41560 (661679), страница 3
Текст из файла (страница 3)
5. Якщо кримський хан, котрому “преміцно й непорушне” слід було дотримуватися між обома державами вічного миру, незважаючи на те, “неприятельські й немирні свої наміри в дію приводити хоче”, то й російській імператриці, всупереч ханові, належить вживати відповідних заходів для вчинення відсічі,
6. Втім російська імператриця й до останнього часу до тих запорожців не має ніякого відношення; запорожці самі, тільки задля свого порятунку, перейшли з попереднього свого Коша на новий і оселилися в турецьких таки, а не в російських кордонах, і якщо кримський хан полишить їх “при попередніх звичаях” і не змушуватиме їх до війни проти Росії, то вони знову можуть у кримську протекцію повернутися, і імператриця не присвоюватиме їх собі.
7. Та якщо кримський хан не облишить свого наміру конче занапастити їх і приневолити до війни проти Росії, і ті запорожці до російської імператриці як до природної своєї государині вдаватися будуть, то імператриця, за християнським законом, тих запорожців як християн, єдиновірців вважає відганяти від себе непристойним і натурально не змушуватиме їх до того, щоб вони спільно з кримським ханом виступали ворогами російської держави.
8. Якщо ж хан житиме у спокої і миру не порушить, то все те минеться, а також і всі запорожці надалі залишаться в мирі.
9. Російська імператриця тих запорожців до останнього часу не приймала і прийняти не хотіла, і якби те вчинилося, й імператриця дозволила б їм житло мати в російських межах, то це “ні за яку супротивність сприймати не можна”, бо щодо самої Порти відомо, яким чином російські зрадники Дондук Омбо з товаришами, хоч вони й ідолопоклонники і не єдиновірці туркам, прийняті кримським ханом у протекцію, донині в його краях перебувають і на російські землі без жодної перешкоди
з боку Порти чинили напади й надалі чинять. Тим менше буде рішучості в російської імператриці відганяти від себе таких людей, котрі й за народженням, і за християнським законом можуть називатися своїми.
“А все те можете завершити тим, що належить хана кримського угамувати й до утримання миру змушувати, тоді й усе згідно між обома імперіями відбуватиметься. Можете ще Порті про запорожців і се оголосити, що вони всі до єдиного народжені в нашій імперії і, перебігаючи, живуть там у Січі з давніх літ без жінок неодружені, і так якби повсякчас туди тих втікачів з нашого підданства не додавалося, то вони, запорожці, давно б усі перевелися, оскільки плодитися їм у Січі ні від кого” .
Про перехід запорожців з-під влади Криму під владу Росії турецька Порта довідалася з донесення хана. Доповідаючи про те падишахові, кримський хан повідомляв, що запорожці, хоч і покинули свої попередні займища, але з турецьких кордонів ще не вийшли.
На підставі цього донесення кримському ханові надіслали наказ переконати запорожців повернутися до попередньої протекції Криму; у випадку ж опору з їхнього боку хан повинен скорити їх зброєю, як людей, котрі живуть у його землі. У столиці хана всі в той час вважали, що хоч запорожці й покинули свої житла при гирлі річки Кам'янки, та все-таки осіли на землях, що належать Криму, а отже й Туреччині. “І якщо,— писав з цього приводу російський резидент Неплюєв графові Вейсбаху в Київ,— у нас з Портою дійде до розриву, тоді неможливо тих запорожців у турецькій землі в протекції її імператорської величності утримувати: як мені тут кажуть, Базів луг — місце, що туркам належить, оскільки вашій світлості відомо, що хоч у трактаті з Портою глухо стоїть, та в інструменті розмежування 1714 року явно й виразно кордони описані і вся земля до кримської сторони від тих кордонів турецькою названа без винятку, і якщо вони, запорожці, відступлять за її імператорської величності кордон, тоді їх і в час миру прийняти вільно можна й Порті у відповіді вказані мені від вашої світлості резони достатні будуть”
Подання російського резидента, як небавом з'ясувалося, мало свої підстави. Услід за оселенням запорожців в урочищі Базавлук очаківський паша доповів великому візиреві, що на тому місці, де оселилися запорожці. яке називається “Базаглук”, російські люди “почали робити рови”. Про ці рови очаківський паша “посилав питати, для чого те чинять, заявляючи, що згадане місце Базаглук належить до земель Порти Оттоманської”. На такий запит паші відповіли, що ті рови роблять з наміром, “аби в тому місці, за указом російського двору, фортецю збудувати і що згадане урочище Базаглук не до осяйної Порти, а до російської держави належить”.
Донесенню очаківського паші надали в Константинополі належного значення. Великий візир Алі-паша вважав за потрібне для розвідки справ послати в урочище Базавлук уповноважених від Порти осіб з тим, щоб вони здійснили “істинний і старанний огляд”, кому насправді належить урочище Базавлук. До цих довірених осіб від Порти російський резидент мав долучити обраних від себе осіб і вже після того мати ті чи інші розмови про Базавлук. В кожному разі і щоб там не було, будувати фортеці біля кордону з обох сторін, з огляду на мирний трактат, не можна.
На таке подання великого візира російський резидент дав ухильну відповідь. Він казав, що про будівництво фортеці в урочищі Базавлук не має від свого двору ніякої звістки й докладно не знає, кому те урочище належить; але сміє запевнити осяйну Порту, що від двору її імператорської величності “ніяк такого указу не буде, щоб будувати фортеці не тільки на місцях, що належать осяйній Порті, а й на таких, про які укладений між обома імперіями трактат забороняє”. Виходячи з цього, російський
резидент не вважав за потрібне посилати від себе людину на урочище Базавлук для огляду його й радив великому візиреві найперше зв'язатися з начальником українського корпусу, графом фон Вейсбахом, “для достовірного освідчення”, кому насправді належить урочище Базавлук. Великий візир, погоджуючись з таким поданням російського резидента, тим не менше зважив за краще доручити бендерському чи очаківському паші відрядити за спірною справою комісію. Щодо спорудження фортеці він зауважив, що, можливо, будівництво її почали й самі запорожці, але в такому разі Росія не має права приймати під свою протекцію ніяких народів у землях осяйної Порти; якщо ж вона бажає прийняти запорожців у своє підданство, то нехай дає їм місця, що належать російській державі.
Після такої розмови з великим візирем Неплюєв послав від себе поручника Наковальнина і звелів йому їхати в Бендери до місцевого паші, приєднатися там до довіреної особи паші і їхати разом з нею до графа фон Вейсбаха; а доїхавши до міста Василькова, зупинитися в ньому під приводом “кварантини” й там чекати рішення від графа до того часу, доки він встигне знестися з Петербургом і отримати звідти інструкцію, як діяти в такому випадку. “Беру сміливість найпідданіше донести,— писав Неплюєв з цього приводу в Петербург,— вашій імператорській величності слабку мою думку, чи не рачите ви, ваша величність, всемилостиво звеліти тим запорізьким козакам нині увійти всередину кордонів вашої імператорської величності, особливо задля того, що Порта за нинішніми своїми в інших справах заняттями й браком часу сю справу не вельми важливою вважає і сама до того нас спонукає... А якщо запорожці на місці Базаглуці перебуватимуть, то від хана кримського й татар нападу й розорення зазнають, до того ж і Порта, заспокоївшись від нинішніх справ і бачачи їх на місці, де їх охоронятимуть війська вашої імператорської величності, зважить, що оселення їхнє на Базаглуці з правдою не схоже, і якщо нині зручну до того нагоду втратити, то надалі в потрібний час складно буде те вчинити або ж ще більше через те може виникнути причин для суперечок. За для сих резонів я сю справу (себто, настанову, як відповідати в Константинополь про перехід запорожців до кордонів Росії) при Порті мовчанням обійшов, оскільки якби я нині Порті оголосив, що ваша імператорська величність за них вступатися не рачить, то вона відразу вжила б заходів їх до покори собі привести і те моє оголошення й надалі собі за виправдання мати. На тій же підставі я нині промовчав і про калмиків, котрі у кримські краї втікають, і міркую моїм слабким розумом, що 20 тис.козаків запорізьких прибутковіші за багато калмиків, куди б їх не рачили використати: чи в Польщу проти станіславців, чи при нагоді проти татар. Якщо ж запорожців всередину кордонів вашої імператорської величності перевести неможливо, в такому разі мені здається, що генерал граф фон Вейсбах може до паші бендерського дати таку відповідь, якщо тільки на те вашої імператорської величності дозвіл буде, що в Базаглуці ніякої фортеці з боку вашої імператорської величності не будують і тим місцем ваша величність нітрохи не цікавиться, бо воно належить Оттоманській імперії; відомо, що там оселяються запорізькі козаки, від утиску ханського з Січі вийшовши, які просили у вашої імператорської величності як у своєї законної государині вибачення за втечу і прийняття у протекцію, в чому їм як підданим і єдинозаконним відмовити було неможливо; але разом з такою заявою відповідати, що коли вони прийдуть всередину кордонів вашої імператорської величності, тоді їм дадуть протекцію, а поза кордонами вашої величності цікавитися ними не рачите, бо вічну дружбу з Портою непорушне утримувати рачите, і тому якщо хан кримський оздоблювати їх більше не буде, то, можливо, вони іншого місця шукати не будуть і на Базаглуці залишаться...
А щодо погроз турецьких, то ми вже їх не боїмося, бо виставили дві обставини перед очі Порти: по-перше, що персіяни в руках вашої імператорської величності, по-друге, що ваша величність терпіти більше туркам не буде” '^.
Та минуло ще півроку часу, а питання про запорожців усе ще не було вирішене.
Російський резидент Неплюєв мав величезні труднощі в Константинополі й не знав, як “утримувати” запорожців, тобто вважати їх своїми чи чужими: зайнявши землі біля урочища Базавлука, запорожці не вважали їх власністю Порти, але вони не знали того, що ті землі насправді належать Порті. Для з'ясування цього питання Неплюєву довелося звернутися до справ 1705 року з розмежування кордонів між Портою і Росією і до того листування, яке велося в той час між начальником російської комісії думним дяком Омеляном Українцевим і кошовим отаманом Костянтином Гордієнком. З постанов тієї комісії зрозуміло, що за Дніпром у володінні Росії, крім Києва зі слободами, нічого не повинно бути.
Опинившись у такій скруті, російський резидент посилав замість себе для розмов з великим візирем свого перекладача Івана Бакуніна. Від того перекладача резидент дізнався, що Порта обурена на російський уряд не так за прийняття імператрицею у підданство запорожців, бо Порта й сама так би вчинила, якби до неї прийшли з Росії які-небудь магометани, як за те, що імператриця утримує запорожців на землях турецьких і дозволяє їм споруджувати різні будівлі, чим порушує встановлені мирні трактати й сусідську дружбу. У вічному мирі, встановленому між Росією й Туреччиною, виразно сказано, що “від острова, названого Січчю, всі місця суть Турецької імперії, а згадані запорізькі козаки нині живуть по сей бік вищезгаданого урочища (себто не до російської сторони, а до Турецької держави), задля чого кожен, хто прочитає той трактат, виразно без інших доказів побачити може, що ті місця суть осяйної Порти, в силу котрого трактату паки він, верховний візир, вимагає, щоб конче вищезгаданих козаків звідти в російські кордони перевели” '°.
Така розмова між російським перекладачем Бакуніним і великим візирем Алі-пашею відбувалася листопада 22 дня 1734 року, тим часом як запорізькі козаки вже ЗІ дня місяця березня сиділи “міцно гарно” своїм Кошем в урочищі Базавлук і зовсім не збиралися міняти його на якесь інше місце.
СПОДІВАННЯ ПИЛИПА ОРЛИКА ПІДНЯТИ
НАЦІОНАЛЬНО-УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР ДЛЯ ПОЗБАВЛЕННЯ ВІД МОСКОВСЬКОГО ЯРМА УКРАЇНИ.— ЛИСТИ ОРЛИКА З ЦЬОГО ПРИВОДУ ДО ЗАПОРІЗЬКОГО ВІЙСЬКА.— ВІДПОВІДЬ ЗАПОРОЖЦІВ ПИЛИПОВІ ОРЛИКУ Й ХАНУ КАПЛАН-ГІРЕЮ І ВІДІСЛАННЯ ОРЛИКОВИХ І ХАНСЬКИХ ЛИСТІВ ДО ГРАФА ВЕЙСБАХА.— ВІДПОВІДЬ ГРАФА ФОН ВЕЙСБАХА З ОБІЦЯНКОЮ ЗАХИСТУ ВІД ТАТАР І ТУРКІВ.— ПАМ'ЯТНА ЗАПИСКА КОШОВОГО МАЛАШЕВИЧА ПРО ТЕ, ДЕ Й СКІЛЬКИ ЧАСУ СИДІЛИ ЗАПОРОЖЦІ КОШЕМ ЗА ЧАС ЇХНЬОГО ЖИТТЯ ПІД ПРОТЕКЦІЄЮ КРИМУ.— СУПЕРЕЧКА РОСІЇ Й ТУРЕЧЧИНИ ЗА УРОЧИЩЕ БАЗАВЛУК, ДЕ ЗАПОРОЖЦІ СІЛИ СВОЇМ НОВИМ КОШЕМ.— ПРИЇЗД ТУРЕЦЬКОЇ КОМІСІЇ ДЛЯ ВИРІШЕННЯ СПІРНОГО ПИТАННЯ.—ПРИСЯГА ЗАПОРІЗЬКОГО ВІЙСЬКА НА ВІРНІСТЬ РОСІЙСЬКОМУ ПРЕСТОЛОВІ.— ПРИЇЗД РОСІЙСЬКОГО Й ТУРЕЦЬКОГО ПОСЛІВ У СІЧ І РІЗНА ЗУСТРІЧ, ВЛАШТОВАНА ОДНОМУ Й ІНШОМУ. КІЛЬКІСТЬ УСЬОГО ЗАПОРІЗЬКОГО ВІЙСЬКА, ПРИЙНЯТОГО У ПІДДАНСТВО РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРАТРИЦІ.
В той час, як запорожці безповоротно покинули ненависні їм володіння кримського хана, так званий гетьман українських козаків Пилип Орлик усе ще намагався схилити їх до Криму й відвернути від Росії. Давно чекав Пилип Орлик сприятливої нагоди, щоб вийти на історичну сцену, взяти в руки національно-український прапор і позбавити свою батьківщину від ненависного йому московського ярма. Така нагода з'явилася у нього після смерті польського короля Августа II, коли вся Польща, а разом з нею і майже вся Європа поділилася на два ворожі табори. Оскільки рідна дочка одного з претендентів на польську корону, Станіслава Лещинського, Марія була за французьким королем Людовіком XV, то за Лещинського вступилася Франція, а до Франції пристали королі — іспанський, дядько французького, сардінський, брат французького, і король шведський. Тоді на бік другого претендента, курфюрста саксонського Фрідріха Августа, стали германський цісар і всеросійський імператор. Але французький король, маючи величезну армію з 350 000 чоловік, почав війну в Італії, здобув там у германського цісаря королівство Ломбардське, князівства Міланське й Мантуанське, далі захопив володіння цісаревого зятя, князя лотарінгсько-го, а потім перекинув свою армію через ріку Рейн і спрямував п на Відень, столицю германського цісаря. В цей час Оттоманська Порта поставила в бойову готовність усі свої сили й також зайняла проти цісаря загрозливу позицію, а кримський хан рушив свої численні орди до меж Польщі.
У таких складних умовах ні цісар германський, ні його союзник імператор російський не могли ніде знайти собі співчуття й допомоги: Англія, Голландія, Данія, Пруссія, Баварія й інші князівства, бачачи, як германський цісар і російський імператор “беззаконно й богопротивно” ґвалтують вільності й права Речі Посполитої, в чужій державі свавільно розпоряджаються і виганяють законного короля Станіслава Лещинського,
відмовилися подати одному й іншому якусь допомогу. Так цісар і імператор -самі створили собі скрутне й вельми небезпечне становище, і цим становищем як щасливим випадком повинні були скористатися усі ті, кому дорога була “матка вітчизна” Україна. Саме таким був Пилип Орлик. Він залишив македонське місто Салоніки, переїхав до містечка Каушан і звідти квітня 23 дня 1734 року звернувся з великим листом до запорізького товариства. В тому листі він зобразив спочатку все політичне становище в Європі; далі докоряв запорожцям за зносини з Росією і наводив всілякі докази того, що саме тепер настав час, найщасливіший для звільнення вітчизни від московського тиранського ярма, й називав цю справу такою священною, високим подвигом, задля якого можна не пошкодувати і власного життя.
“І в такий зручний, щасливий, сприятливий і для війни зручний час ви, добрі молодці. Військо Запорізьке, дозволили собі захопитися хитрими улесливими обіцянками московськими, які вони рідко коли виконують, а тим більше не виконають щодо вас, добрих молодців. Війська Запорізького й усього нашого народу, тому що з давніх часів вони закляті вороги наші. Я б не здивувався, якби ви, ваша мосць, добрі молодці, Військо Запорізьке, не зазнавши на самих собі московської підступності, перейшли на бік Москви, та мене дивує те, люба братія моя, що ви, вже маючи, крім попередніх доказів, живі й свіжі' приклади брехливої обіцянки московської як на собі, так і на вітчизні своїй, легко, нерозважно й необачно йому вірите. Хіба випарувалося з вашої пам'яті те, як Москва, здобуваючи Січ, приманила облесними обіцянками царської ласки військову старшину й товариство до присяги й рубала їм у таборі голови? Як вона ще раніше, до здобуття Кизикермена, бажаючи обмежити й викоренити Військо Запорізьке низове, самарські городки заселяла й Кам'яний Затон під приводом складання там воєнних припасів і провіанту уфундувала, обнадіюючи царськими грамотами, що по закінченні війни з турками й татарами ті самарські городки й Кам'янозатонська фортеця будуть знесені дощенту. Та чи ж виконана ця обіцянка? Як під час шведської війни, затягнувши на свою службу немало низового товариства й пообіцявши йому свою платню, в Петербург його запровадила, а потім у каторги порозсилала, де козаки й погинули. Не сумніваюся, що Москва, бачачи звідусюди війну важку й небезпечну, потурає, лестить вам, золоті гори обіцяє, жалуванням грошовим утішає і всілякі вільності обіцяє, але що трапиться з вами по закінченні і до якого нещастя і згуби ви тоді дійдете? Самі тоді дізнаєтесь і шкодуватимете, що нерозважно й легковажно, не озираючись на задні колеса, вчинили, так само, як тепер цілий народ український, братія ваша, рідня й співвітчизники ваші, не послухавши щирих і правдивих розпоряджень з боку покійного славної пам'яті гетьмана Мазепи, самі на себе чинять жалісні й слізні нарікання, повіривши неприязним і брехливим московським обіцянкам; ці обіцянки підписані були в грамотах власною царською рукою, оголошені по всіх містах України, прочитані вголос по всіх церквах повсюди й у свідоцтво виконання їх самого Бога закликали й усе Військо Запорізьке городове й низове і весь народ запевняли, що права й вільності військові ніколи й ні в чому на вічні часи з боку Москви не будуть ні порушені, ні зламані; навпаки, всі люди військові й посполиті житимуть завжди при таких вільностях, при яких вони жили у дні славної пам'яті покійного гетьмана Богдана Хмельницького. А як стримала Москва свої присяжні обіцянки — це гаразд відомо не тільки вам, добрим молодцям, а й усьому світові. Щоправда, спочатку Москва потурала всьому українському народові, обдаровувала грошима всю старшину й усе значне військове й городове товариство, наділяла їх соболями, роздавала
маєтки, але все це робила до того часу, доки не здобула перемогу над шведами під Полтавою, після чого відразу ж ввела на Україну війська свої й розмістила їх повсюди на квартири по містах і по селах, не звільняючи від військових постоїв ні будинків генеральної старшини, ні полковничих, ні попівських, ні простих козацьких. Потім, тільки-но Москва закінчила війну з шведами і встановила з ними мир, відразу ж усі присяжні й підтверджені царськими грамотами обіцянки відмінила, всі вільності поламала, суд і свої закони люті в Україні запровадила і встановила, а наші військові знищила, гетьманський лад викорінила, якийся колегіум з 12 осіб (великоросійського) народу, краще сказати з 12 лютих катів складений у Глухові, затвердила; ці люди у наших майно відбирали, одному з іншим розмовляти не дозволяли, тиранськи мучили, батожили, на тортури тягнули, ребра ламали, немов свиней пов'язавши, на вогні смажили, смолою киплячою поливали, вішали, голови рубали, четвертували й численні інші катування, у світі нечувані, народові нашому чинили! І коли генеральні особи, полковники, старшина, з усім городовим Запорізьким Військом і з усім народом, покірно й слізно через своїх послів почали просити царську величність про дарування прав і вільностей і нагадувати про дотримання царського слова й підтверджених грамотами обіцянок, тоді, всіх забравши й до Петербурга під вартою відіславши, одних замучили, інших у заслання позасилали, третіх до тяжкої в'язниці посадили, у якій багато років страждав і сам кривоприсяжця і відступник наш, покійний миргородський полковник Данило Апостол який добре Москві прислужився, зламав свою присягу й перейшов від нас на супротивний бік; за нього ви, добрі молодці, покинувши мене, вашого гетьмана, не стільки вільними голосами обраного, скільки до прийняття того уряду змушеного, повинні
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
