41748 (661742), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Ще чіткіше ця думка звучить у такій цитаті: «Мо­ва, взята сама по собі, поза її зв'язком із соціальними і психофізичними умовами її буття і розвитку, очевидно, не має жодних внутрішніх стимулів розвитку» [Бере­зин, Головин 1979: 248]. Власне мовною Головін ува­жає тільки внутрішню структурну зумовленість усіх змін у мові: форма змін завжди зумовлена наявним у мові матеріалом і закономірностями його функціону­вання.

Більшість учених визнають існування зовнішніх і внутрішніх причин мовного розвитку. Більше того, в мовознавстві не раз виникала дискусія, які причини — внутрішні чи зовнішні — є визначальними в розвитку мови. Як правильно зазначає Н. Б. Мечковська, «[...] було б безнадійною витівкою вирішувати, що сильніше змінює мову — внутрішні чи зовнішні сили. В історії мови не буває лабораторно «чистих» зрушень, зумов­лених єдиною причиною, то зовнішньою, то внутріш­ньою. Було б необачно також пов'язувати внутрішні чинники зі змінами мовної структури, а зовнішні — з подіями зовнішнього боку мови (тобто зі змінами у вза­ємовідношеннях мови і суспільства), — саме тому, що в реальному житті мови різні спонукальні сили взає­мопов'язані і діють одночасно» [Общее языкознание 1983: 359]. Незаперечна істинність висловленої тут думки підтверджується й тим, що поділ причин мов­них змін на зовнішні і внутрішні є умовним, оскільки мова, суспільство і пізнавальна діяльність людей взає­мопов'язані, і мав рацію А. Соммерфельт, коли ствер­джував, що всі зміни в кінцевому підсумку мають со­ціальний характер.

За цією класифікацією чинники мовних змін поді­ляються на позамовні, до яких належать розвиток люд­ського суспільства, його матеріальної і духовної куль­тури, розвиток продуктивних сил, науки, техніки тощо, і мовні, які в свою чергу поділяються на зовнішні і внутрішні. До зовнішньомовних причин автор відно­сить контактування мов, яке може посилити вже наяв­ні в мові тенденції або породити нові. До внутрішньо-мовних чинників відносять прагнення мови до само­вдосконалення .

Темпи мовних змін

Не все в мові змінюється з однаковою швидкістю. Мовлення змінюється швидше від мови, лексика від граматики, синтаксис від морфології. Та й не вся лек­сика змінюється в однаковому темпі. Словниковий фонд, особливо його ядро, змінюється дуже повільно порівняно з периферійною лексикою. Як довів автор методу глотохронології М. Сводепі, наинеобхідніші і найважливіші слова основного словникового фонду, що позначають речі, явища і поняття, які обов'язко­ві для будь-якої культури і в будь-який історичний відтинок часу, обновлюються за 1000 років на 20 відсотків [Сводеш 19606: 23—52; Сводеш 1960а: 53—87].

Темпи змін залежать від багатьох причин. Фоне­тичні зміни, які є дуже повільними, відбуваються швид­ше за сприятливих умов. Так, наприклад, у XII ст. зни­кають у давньоруській мові зредуковані голосні [ъ] і [ь] за умови, коли вони знаходилися у слабкій позиції (в кінці слова, перед складом із голосним повного тво­рення та перед складом із [ъ], [ь] у сильній позиції). Звуки, які знаходилися у сильній позиції (під наголо­сом, перед складом із слабкими [ъ], [ь]), перейшли в голосні повного творення [о], [е] (сънъ — сон, съна — сна, дънь — день, дънкх — дня). Процес занепаду зреду­кованих не проходив одночасно на всій території по­ширення давньоруської мови. Він ніби пересувався з півдня на північ. Доведено, що в XIII ст. на новгород­ських землях ці зредуковані голосні ще зберігалися.

Отже, в різних говірках темп змін звуків неоднако­вий. Про це свідчить також історія звука [t]. У смо­ленських говірках він був утрачений у XIII ст., тоді як у Москві він вимовлявся до початку XVIII ст.

У різні історичні періоди темп фонетичних (як і мовних загалом) змін також неоднаковий. Так, зане­пад зредукованих призвів до інтенсивної перебудови всієї фонологічної системи давньоруської мови: пе­рестав діяти закон відкритого складу і закон складо­вого сингармонізму; набули широкого розповсюджен­ня односкладові слова, з'явилися нові чергування го­лосних (чергування [о], [є] з нулем звука, а згодом в українській мові чергування етимологічних [о], [є] з [і], що стало специфічною рисою української фонети­ки); почали діяти процеси асиміляції, дисиміляції, спрощення голосних; оформляється співвідносність приголосних за дзвінкістю — глухістю і за твердістю — м'якістю.

Як бачимо, період XII—XIII ст. відзначався бурхли­вими фонетичними змінами в нашій мові, поштовхом до якого став занепад зредукованих [ъ], [ь]. Саме цей період відділяє давньоруську фонетико-фонологічну систему від сучасної української. Пізніше якихось суттєвих змін в українській фонетико-фонологічній системі не сталося.

Дуже повільно змінюється й граматична, особливо морфологічна система. Однак спостерігалися періоди, коли ці зміни відбувалися інтенсивніше. Для всіх східнослов'янських мов такими були XIII—XIV ст. Са­ме в той час замість чотирьох форм минулого часу (аориста, імперфекта, перфекта і плюсквамперфекта) встановилася одна, що походить від перфекта. У той же приблизно період з коротких активних дієприкмет­ників теперішнього й минулого часу виникли дієприс­лівники, відбувся перерозподіл й уніфікація типів від­мін іменників, занепад двоїни, розвиток категорії істот тощо.

Хоч у розвитку мови бувають більш інтенсивні і менш інтенсивні періоди, однак мова ніколи не зміню­ється різко. В іншому разі різні покоління людей не розуміли б одне одного. Повільність і неодночасність змін різних підсистем забезпечують надійне функціо­нування мови як засобу спілкування.

Темпи мовних змін залежать також від соціаль­них умов функціонування мови, від мовних контак­тів, від писемної традиції тощо. У доісторичні часи мови змінювалися швидше. З появою писемності темпи мовних змін уповільнилися. Вважають, що при інтерпретації цього питання не можна не враховувати й типологічні властивості мови. Аглютина­тивні мови, скажімо, змінюються повільніше від флек­тивних.

Використана література

1. Семчинський С В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С 320—392.

2. Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 185—201.

3. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С. 240—263.

4. Общее языкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 335—421.

5. Общее языкознание: Формы существования, функции, история языка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 197—307.

6. Пауль Г. Принципы истории языка. — М., 1960.

7. Будагов Р. А. Проблемы развития языка. — М., 1965.

8. Косериу Э. Синхрония, диахрония и история // Новое в лингвисти­ке. — М., 1963. — Вып. 3.

9. Климов Г. А. Синхрония —диахрония и статика —динамика // Проб­лемы языкознания. — М., 1967.

10. Ярцева В. Н. Диахроническое изучение системы языка // О соотноше­нии синхронного анализа и исторического изучения языков. — М., 1960.

11. Серебренников Б. А. Об относительной самостоятельности развития системы языка. — М., 1968.

12. Журавлев В. К. Внешние и внутренние факторы языковой эволю­ции. — М., 1982.

13. Вайнрайх У. Языковые контакты. — К., 1979.

14. Жлуктенко Ю. О. Мовні контакти. — К., 1966.

15. Скрелина Л. М. Противоречие как источник развития языка // Фило­логические науки. — 1970. — № 1.

16. Мартине А. Принцип экономии в фонетических изменениях: Пробле­мы диахронической фонологии. — М., 1960.

17. Будагов Р. А. Что такое развитие и совершенствование языка? — М., 1977.

Характеристики

Список файлов реферата