30122-1 (661517), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У свою чергу, соціальна реальність, як виявлення колективних утворень, є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення суть цілісності, які не зводяться до індивідуальних психічних станів. Отже, соціальне як ціле особливої природи не можна пояснити відштовхуючись від окремих його складових частин. Ніякі стани індивідуальної свідомості не можуть стати причиною соціальних фактів. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості.
На основі зовнішніх ознак соціальних фактів Дюркгейм певним чином упорядковує предметну царину соціології. Він відокремлює у структурі соціологічного знання соціальну морфологію і соціальну фізіологію. Соціальна морфологія, на думку вченого, вивчає "матеріальні форми суспільства", до яких належать демографічні, геологічні, економічні, соціокультурні фактори. В цьому зв'язку Дюркгейм звертає увагу на географічні координати суспільства, форму його кордонів, розміри території, чисельність і густоту населення, розміри й заселення міст, сіл, провінцій, характер комунікацій тощо.
Соціальна морфологія репрезентує у соціології Дюркгейма його теорію щодо побудови й форми частин суспільства. Проте це не означає, що сорфологічні соціальні факти французький соціолог бере за першооснову цілісності суспільного життя. Вже у ранніх своїх працях він підкреслює їхню обмежену роль у даному відношенні. Морфологічні факти, зрозуміло, можуть породжувати колективні уявлення. Але останні, виникнувши, самі, у свою чергу, стають безпосередньою причиною - незалежно від морфологічної основи - нових колективних уявлень. Здебільшого колективні уявлення здатні породжувати і морфологічні феномени. Вирізнення соціальної фізіології французький соціолог обгрунтовує існуванням - поряд з морфологічними - функціональних, або фізіологічних фактів. До них Дюркгейм зараховує факти колективної свідомості та способи колективних дій. Сам він передусім цікавиться колективною свідомістю, впливом колективних уявлень на свідомість та поведінку індивідів. За словами вченого, у центрі його наукових інтересів перебуває не "тіло", а "душа" суспільного життя. Серед фактів колективної свідомості французький соціолог розрізняє релігійні традиції, народні легенди, політичні ідеї, правові та моральні норми, мотивацію економічної діяльності.
Разом з морфологічними фактами факти колективної свідомості утворюють так зване внутрішнє соціальне середовище. Причому морфологічні факти становлять матеріальний, кількісний бік даного середовища, а факти колективної свідомості - нематеріальний, якісний, духовний аспект. У такому широкому тлумаченні саме соціальне середовище визнавалось універсальним фактором, за допомогою якого можна пояснювати будь-які соціальні факти. Та згодом Дюркгейм став трактувати соціальне середовище вужче, виключно як царину колективної свідомості, що складається з ідей, вірувань, звичок тощо. Цим він намагався не тільки затвердити знайдену ним специфіку соціального, а й дати суспільним явищам специфічно соціальне пояснення.
Суспільство, за Дюркгеймом, - не просто впорядкована емпірична система, яка безперервно веде боротьбу за самозбереження з різноманітними деструктивними силами, а й осереддя "внутрішнього морального життя", "джерело і вмістилище усіх цінностей". У цьому плані суспільство постає своєрідним божеством, яке "ззовні" впливає на індивідів, робить з них розумних і моральних істот. Зрештою, суспільство може існувати "тільки в нас і завдяки нам". З одного боку, індивід зобов'язаний суспільству тим, що в ньому є, що забезпечує йому виняткове місце серед інших індивідів, тобто своєю інтелектуальною й моральною культурою. Якщо людину позбавити мови, мистецтва, науки, моралі, вірувань, то вона деградує до рівня тварини. Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Але, з іншого боку, суспільство не існує і не живе інакше, як тільки в традиціях і завдяки їм. Якщо колективні вірування, традиції та домагання перестануть відчуватися і сповідатися окремими індивідами, то суспільство загине, підкреслює французький соціолог.
Стверджуючи, що суспільство є "композицією будь-якого роду ідей, вірувань і почуттів, які реалізуються посередництвом індивидів", Дюркгейм певним чином суперечить концепції соціологізму, яка постулює специфіку і автономію соціальної реальності, а головне - її примат над індивідом. Його висновок про те, що суспільство існує і реалізується "тільки в нас і завдяки нам", скоріше вказує на взаємозумовленість суспільства та індивідів, що його складають, аніж на примат першого над другим. І тоді цілком правомірно, що не тільки колективні уявлення можуть бути продуктом суспільства, а й навпаки, саме суспільство може бути результатом колективних уявлень. Тавтологічний характер даного моменту аж ніяк не засмучує французького соціолога. Навпаки, саме таке трактування природи суспільства він вважав науковим. Якраз у ньому власне, і міститься "центральний пункт" дюркгеймівської соціології.
Складні й суперечливі відносини між індивідом і колективом - головна тема дюркгеймівської соціології. Оскільки реально існують насамперед окремі індивіди, а суспільство - це певні системи відносин між ними, то, здавалося б, логічно було б вважати окремого індивіда за вихідну точку координат, у системі яких розглядатимуться ті чи інші соціальні відносини. Але такий підхід Дюркгейм піддає критиці. Індивід, доводить він, не є чимось історично первинним у такому розумінні, що уявлення про людину як щось окреме й неповторне - це результат тривалого історичного розвитку. Ставлення до людей як до індивідів і відповідне розуміння ними себе як індивідів можливе лише там, де існує досить складна структурна організація суспільства, або, за термінологією Дюркгейма, де має місце поділ суспільної праці. Навпаки, там, де поділ суспільної праці не нависокому рівні і соціальна структура примітивна, - там "кожен являє собою те ж саме, що й інші", а тому там панують спільні для всіх колективні думки й почуття.
Питанню про тип соціальної структури Дюркгейм надає винятково великої ваги. Тому таку важливу роль у його концепції відіграє розмежування між суспільствами механічної та органічної солідарності. У першому випадку, як уже зазначалося вище, суспільні відносини примітивні, недиференційовані, колективне тут безроздільно панує над індивідуальним. Структура таких суспільств має сегментарний характер. Це означає, що вони складаються з однакових у принципі груп, кожна з яких мало пов'язана з іншою, однак міцно згуртована зсередини. Група тут нав'язує індивідові свою волю. Суспільство механічної солідарності може бути численним кількісно і займати як завгодно велику територію, але при цьому воно буде сумою однакових, замкнених у собі структурних одиниць, котрі практично не взаємодіють між собою. А тому тут, природно, зростає питома вага колективних уявлень і різноманітних засобів механічного примусу й насилля.
У суспільствах органічної солідарності - а до них соціолог відносить сучасні йому західні суспільства - теж почасти зберігається сегментарна організація. Та визначальним тут є те, що внаслідок поділу праці структура цих суспільств характеризується різноманітністю форм і ослабленням групового тиску на індивіда. Тут, як пише Дюркгейм, має місце солідарність не за подібністю, а за відмінністю.
Історично суспільства механічної солідарності передають суспільствам солідарності органічної. Однак перехід від одного типу до іншого - це не свідомо керований процес. Поділ суспільної праці постає незалежно від свідомості й волі окремих людей, а тому сам індивід, "окрема людина" - це вже його наслідок. Тому, як неодноразово зауважував учений, індивід постає із суспільства, а не суспільство з індивідів. Органічна солідарність не означає послаблення пріоритету суспільства і його цінностей над індивідом, однак вона означає, що цей пріоритет здійснюється тепер таким чином, що кожен індивідуально усвідомлює свою відповідальність перед суспільством і може вибирати, яким саме чином він буде виконувати свої суспільні обов'язки.
Принципи "соціологізму" як методологічне підгрунтя у дослідженні самогубств
Проблема самогубства захоплювала увагу Дюркгейма з багатьох причин. Це була "ясно окреслена група фактів" [4, с.3], котрі можна легко визначити. Дюркгейм вважав, що соціолог може і повинен відкривати закони, які б доводили можливість існування соціології як науки. Крім того, він розглядав свою роботу "Самогубство" як застосування до емпіричного матеріалу головного принципу соціологічного методу вивчення соціального факту як "речі", визнання особ існування, зовнішньої по відношенню до індивіда суспільної реальності, котра вивчає його поведінку, не залежно від волі цього індивіда.
Спираючись на ці теоретико-методологічні передумови, Дюркгейм заперечував пояснення самогубства індивідуальними психологічними мотивами і стверджував, що це явище відбувається під впливом зовнішніх причин, які управляють людьми, тобто під впливом соціальних причин.
Визначення причин суїциду, рекомендації щодо засобів його подолання здавались йому найкращим способом зміцнення престижу соціології як науки. Соціологічне пояснення "найбільш індивідуальної дії" могло пролити світло на ті сили, котрі об'єднують людей, оскільки самогубства - явний приклад руйнування соціальних зв'язків.
Суттю дюркгеймівського пояснення був "соціологізм", крізь призму якого розглядались усі інші фактори, в тому числі й індивідуальні мотиви самогубств, які часто здаються їх причинами, представляють лише індивідуальне, причому змінене відображення загальних умов. Дюркгейм звернувся до вивчення соціального середовища як головної причини, під впливом якої змінюється відсоток самогубств. Дюркгейм повністю не заперечував ролі індивідуальних факторів, психічного стану окремих самогубців, їхніх специфічних життєвих обставин, але підкреслював вторинне значення цих фактів, залежність від загальних соціальних причин, стану суспільства.
Згідно з концепцією, яку висунув Дюркгейм, відсоток самогубств є функцією декількох соціальних змінних: взаємовідносин у релігійних, сімейних, політичних, національних та інших групах. Виходячи з цього, Дюркгейм використовував прийом доведення шляхом виключення, систематично розглядав і заперечував такі соціальні факти, як "психоорганічну схильність" індивідів (психопатичний стан, расовий і спадковий фактори) і риси фізичного середовища (клімат, пору році, час доби). Услід за цим він розглядав дію соціальних причин і спосіб, яким вони діють, а також відношення, в яких знаходяться соціальні і несоціальні фактори.
Звернувшись до даних офіційної статистики, Дюркгейм виявив ряд закономірностей: відсоток самогубств влітку вищий, ніж зимою; чоловіки частіше закінчують життя самогубством, ніж жінки; старі люди частіше, ніж молоді; солдати - частіше, ніж громадське населення; протестанти частіше, ніж католики; одинокі або розведені - частіше, ніж заміжні, і відсоток самогубств вищий у міських, ніж сільських областях тощо. "Залишивши осторонь індивіда як індивіда, його мотиви й ідеї, потрібно вивчати, - стверджував Дюркгейм, - ті різні стани соціального середовища (релігійні вірування, сім'ю, політичне життя, професійні групи і ін.), під впливом яких змінюється відсоток самогубств" [4, с.178]. Досліджуючи соціальні факти, Дюркгейм намагався визначити, який елемент або який аспект їх, відповідно до різних логічних правил, а особливо до правил відповідних змін, найбільш тісно пов'язаний з відсотком самогубств. Яка, наприклад, риса релігії має найбільше відношення до самогубства? Що саме в католицизмі робить католиків менш схильними до самогубства, ніж протестантів?
Почавши з дослідження того, як те чи інше віросповідання впливає на самогубство, Дюркгейм показав різницю між католицизмом і протестантизмом як з точки зору віровчення, так і з точки зору обрядів. Католицизм як старіша традиційна система і обрядів має порівняно з протистантизмом більшу цілісність, силу поглядів, непримиренність до нововведень, які руйнують загальний дух. Це обумовлює більшу згуртованість релігійної групи католиків, а звідси - менший серед них відсоток самогубств. Протестантизм пов'язаний з падінням традицій вірувань, проникнутий "духом свободи мислення" і критицизму. Його можливість об'єднати віруючих менша, і відсоток самогубств тому вищий.
Ця гіпотеза дозволила пояснити багато інших соціальних змінних, які пов'язані зі збільшенням числа самогубств. Об'єднує ці змінні ступінь соціальної інтеграції або соціального зв'язку індивіда. Сім'я, діти, сільське життя - ті соціально інтегруючі фактори, котрі запобігають почуттю соціальної ізоляції. "Число самогубств обернено пропорційне ступеню інтеграції тих соціальних груп, до яких належить індивід" [4, с.266].
Фактори несоціального порядку, писав Дюркгейм, можуть впливати на процент самогубств тільки побічно. Він застосував процедуру, коли у відносини включається не соціальний фактор, але відшукується той його аспект, котрий найбільш тісно пов'язаний з фактором соціальним.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
