42333 (662036), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Точні науки пішли значно вперед порівняно з соціальними, бо мають справу тільки з відношеннями між речами, з функціями. Такий самий підхід повинен бути й щодо мови. Тому метою глосематики є опрацювання такого методу опису мови («алгебри» мови), «який оперував би невизначеними єдностями» і став основою створення дедуктивної теорії мови.
Об'єктами дослідження є тексти. Необхідно створити процедурний метод, за допомогою якого можна було б описати не тільки якісь конкретні датські тексти, а й усі тексти, навіть уявні. «Користуючись інструментом лінгвістичної теорії, — зауважує Єльмслев, — ми можемо вилучити з вибірки текстів запас знань, який знову можна використати на інших текстах. Ці знання стосуються не тільки і не стільки процесів або текстів, із яких вони вилучені, а системи, або мови, на основі якої побудовані всі тексти певної природи і з допомогою якої ми можемо побудувати нові тексти». Однак індуктивний аналіз даних проводиться лише на початковому етапі, далі — вже дедуктивний.
Лінгвістична термінологія Єльмслева не має нічого спільного з традиційною лінгвістичною термінологією (немає таких термінів, як родовий, давальний і т. д. відмінки, керування, прилягання тощо; немає специфічних термінів для фонетики, морфології, синтаксису). Він уводить загальні, універсальні терміни, що ґрунтуються на відношеннях між мовними елементами, тому їх можна застосувати і до фонем, і до морфем, і до слів, і до речень: 1) взаємозалежності, за яких один член передбачає існування іншого і навпаки, називаються інтердепенденціями (англ. interdependence «взаємозалежність»); 2) однобічні залежності, за яких один член передбачає існування іншого, але не навпаки, називаються детермінаціями (англ. determination «визначення»); 3) вільніші залежності, в яких обидва члени є сумісними, але жоден із них не передбачає існування іншого, називаються констеляціями (англ. constelation «сузір'я»). Елементи залежностей Єльмслев називає об'єктами, а сам аналіз — діленням. Аналіз тексту полягає в поетапному членуванні. Об'єкт, що аналізується, — це клас, інші об'єкти, які встановлено наступним членуванням, — сегменти класу, а об'єкти третього членування — сегменти сегментів. Класи у мовленні — ланцюжки, а сегменти цих класів — частини ланцюжків. Класи в системі — парадигми, а сегменти класів у системі — члени парадигми. Таку процедуру в цілому Єльмслев називає дедукцією. Єльмслев, намагаючись перетворити лінгвістику на точну науку, бере за основу методики досліджень метод дедукції, який притаманний математичним наукам. Індукція, яка не допускає формулювання загальних понять, за його переконанням, не може забезпечити несуперечливий і простий опис. Як образно висловився автор «Пролегоменів», індукція «звичайно є ближчою до поезії, ніж до чистої науки».
Мета аналізу не просто у членуванні мови на все менші одиниці, а у встановленні взаємозалежностей між ними і в об'єднанні їх у класи, що мають спільні функції. Єльмслев один із перших спробував систематизувати наявні в мові функції, використовуючи поняття константи і змінної.
Він услід за Соссюром розглядає мову як знакову систему. Специфіка мови як знакової системи в тому, що в неї «можуть бути переведені всі інші семіотики». Усі знаки мови, кількість яких необмежена, складаються з незнаків, тобто фонем, кількість яких обмежена. Такі незнаки вчений називає фігурами.
Аналіз знаків Єльмслев проводить у плані вираження і плані змісту (це його терміни, які згодом поширилися в лінгвістиці). Однак зміст і вираження вжиті ним не в традиційному значенні (не як значення і форма, субстанція і форма). І у плані змісту, і у плані вираження він виділяє субстанцію та форму. Субстанцією змісту є мовна інтерпретація відображеного в мозку людини зовнішнього світу, а формою змісту є спосіб упорядкування і комбінації ідей, тобто система моделей, яка представляє систему значен-нєвостей (цінностей). Субстанція змісту є однією й тією самою для всіх мов, а форма змісту в кожній мові своя, власна і неповторна. Визначальною для Єльмслева є форма. Мову потрібно вивчати як форму. Субстанція, куди входять, наприклад, фонетика й семантика, — нелінгвістичний предмет, вивчати який повинні інші спеціальні (нелінгвістичні) науки, такі, як фізика, психологія тощо. У статті «Метод структурного аналізу в лінгвістиці» Єльмслев писав: «Будь-який звук може бути замінений іншим звуком або буквою, або умовленим сигналом, система ж залишається тією самою».
Вивчення форми змісту Єльмслев називає плерематикою (грец. pleres «повний»), а відповідні одиниці — плеремами; вивчення форми вираження називає кенематикою, а відповідні одиниці — кенемами (не фонемами). План вираження і план змісту мовних одиниць і уявлення датського вченого про предмет мовознавства (глосематики) можна зобразити такою схемою:
Для мовознавства, стверджує Єльмслев, надзвичайно важливо зафіксувати відношення між досліджуваними одиницями. Для цього потрібно мати «метод, який дає змогу в певних умовах звести дві сутності до однієї» або «ототожнити дві сутності», тобто визначити варіанти й інваріанти. Таким методом він вважає комутацію — операцію, що полягає в заміні одного елемента іншим. Якщо заміна якогось елемента одного плану іншим елементом того самого плану зумовлює зміну в протилежному плані мови, то ці два елементи є самостійними елементами системи, інваріантами. Якщо ж такої зміни немає, то це є варіанти одного інваріанта. Поняття інваріантів і варіантів дозволяє ототожнювати елементи, зводити їх до обмеженої кількості найпростіших елементів.
Усе наведене вище — тільки найголовніші ідеї глосематики. У 40—60-ті роки це відгалуження структуралізму стало широко відомим у всьому світі, однак його оцінка була неоднозначною — від різко негативної до позитивної. Наприклад, французький мовознавець А. Мартіне порівняв глосематику з «баштою зі слонової кості».
Позитивним у копенгагенському структуралізмі було прагнення опрацювати точний метод аналізу, який спирається на дані математичної логіки. Глосематики розширили поняттєвий апарат мовознавства, запропонували цінні методологічні принципи. Науковці вважають, що глосематика може бути корисною для створення формальних універсальних мов (мов-посередників) для машинного перекладу і для створення типологічної класифікації мов.
В історію науки глосематика ввійшла як спроба гранично абстрагованого від будь-якої конкретики підходу до мови. Будучи загальною дедуктивною теорією мови, вона стала однією з перших спроб поєднання лінгвістики з формальною логікою і тим вплинула на вдосконалення методів дослідження мови. Такі глосематичні терміни, як схема, комутація, детермінація, кореляція, реляція, план вираження, план змісту, конкретні типи функцій та ін., увійшли в лінгвістику.
Недоліком глосематики є значне звуження і збіднення об'єкта дослідження, відірваність мови від людини, суспільства, культури, історії, а також перебільшення ролі відношень за рахунок елементів, що співвідносяться.
На основі глосематики не можна досліджувати реальні мови і не можна зводити мовознавство до побудови схем, як це роблять глосематики. Як зауважує В. М. Алпатов, «колись впливова глосематика нині стала історією» [Алпатов 1998: 176].
Використана література
Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С 167—209, 309—323.
Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984. — С 189—251.
Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С 131—154.
Кондратов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С 117—162.
Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С. 308—344.
Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 78—96.
Звегинцев В. А. История языкознания XIX—XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2.
Апресян Ю. Д. Идеи и методы современной структурной лингвистики. — М., 1966.
Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. — М., 1974. — С. 5—45, 82—157.
Мельничук А. С. Глоссематика // Философские основы зарубежных направлений в языкознании. — М., 1977.
Хауген Э. Направления в современном языкознании // Новое в лингвистике. — М., 1960. — Вып. 1.
Трансформационно-генеративная грамматика в свете современной научной критики. — М., 1980.
Звегинцев В. А. Предисловие //Хомский Н. Аспекты теории синтаксиса. — М., 1972.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
