41984 (661876), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Важливими подіями в українському мовознавстві 70—80-х років є вихід «Словника української мови» в одинадцяти томах (1970—4980), «Етимологічного слов­ника української мови» в семи томах (вийшло чотири томи, 1982, 1985, 1989, 2003), «Атласу української мови» у трьох томах (1984, 1988, 2001), а також п'ятитомного курсу «Сучасна українська мова» (1969—1973), в яко­му узагальнено здобутки досліджень на той час усіх структурних рівнів української мови. Негативним моментом українського мовознавства цього періоду є псевдосоціолінгвістичні дослідження, в яких у час то­тальної русифікації українського етносу і стрімкого звуження суспільних функцій української мови ствер­джувався її «нечуваний розквіт».

Найвидатнішими постатями українського мовознавст­ва 20—80-х років є А. Кримський, М. Грунський, М. Ка-линович, Є. Тимченко, Л. Булаховський, О. Мельничук.

6. Діячі української лінгвістики

Агатангел Юхимович Кримський (1871—1942) — видатний сходознавець, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, історик, письменник і перекла­дач. У 1918 р. обраний академіком УАН. З 1921 до 1929 р. був директором Інституту української наукової мови. Володів майже 60 мовами. Опублікував до 1000 наукових праць, найголовнішими з яких є «Нарис з історії української мови», написаний у співавторстві з О. Шах-матовим (1922, 1924), «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922), «Нарис історії україн­ського правопису до 1927 р.» (1929), «Українська грама­тика...» (1907), «Історія Персії та її письменства» (1923). У працях «Філологія і погодінська гіпотеза...» (1904), «Де­які непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (1906), «Давньокиївський го­вір» (1906) спростував псевдонаукову шовіністичну тео­рію Погодіна — Соболевського про російський етнічний склад населення Києва і Київщини за часів Київської Русі та неавтохтонність на цій території українського ет­носу. Досліджував українські говори. Низку праць при­святив розвитку й нормалізації української мови. Був науковим редактором «Російсько-українського словни­ка» у трьох томах (1924—1933). Кримського по праву вважають основоположником української орієнталісти­ки. Написав багато праць зі сходознавства (досліджував історію, мову, літературу семітів, арабів, персів і тюрків). У 1941 р. був репресований, помер у в'язниці.

Микола Кузьмич Грунський (1872—1951) — про­фесор Київського університету (у 1919—1920 pp. був ректором). Досліджував походження старослов'янсько­го письма, мову давніх пам'яток старослов'янської пи­семності, історію слов'янських мов. Відомими є такі його праці: «Пам'ятки і питання давньослов'янської писем­ності» у двох томах (1904—1906), «Нариси з історії роз­робки синтаксису слов'янських мов» у двох томах (1910— 1911), «Білоруська мова в її минулому та сучас­ному вивченні» (1930), «Граматика давньоцерковносло-в'янської мови» (1906), «Українська граматика» (1918), «Вступ до слов'янського мовознавства» (1941), «Україн­ська мова» (1926; у співавторстві з Г. Сабалдирем) та ін. У статті «Основи та проблеми сучасної лінгвістики» зро­бив критичний огляд тогочасних мовознавчих концеп­цій з позицій порівняльно-історичного мовознавства.

Михайло Якович Калинович (1888—1949) — відо­мий мовознавець, літературознавець і перекладач, ака­демік АН УРСР з 1939 p., професор Київського універ­ситету. Викладав вступ до мовознавства, порівняльну граматику індоєвропейських мов, санскрит, готську мову, історію давньої індійської літератури. У 1930—1944 pp. очолював Інститут мовознавства Академії наук і відділ загального мовознавства в цьому ж інституті до 1949 р. Найбільше прислужився українському словникарству: був головним редактором «Російсько-українського слов­ника» (1948), автором багатьох публікацій з теорії та історії лексикографії. У «Вступі до мовознавства» (1940, перевидано 1947) вніс багато нового в теорію сло­ва, використавши матеріал різних європейських і пів-денноазіатських мов, чим заклав підґрунтя зіставної лексикології в нашому мовознавстві. Іншим об'єктом зацікавлень ученого була проблема походження мови («Походження мови», 1946).

Євген Костянтинович Тимченко (1866—1948) — один із організаторів Української академії наук, її дійс­ний член із 1919 р., член-кореспондент АН СРСР з 1929 р. Об'єктом його зацікавлень були питання української літературної мови, її історії. В «Українській граматиці» (1907, 2-е доповнене видання — 1917) детально описав фонетику, морфологію та словотвір української мови, а в «Курсі історії українського язика» (1927, 2-е доповнене видання — 1930) широко залучив матеріал слов'янсь­ких та інших індоєвропейських мов, діалектні дані і на цьому тлі розглянув історію української мови. Цінними є його дослідження з синтаксису відмінків української мови, результати яких викладено у працях «Функції ге­нітива в південноруській мовній області» (1913), «Льо-катив в українській мові» (1924), «Номінатив і датив в українській мові» (1925), «Вокатив і інструменталь в українській мові» (1926), «Акузатив в українській мові» (1928). Досліджував учений і проблеми діалектології, якій присвятив кілька праць, зокрема «Причинки до української діалектології» (1908) і «Одна діалектна особливість вживання морфеми ся» (1948).

Чи не найбільше відомий Тимченко як лексико­граф. Він є співавтором і редактором першого «Істори­чного словника українського язика» (випуск 1, 1930; випуск 2, 1932), уклав «Русско-малоросский словарь» у двох томах (1897—1899), брав активну участь у підго­товці «Словаря української мови» за редакцією Б. Грін-ченка (1907—1909).

Леонід Арсенійович Булаховський (1888—1961) — видатний мовознавець, спеціаліст з українського, росій­ського, слов'янського й загального мовознавства, пер­ший голова Українського комітету славістів, дійсний член АН УРСР і член-кореспондент АН СРСР, дирек­тор Інституту мовознавства АН УРСР з 1944 до 1961 р.

У полі зору Булаховського були питання історії й теорії мовознавства; фонетика й лексика, морфологія й синтаксис, стилістика та історія української, російської та інших слов'янських мов, методика викладання мов.

Дослідженням ученого притаманний синтез історії, мо­вознавства й літературознавства. Він написав майже 400 наукових праць. Перша друкована праця «До пи­тання слов'янської кількості й наголосу» з'явилася в 1910 p., коли Булаховський був ще студентом.

Свої загальнолінгвістичні погляди Булаховський виклав у підручниках «Вступ до мовознавства» (росій­ською мовою, 1953), «Нариси з загального мовознавства» (1955) і у праці «Виникнення і розвиток літературних мов» (1941—1947). Учений вніс багато нового у ви­вчення проблем семасіології і лексикології, в дослі­дження становлення і закономірності функціонування літературних мов. У численних публікаціях 50-х ро­ків Булаховський зробив вагомий внесок в утверджен­ня порівняльно-історичного мовознавства.

Чимало праць дослідник присвятив вивченню укра­їнської мови — лексики, морфології, синтаксису, сти­лістики, акцентології, орфографії, пунктуації, істори­чної граматики та історії літературної мови. Часто на матеріалі української мови вчений розв'язує загаль­нослов'янські проблеми. Його «Питання походження української мови» (1956), що відзначаються енцикло­педичністю відомостей, до нашого часу вважаються найсоліднішим і найнадійнішим джерелом із цієї про­блеми. Двотомний «Курс сучасної української літера­турної мови» (1951) за редакцією й участю Булахов-ського, дослідження мови українських письменників-класиків (Т. Шевченка, М. Рильського та ін.) дали підстави вважати вченого творцем лінгвістичної школи історії літературної мови і лінгвостилістики в Україні.

Неоціненний внесок його в русистику. «Курс росій­ської літературної мови» (1935) — оригінальна праця за способом викладу, новизною трактування проблем­них питань і за представленим у ньому матеріалом. Уперше у практиці вищої школи тут уведено розділ лексики, виділено в окремий розділ словотвір, наведено багатий матеріал з наголосу різних частин мови; в роз­ділі про синтаксис викладено вчення про надфразові єд­ності. Можна твердити, що саме Булаховський заклав основи синтаксису зв'язного мовлення.

Книжка «Історичний коментарій до російської лі­тературної мови» (1936) оригінальна тим, що автор ви­брав ретроспективний спосіб аналізу мовних явищ: факти сучасної російської мови отримують своє пояс­нення в близькому і далекому минулому. Ця праця

сприяла з'ясуванню історичного розвитку російської мови, осмисленню всіх сторін мовної структури.

У двотомній праці «Російська літературна мова пер­шої половини XIX століття» (1941) досліджено стиліс­тичні засоби (лексичні, фонетичні, морфологічні й син­таксичні) різних жанрів російської літературної мови. Ця праця вплинула на формування курсу російської літературної мови як окремої наукової дисципліни.

Булаховський досліджував й інші слов'янські мови: польську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, словенську і македонську. Широке визнання отримали такі його праці, як «Про деякі питання і завдання ви­вчення слов'янських мов», «До історії взаємовідно­шень слов'янських літературних мов», «Дослідження в галузі граматичної аналогії і споріднених явищ (сло­в'янські атематичні дієслова)», «Слов'янські наймену­вання птахів», «Граматична індукція в слов'янському відмінюванні», «Акцентологічний коментарій до поль­ської мови», «Акцентологічний коментарій до чесь­кої мови» та ін. Як зазначав російський мовознавець В. Ілліч-Світич, Булаховський «завершив побудову традиційної слов'янської акцентологічної концепції». Застосовуючи порівняльно-історичний метод, він праг­нув охопити мовні явища всебічно, у всій їх складності [Иллич-Свитыч 1967].

Олександр Савич Мельничук (1921—1997) — ака­демік АН України, член-кореспондент АН СРСР, видат­ний теоретик мовознавства. Автор праць із загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, укра­їнської та російської мов. Найважливішими з них є «Розвиток структури слов'янського речення» (1966), «Про роль мислення у формуванні структури мови» (1966), «Поняття системи і структури мови» (1970), «Про генезу індоєвропейського вокалізму» (1979), «Про мову Київського літопису XII століття» (1983). Крім цього, Мельничук є співавтором і редактором праць «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов» (1966), «Сучасна українська літера­турна мова. Синтаксис» (1972), «Сучасне зарубіжне мо­вознавство» (1983), «Історична типологія слов'янських мов» (1986) та ін. Керував підготовкою фундаменталь­ного семитомного «Етимологічного словника українсь­кої мови», створив піколу українських етимологів. «У своїх дослідженнях він ішов шляхом дедалі ширших узагальнень від праць, пов'язаних безпосередньо з син-

хронічною україністикою, до етимологічних і загаль-нолінгвістичних, від загальнославістичних до загаль-ноіндоєвропеїстичних для того, щоб закінчити, на пре­великий жаль, не вивершеною серією досліджень, у яких ставилося й аргументовувалося положення про спорідненість усіх мов світу» [Ткаченко 2001: 6].

Новим було бачення Мельничука філософських проблем мовознавства, зокрема таких, як мова і мис­лення, система і структура мови, мова як знакова сис­тема. Багато уваги вчений приділив питанню розвит­ку мови. У статті «Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток мови розглядає через призму її системності й доходить таких виснов­ків: 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподіб­но), не порушуючи рівноваги системи; 2) якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення — регресує; 3) про­грес мови — це зростання її можливостей виражати новий зміст; 4) причини мовних змін можуть бути сві­домими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідоми­ми (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм; 5) потужним чинником розвитку мо­ви є мислення, при цьому роль мислення на різних ета­пах розвитку мови є неоднаковою: «[...] у процесі істо­ричної взаємодії між мисленням і структурою мови за­гальний вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, у той час як зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється».

Будучи видатним теоретиком порівняльно-історич­ного мовознавства, Мельничук, як і Шлейхер, перекона­ний в реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до більш широких порівнянь не тіль­ки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйова­ні. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознав­ства і висунути ідею спорідненості усіх мов світу, їх­нього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці «Про всезагаль-ну спорідненість мов світу» (1991).

Учений сформулював п'ять принципів порівняль­но-історичного дослідження мов: 1) необов'язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольова­ними приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей із допущенням можливості метатези приголосних кореня; 4) встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й фор­мами без них; 5) встановлення семантичних паралелей із урахуванням можливості розходження значень.

Видатним теоретиком був Мельничук і в галузі україністики та славістики. У монографії «Розвиток структури слов'янського речення» він детально просте­жив еволюцію речення в слов'янських мовах від най­давніших часів до наших днів, а в академічному підруч­нику «Сучасна українська літературна мова. Синтак­сис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування українського речення.

Використана література

1. Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С 227—265.

2. Русанівський В. М. Україністика// Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000. — О 648—652.

3. Жовтобрюх М. А. Нариси історії українського радянського мовознав­ства (1918—1941). — К., 1991.

4. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства. — К., 1991.

5. Зиндер Л. Р., Маслов Ю. С. Л. В. Щерба — лингвист-теоретик и педа­гог. — Л., 1982.

6. Ларцев В. Г. Евгений Дмитриевич Поливанов. Страницы жизни и дея­тельности. — М., 1988.

7. А. Ю. Кримський — україніст і орієнталіст. — К., 1974.

8. Л. А. Булаховский и современное языкознание. — К., 1987.

9. Ткаченко О. Б. Олександр Савич Мельничук як людина і вчений// Мо­вознавство. — 2001. — № 6.

8

Характеристики

Список файлов реферата