. Корецького-Сатанов-с ь к о г о (XVII ст.). «Dictionnaire de l'Akademie Frangaise» (1638— 1694), «Словарь Академии Российской» (1789—1794) та ін.
Значними для філології XVII—XVIII ст. є і такі праці, як твір шведського мандрівника Ф. Страленберга «Tabula polyglot-ta» (1730), у якому подано характеристику й класифікацію мов північно-східної Європи та Азії, «Glossarium ad scriptores mediae et in-fimae latinitatis» (Париж, 1678) —тритомний словник середньовічної латині французького вченого Д ю К а н ж а (Шарль дю Френ), анонімний рукописний словник першої половини XVII ст., де 2700 реєстрових латинських слів перекладено на новогрецьку, турецьку, татарську, вірменську, українську та румунську мови; «Grammatika Rus-sica» (1696) англійця Г. В. Лудольфа, розвідка голландського мовознавця Ламберта Тен-Кате з порівняльного вивчення германських мов (1723) та розвідка «Історія чеської мови і літератури» (1792) патріарха слов'янської філології Йозефа Добровського (1753—1859).
Повільно, невпевнено, ніби помацки, починає розвиватись у XVII— XVIII ст. етимологія. З'являються спроби укладання етимологічних словників. Такими є, наприклад, Dictionnaire etymologique de la lan-gue frangaise» («Етимологічний словник французької мови», Париж, 1650, наступні видання 1664, 1750) Г. М е н а ж a; «Origines linguae italicae» («Початки італійської мови», Падуя, 1676) Ф е р р а р і; «Nogle Betenkninger от det Cimbriske Sprog» («Нові міркування про кімерську мову», 1663) П е д е р^а С ю в; «Glossarium Suio—Gothicum» (1769) шведського мовознавця Й. І р е. Намагаються подати етимологію деяких слів і Памва Беринда і Михайло Ломоносов.
Здавалося б, що мовознавці мали б теоретично висвітлювати, класифікувати і величезний мовний матеріал, зібраний у XVI—XVIII ст. Але вони у цей час посилено працювали над укладанням нормативних граматик і словників, украй потрібних для досконалого функціонування національних мов. Розв'язання найважливіших теоретичних мовознавчих проблем у XVII і особливо у XVIII ст. взяли на себе переважно філософи, соціологи, математики, природознавці - Ф р е-нсіс Бекон (1561 — 1626), Рене Декарт (1596—1650), Т о -мас Гоббс (1588—1679), Д жон Локк (1632—1704), Г о т -фрід Вільгельм Лейбніц (1646—1716), Д ж а м б а т -тіста Віко (1668—1744), Ж а н - Ж а к Руссо (1712—1778) та ін.
Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та інші філософи, переглядаючи проблему про загальні ідеї, багато уваги приділяли питанню про походження абстрактних імен і дійшли висновку, що абстрактні імена походять від назв конкретних, чуттєво сприйманих предметів і явищ. Ф. Бекон вважав, що мова—найважливіший, але не єдиний засіб спілкування між людьми. Для спілкування, порозуміння можуть бути використані і жести, міміка, малюнки тощо. Слова звукової мови він порівнює з монетами, які можуть карбуватися не тільки із золота і срібла, і все ж таки лишатися монетами. Г. Лейбніц категорично заперечував тезу про походження всіх мов світу від давньоєврейської мови, відродив відому ще з античних часів звуконаслідувальну теорію походження мови, наполягав на потребі вивчення всіх живих мов світу, укладання граматик, словників, лінгвістичних карт меж поширення мов світу, встановлення шляхом порівняння спорідненості мов, застосування до вивчення мов методів точних наук.
Майже всі провідні філософи, соціологи, природознавці, математики XVII—XVIII ст. були переконані, що мова — витвір людей, а не бога, що мова нерозривно пов'язана з мисленням, що мова не в усьому досконала. Та разом із тим майже для всіх учених XVII— XVIII ст. надзвичайно характерною була і механістична концепція мови як сукупності знаків, що замінюють поняття. У період, коли латинь почала зникати із наукових установ, а потім і з наукових досліджень, коли всюди її почали заступати формовані національні літературні мови, які ще не завжди були придатні для вираження складних наукових пошуків, у період, коли наука і суспільство практично-зіткнулися з проблемою численності та різноманітності мов світу, механістична концепція мови як сукупності знаків, що замінюють поняття,- дозволила поставити питання про створення такої мови, яка могла б служити досконалим знаряддям науки, знаряддям обміну наукової інформації, знаряддям спілкування різних народів і країн. Так на грунті наукових і філософських роздумів почала виформовуватися мрія про створення загальної філософської, раціональної мови, універсальної граматики.
Ф. Бекон, вважаючи, що наука повинна збільшувати могутність людини"Т~поліпшувати її життя, у трактаті «Про достоїнство і удосконалення наук» (1623) писав про дві граматики: одна — літературна — призначена для вивчення існуючих мов, друга — філософська — для створення мови універсальної. На його думку, це була б прекрасна мова, за допомогою якої виражалися б належним чином думки і переживання і яка була б гідна стати мовою всіх народів, на що не може претендувати жодна з існуючих мов, бо всі вони, крім своїх достоїнств, мають ще п певні вади.
Р>Лекарт, захоплюючись ідеєю створення пової мови, головну перешкоду для взаємного спілкування між собою різномовних колективів убачав у відсутності загальної граматики, побудованої за законами логіки, і висловив упевненість у можливості створення мови, у якій буде лише по одному способу дієвідмінювання, відмінювання та словотворення, 'зовсім не буде форм нерегулярних і дефектних, утворення і відмінювання здійснюватимуться за допомогою афіксів із суворо окресленими значеннями. Р. Декарт вважав, що така мова можлива і що можна встановити науку, від якої вона залежить.
Відомо кілька спроб укладання універсальних і раціональних граматик. Так, 1650 p. була опублікована «Граматика загальної мови..,» («Grammatica linguae universae...») Філіппа Лаббе (1607— 1667), в основу якої було покладено латинь; 1657 р. в Лондоні була опублікована книга «Логопандектесіон» або пропозиція про загальну мову» («Logopandecteision, or an Introduction to the Universal Language») шотландця Томаса Уркхарта (1611—1660), у якій описано й удосконалену граматику — частини мови та їх морфологічні категорії, форми.
Та найзначнішою серед цих спроб була видана в Парижі 1660 р. «Grammaire general et raisonnee...» («Граматика загальна і раціональна...») — найхарактерніший для лінгвістичних пошуків XVII ст. зразок загальної, або універсальної, раціональної, або філософської, граматики, її авторами були картезіанці, тобто послідовники Р. Декарта (Descartes, латинізоване ім'я Cartesius — Картезій) — вчені-ченці з монастиря Пор-Рояль (що під Парижем) Антуан Арно іКлод Л а н с л о.
На відміну від перекладних та описових граматик XVI— першої половини XVII ст., граматика Пор-Рояля ставила своїм завданням встановити природні основи ораторського мистецтва, принципи, спільні всім мовам, і причини головних відмінностей, що в них зустрічаються. Хоча граматика й називалася «загальною», поставлені у ній завдання здійснювалися на фактичному матеріалі тільки французької, латинської, грецької і частково давньоєврейської мов. Автори граматики Пор-Рояля виходили з того, що мова — вираження мислення, категорії мови — втілення категорій мислення; граматика, що вивчає мову, має спиратися на логіку; мислення, логіка у всіх людей єдині, єдиною має бути і граматика; єдина граматика не може бути граматикою окремої мови, вона може бути тільки загальною, універсальною і раціональною, логічною. Звідси ототожнення речення з логічним судженням, членів речення з логічними категоріями суб'єкта, предиката і т. п. Звідси неувага до конкретних мов, ігнорування відмінностей у будові реально існуючих мов, їхньої історії. Звідси апріоризм, прагнення увібгати всі своєрідності конкретних живих мов у заздалегідь визначену формальнологічну схему.
Незаперечним є зв'язок принципів граматики Пор-Рояля із нероз-межуванням граматики і логіки ще в античному мовознавстві, зокрема у працях Арістотеля, як із намаганням середньовічних учених установлювати норми мовних явищ за допомогою логічних категорій, норм латинської граматики. Але розробка логічних граматик у XVII ст. була зумовлена також і потребою нормалізувати, кодифікувати формовані літературні національні мови, могутнім впливом панівної для XVII—XVIII ст. філософської течії — раціоналізму, зокрема, і особливо філософськими поглядами Р. Декарта. Тим-то непоодинокими є спроби визначити принципи побудови майбутньої мови, спроби укладання універсальних граматик і у XVIII ст. (Г. Л е й б н і ц, М а р і -Ж а н - А н т у а н - Н і к о л а де Кондорсета ін.). Звичайно, серед учених XVIII ст. були і такі дослідники, як Шарль де Бросс, який у «Трактаті про механічне формування мов...» («Traite de la formation mechanique des lang.ues...», 1765) засуджував спроби сформувати всесвітню міжнародну мову у відриві від мов народів, що склалися історично. На його думку, замість того, щоб витрачати час на безплідні спроби зробити щось штучне, варто було б відкривати те, що створено природою. І все ж і у XVIII ст., і в наступні століття в різних країнах з'являються численні «загальні», «раціональні», «філософські» граматики, а окремі принципи їх виявляються іноді і в побудовах граматик конкретних мов, і в теоретичних розвідках мовознавців навіть нашого часу.
Значне місце у працях, особливо XVIII ст., присвячених філософії мови, посідає проблема походження мови і пов'язана з нею проблема розвитку мови.
Іще 1678 р. французький учений P. С і м он у своїй книжці «Критична історія Старого завіту» виступив проти біблійного міфа про «божественне» походження мови і висловив переконання, що тільки необхідність у спілкуванні між собою змусила людей винайти мову. У боротьбі із середньовічною схоластикою до такого ж висновку приходять Т. Гоббс та Д. Локк.
Та справжній інтерес до проблеми походження мови виникає лише в другій половині XVIII ст. Різко критикуючи вчення церкви про «божественне» походження мови, вчені другої половини XVIII ст. протиставляють йому погляди, за якими творцем мови є людина, протиставляють три античні теорії походження мови, оновлені та більш переконливо аргументовані,— теорію договору, теорію звуконаслідувальну і теорію вигукову.
Договірна теорія була особливо характерною для віку просвітительства, коли все те, що відрізняє людину від інших істот, уже не вважалося незбагненним «даром божим» і єдиним творцем культури був визнаний розум людини, її свідома творчість. Люди самі, без усякої потойбічної допомоги, договорилися між собою про назви предметів та явищ і в такий спосіб створили мову. Лишається, правда, невідомим, за допомогою якого ж засобу, ще не маючи й зародків мовної діяльності, лк5ди могли договорюватися між собою про назви речей і явищ, але позитивною рисою у таких поглядах є підкреслення суспільного характеру мови з самого початку її виникнення. Близькі до цих поглядів думки висловлював відомий англійський економіст А дам Сміт (1723—1790).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
