41749 (661744), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Вокативи дуже чітко виражають опозицію «свій — чужий». Нерідко вокатив, звичайний для однієї соціа­льної групи, в іншій (протилежній) групі використову­ється в образливому чи іронічному значеннях. Пор. використання вокативів пан і товариш (часто в росій­ській орфоепічній формі таваріщ) представниками рі­зних фракцій Верховної Ради України і ЗМІ різного політичного спрямування. Вибір мовцями вокативів символічно виражає відношення, які існують між представниками різних соціальних класів з неідентич­ними соціальними нормами поведінки, що ґрунтують­ся на спільності інтересів, життєвих цілей та ідеалів. Як бачимо, мовні варіанти на рівні дискурсу здатні як встановлювати соціальні зв'язки, так і створювати пе­решкоди між людьми, підкреслювати внутрішню єд­ність групи, виключаючи в той же час не-членів групи [Блакар 1987: 87—126].

Як свідчать наведені приклади, мовними засоба­ми соціального символізму переважно виступають лексико-фразеологічні одиниці. Тому на них акцен­тується увага в соціолінгвістичних дослідженнях. Зокрема питання вербальної соціальної символіки торкалися І. О. Бодуен де Куртене, А. Мейє, А. Сеше, ПІ. Баллі, Ж. Вандрієс, Є. Д. Поливанов, А. М. Селі-щев, В. М. Жирмунський, а в українському мовознав­стві — О. Горбач, Й. О. Дзендзелівський та ін. У ціло­му використання лексики в соціально-символічній функції зводиться до:

вживання різного роду лексичних і семантичних новотворів. Кожна соціальна група прагне сформувати своє слововживання, яке б виконувало роль соціально­го символу, а як відзначає Н. Еліас, важко уявити собі явище, яке могло б забезпечити такий же високий рі­вень соціальної диференціації, як той простий факт, що один і той самий об'єкт по-різному представлений сло­вами в різних суспільствах [Elias 1992: 17];

1. відбору стилістичних синонімів;

2. вживання іншомовних слів;

3. вживання грубих слів.

Крім лексики як найпотужнішого засобу виражен­ня соціального символізму, цю функцію здатні викону­вати одиниці всіх інших рівнів мови — фонетичного, граматичного. Так, за допомогою звукової характерис­тики можна виразити належність до певної вікової групи, суспільного класу, стать, рівень освіти, похо­дження, про що в свій час писав М. С. Трубецькой. Так, для радянської партноменклатури було характер­ним пом'якшення приголосних перед [є] (пролетарі­ат, література, бібліотека), м'який [з'] в суфіксі -ізм (комуні[з'м], Інтернаціоналі[з'м] тощо). Тверда вимо­ва приголосних перед [і], що походить із давнього [о] ([ніс] <— нога) і м'яка вимова перед [і] з етимологічних [є] та [ъ] ([н'іс] <— неслъ) притаманні мовленню людей старшого віку. У соціолекті моряків слово компас вимовляється з наголосом на другому складі [компас], тоді як нормативним є наголос на першому складі. У російському соціумі вимова [шы]ги, [жы]ра, бою[с] характерна для старшого покоління москвичів, вжи­вання форм [что], коне[чно] властиве мовленню пе­тербуржців, вимова напівм'яких [ж], [ш] в іншомов­них словах типу жюри, брошюра притаманна деяким представникам старої російської інтелігенції [Крысин 2000]. Нині почала формуватись особлива галузь у ви­вченні фонетики — соціофонетика (розділ під такою назвою знаходимо в підручнику М. В. Панова [Панов 1979]).

Символами належності мовця до певної соціальної групи в синтаксисі виступають ускладнені і складні речення (вони надають мові книжності і «вченості»). Серед інших символів соціальної солідарності — навмисне недотримання мовних норм. Наприклад, академік І. П. Бардін на засіданні Президії АН СРСР говорив километр, а на Новотульському заводі —километр [Основы теории речевой деятельности 1974: 307].

Заслуговує уваги такий засіб соціальної солідарності, як вибір мови в білінгвальний ситуації. Це чи не най­яскравіша ознака, що засвідчує соціальну диференціацію суспільства. Так, російська панівна верхівка XVIII— XIX ст. користувалася французькою мовою (точніше, «смесью французского с нижегородским», як дотепно зауважив О.С.Грибоедов). Українська партійна номенк­латура радянського періоду переходила на «панську» російську мову, таким чином дистанціюючись від «колхозного языка», як і частина сполонізованої вер­хівки в роки польського панування на західноукраїн­ських землях перейшла на польську мову, знехтував­ши «хлопською мовою». В українській літературі, як класичній, так і сучасній, використання різних мов для соціально-політичної і моральної характеристики пер­сонажів стало вже традиційним. Це один із найбільш влучних прийомів експлікації опозиції «свій — чу­жий». Так, скажімо, поліцаї в повісті «Береза» О. Гав-рилюка, знущаючись над політичними в'язнями-укра-їнцями, вигукують польською мовою: «Збюрка-а! Вшис-ці падній! Чолгайсєн!» (Збірка! Всі лягайте! Повзай!). Енкаведисти в романі І. Багряного «Сад Гетсимансь-кий» віддають команди російською: «Заключонниє! Садітесь!»; «Грязнов, з вєщамі!». Сучасний письменник В. Шкляр у романі «Кров кажана», метафорично зма­льовуючи теперішнє життя-пекло в Україні, де правля­чим класом є колишня партноменклатура, також уда­ється до цього традиційного прийому:

• Ідьомтє, — сказав він [Пек]. Я должен вас где-то опрєдєліть. Пагаварім по дороге.

• Ви поведете мене у вогонь?

Пек якось загадково посміхнувся і спитав:

• Ви со Львова?

• Ні, чому раптом?

• Ну... Разгаваріваєтє на мовє.

Як зауважив Е. Сепір, «надзвичайна важливість найменших мовних відмінностей для символізації та­ких психологічно реальних груп, протиставлених полі­тично й соціологічно офіційним групам, інстинктивно відчувається більшістю людей. «Він говорить як ми» рівнозначне твердженню «Він один із наших» [Сепир 1993: 232]. Щоб не виникло психологічних труднощів, щоб стати «своїм» (не відокремленим від певного соці-

ального страту), люди змушені пристосовуватись до йо­го мовних норм, а у разі належності до кількох соціа­льних груп «переключатися» з одного мовного субкоду на інший.

Мова завжди сприймається як найбільш очевидна і легко розпізнавана ознака етнічної належності. Так, за результатами етносоціологічних досліджень (1989 р.) серед росіян, 24 % москвичів назвали мову як етноін-тегральний чинник. У Таллінні таких було вже 39 %, у Ташкенті — 44 % [Арутюнян 1990: 44].

Як свідчать соціолінгвістичні дослідження мовної поведінки іммігрантів, навіть коли більшість із них не володіє рідною мовою, вони зберігають як символ гру­пової належності окремі слова, вирази, формули фатич-ної комунікації (привітання тощо), іменник (антропо-німікон) та інші релікти цієї мови [Арутюнов 1985: 40—41].

Правда, своєрідність мови може сприйматися по-різному залежно від характеру стосунків між спільно­тами — байдуже або акцентовано, з гордістю або як тавро. Якщо етнічна група усвідомлює свою мовну єд­ність та своєрідність і пов'язує з тим усвідомленням позитивні емоції, мова буде прищеплювати її носіям почуття патріотизму. Вона стає недоторканною сутніс­тю, що протиставляється іншим мовам, займає високе становище на шкалі цінностей. «У відповідь на загро­зливе мові зрушення це почуття вірності мові приво­дить у дію сили, спрямовані на збереження мови, яка опинилася під загрозою; [...] воно перетворює мову на символ віри і святиню» [Вайнрайх 1972: 57]. В анало­гічних випадках, але якщо своєрідність сприймається негативно, часто спостерігається явище «мовного нігі­лізму» — небажання оволодіти «рідною» мовою через її непрестижність.

Використана література

1. Беликов В. И., Крысин Л. П. Социолингвистика. — М., 2001.

2. Бондалетов В. Д. Социальная лингвистика. — М., 1987.

3. Белл Р. Т. Социолингвистика: Цели, методы и проблемы. — М., 1980.

4. Швейцер А. Д., Никольский Л. Б. Введение в социолингвистику. — М.,1978.

Характеристики

Список файлов реферата