29758-1 (661513), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Вiдповiдаючи на це питання, слiд вказати на те, що науковий розум є, при необхiдностi, обмеженим, в той час, як динамiзм практики завжди випереджає його основопочаткуючими роздумами. Процес становлення нового, як правило, не планується, вiн передбачений у всiх своїх аспектах i результатах. Iнакше нове суспiльство виникнути не могло: все ранiш заплановане-визначене, але нашi плани, як вiдомо, далеко не завжди виконуються. Виходить, що новi знання, в дiйсностi,не мають "старих" основ, хоча цю думку не слiд розумiти в прямому змiстi.
Розвиток знань зазнає впливу традицiй, i навiть тодi, коли старi традицiї руйнуються,в нових знаннях зберiгаються деякi їх елементи, якi не лише не суперечать вiдкриттям, але i допомагають їм зароджуватись. Цi найбiльш стiйкi елементи i вiдносяться до основ науки. Таких елементiв не так уже й багато.
До них можна вiднести, в першу чергу, фiлософськi категорiї i принципи. Яким би не було нове знання, воно завжди виражається через невелику кiлькiсть вихiдних понять та принципiв. Серед таких понять-поняття речi, властивостi, вiдношення, якостi i кiлькостi, процесу,руху, стану, простору, часу, реальностi, можливостi i дiйсностi, випадковостi i необхiдностi i т.д. [3,7]
Ще Кант стверджував, що подiбнi поняття (категорiї) i принципи данi людинi apriori. Але Канта часто критикували саме за апрiоризм. I, дiйсно, якщо категорiя i зв'язуючi її принципи розумiти як незмiннi, раз i назавжди заданi, то це буде хибна точка зору. Однак апрiоризм категорiй (кантовських в тому числi) можна обгрунтувати тим, що вони суть родовi людськi поняття, оскiльки людина - не абстрактний суб'єкт, а цiлком конкретна iстота (навiть коли говорити - не про окремий iндивiдум, а про все суспiльство взагалi) у Всесвiтi, яка видiляється унiкальною специфiкою. Категорiї цi зародились в її практицi, в її взаємодiї з собою, з Всесвiтом, який є незрiвнянно багатшим вiд того, що ми вкладаємо в змiст поняття "людина". Людина виробила цi категорiї i загальнi фiлософськi принципи саме в "коеволюцiйному" процесi взаємодiї самої з собою (в рамках людського суспiльства) iз оточуючим Всесвiтом (який, звичайно, обмежується, в першому наближеннi, мiсцем проживання людини, тобто Землею).
Iснує приваблива фiлософська традицiя, яка пiдкреслює специфiчнiсть людської iстоти, що полягає в її духовностi. Що таке "духовнiсть" i витiкаючий iз неї гуманiзм - про це фiлософи сперечались довгий час. У любому випадку ця риса вiдрiзняє людину вiд неживої матерiї, а також вiд решти живого свiту, в якому вона виникла. Ця традицiя може визнати, як i у Канта,необхiднiсть деяких непорушних правил суспiльно-людської поведiнки (моральний кодекс). Але ця традицiя гарна до тих пiр, поки їй не доводиться мати справу з оточуючим свiтом, який є, по визначенню, бездуховним. Коли ж вона стикається з ним, її моральнi принципи руйнуються в силу того, що на перший план висуваються звичайнi проблеми фiзичного виживання. Звiдси висновок, що гуманiзм "чистої духовностi" повинен "знати своє мiсце" , тобто вiн повинен враховувати, що людина не лише "людина думаюча", а породження Всесвiту,частиною якого вона є. I,звичайно, найбiльш далекоглядним гуманiстичним поглядом є переконання в тому, що людина вiдповiдає не лише за свою долю, а й за долю Всесвiту [4].
Слiд, сказати, що такi широкi основи науки, як фiлософськi категорiї i принципи, не є її єдиними основами. Оскiльки наукова дiяльнiсть є людським засобом, на неї розповсюджуються i правила людського спiвжиття. Оскiльки наука далеко не однорiдна в предметi дослiдження, то в нiй вiдчуваються i дисциплiнарнi основи. Оскiльки наука вiдкриває нове, в нiй з'являються i новi основи, що йдуть вiд об'єктивної реальностi.
Наприклад,в науцi прийнято довiряти результатам, якi вчений сам не отримав,а отримали iншi вченi,навiть якщо вони притримувались iнших полiтичних позицiй чи iнших релiгiйних поглядiв, Це значить, що комунiкацiя в науцi основана на довiр'ї. Але, звичайно, саме це довiр'я основане на тому, що наука взаємодiє з об'єктивною реальнiстю. Тому принцип об'єктивностi iстини для науки не лише пiзнавальний, але й є моральною основою, яка не залежить вiд полiтичних чи релiгiйних поглядiв вченого, вiд його нацiональностi чи статi. Далi. Дисциплiнарнi традицiї проявляють себе в сукупностi досить стiйких, але специфiчних понять i принципiв, якi не слiд змiшувати з фiлософськими категорiями i принципами, Наприклад,у фiзицi такими стiйкими, але специфiчними поняттями є поняття частинки (корпускули) i хвилi (поля), але стiйким принципом - закон збереження енергiї. Разом з тим, що цi поняття i принципи не є фiлософськими,вони не можуть бути змiстовно сформульованi без звернень до фiлософських категорiй i основ.
Рiзноманiтнi схеми наукових революцiй розглядають, поки що в загальних рисах,функцiонування i змiну концептуальних структур, що претендують на роль основ науки, а деякi з них ставлять проблему генезису цих структур. Прихильники еволюцiонiстичної концепцiї схильнi знаходити в моделях наукових революцiй недолiки: критично висловлюються про "революцiйнi iлюзiїї" чи вiдводять революцiйним змiнам роль виключно рiзних подiй в змiнi способiв iнтелектуальної дiяльностi в процесi росту знання [2].
Можна видiлити три основнi причини такого вiдношення до наукових революцiй. По-перше, розумiючи пiд революцiйними подiями корiннi перевороти в стилi наукового мислення, в науковiй картинi свiту для цих феноменiв висували такi критерiї, якi задовiльняють лише глобальнi революцiї. Загальноприйнятим "зразком" глобальної наукової революцiї, на основi якого формулюються суттєвi ознаки чи критерiї змiн цього типу, рахується"найбiльший еволюцiйний переворот" в суспiльстознавствi в 16-17 столiттях. Наприклад, А. Койре розглядав наукову революцiю 16-17 ст. як "мутацiю" людського iнтелекту, критерiєм якої була змiна "типiв населення", "корiнна реформа" нашого iнтелекту. Вiн пов'язував цю революцiю з глибокими змiнами фiлософських основ суспiльства. Суттєвою рисою тiєї революцiї вiн вважав "руйнування" античного космосу, тобто, висловлюючись сучасною мовою, корiнна перебудова наукової картини свiту. Але на думку прихильникiв еволюцiонiстських моделей, в подальшому розвитку суспiльствознавства подiй такого масштабу бiльше не вiдбувалось.
По-друге, поняття наукової революцiї багато авторiв пояснюють по аналогiї соцiальної революцiї: це перетворення, якi руйнують старий стиль наукового мислення,наукову картину свiту. Але тим самим недостатньо враховується специфiка наукової дiяльностi, головну роль в якiй грають науковi традицiї.
По-третє, визнання тих чи iнших епiзодiв динамiки науки як революцiйних рiдко супроводжувалось аналiзом конкретних механiзмiв змiни "концептуальних популяцiй". Автори еволюцiонiстських моделей динамiки науки, детально дослiджуючи цi механiзми, в переважнiй бiльшостi не схильнi бачити в них нiчого революцiйного [4].
Цi заперечення серйознi. Вони не вiдкидають iдею iснування феномена наукових революцiй, але заставляють уточнювати змiст поняття iнтелектуальної революцiї в науцi, ввести поняття iнтелектуальних наукових революцiй iншого масштабу, переглянути проблему взаємозв'язку наукових революцiй та наукових традицiй. В революцiйнi перiоди розвитку науки зароджуються новi основи, якi спочатку i не сприймаються в такiй якостi. Наприклад, М. Планк висунув гiпотезу квантування фiзичної дiї (фiзичної величини, рiвний добутку iмпульса на довжину). Завдяки цiй гiпотезi i народилася, власне, нова квантова теорiя (квантова фiзика). Але i сам Планк довгий час не сприймав свою гiпотезу всерйоз i неодноразово намагався позбавитись в теорiї мiкросвiту вiд квантування. Пiзнiше стало вiдомо, що планкiвське квантування об'єктивно є фундаментом фiзики мiкросвiту.
4. Вплив фiлософiї на зародження i розвиток класичної фiзики.
Вище вже зверталась увага на те, що основи науки неоднорiднi, iєрахаїчнi i, що у всiх наук є деякi спiльнi (фiлософськi) основи. Тепер розглянемо, що конкретно розумiють пiд основами науки тi спецiалiсти, якi займаються саме цими науками. Розглянемо на прикладi фiзики.
Iсторiя механiки починається з Галiлео Галiлея (1564-1642) - основоположника сучасної фiзики. Ним були вiдкритi закони рiвномiрного та рiвноприскореного рухiв, а, головне, йому належать формулювання найважливiших принципiв динамiки: закону iнерцiї, принципу вiдносностi i принципу незалежної дiї. Цi вихiднi положення механiки були наслiдком нового типу мислення, а саме експериментально-теоретичного дослiдження природи. Схоластицi i догматизму середньовiчної науки Галiлей протиставив дослiди i матиматичне описання законiв природи, логiчно чiтке формулювання основних понять. Задача дослiдження полягала в тому,щоб придумати дослiд, знайти в отриманих даних математичну закономiрнiсть i йти далi з допомогою iндуктивного методу знаходження нових наслiдкiв [7].
В протилежнiсть Галiлею його сучасник Рене Декарт (1596-1650) розробляв основи механiки виходячи iз загальних натурфiлософських положень. Вiн намагався отримати чiткi однозначнi принципи, що мали б таку ступiнь достовiрностi, як i очевиднi дослiднi данi. Достовiрнiсть як результат мiркувань здорового глузду - ось вихiдний пункт у Декарта.
Згiдно Декарту всi явища природи повиннi бути поясненi на основi однiєї загальної i очевидної властивостi природи. Такою властивiстю в нього виступає простiр, вiдстань i простiр. Фiзичнi тiла - це простiр, надiлений формою. Змiна форми - є рух, щоявляє собою взаємодiю чи дiю сил. Декарт усвiдомлював принципи вiдносностi i будував механiку на основi 3-х законiв, першi два з них визначали принципи iнерцiї, а третiй - збереження кiлькостi руху. Цей закон витiкав iз загального натурфiлософського положення про незмiннiсть кiлькостi руху у Всесвiтi, який обумовлений божественним створенням свiту.
Декарт вважав, що фiзика повинна дати вiдповiдь на питання: "Чому вiдбуваються тi чи iншi природнi явища?" В цьому вiдношеннi вона рацiональна наука, яка показує за явними силами бiльш загальнi властивостi матерiї. звiдси, по Декарту, необхiдна орiєнтацiя на розкриття незмiнних характеристик, вiдношень i т. д. у змiнному свiтi природних явищ.
Для Галiлея фiзика - це математичне описання сил, як реальних причин змiн, якi не можуть звести до загальних, унiверсальних властивостей матерiї. Фiзика повинна дати вiдповiдь на запитання: "Як проходять тi чи iншi явища природи?"
В цих двох дiаметрально протилежних пiдходах до задач фiзично-теоретичного дослiдження природи не явним чином виразилось те, що фiзика - наука не лише про закони природи, але й про вiдношення людини до природи. Таке розумiння сутi фiзичної науки було наслiдком тiєї iдейно-духовної атмосфери,в якiй зароджувалась механiка. З однiєї сторони,вплив грецької натурфiлософiї, особливо праць Арiстотеля, що ставили загальнi проблеми створеня свiту. З другої сторони, зростаюча цiкавiсть до прикладного характеру науки, пов'язаному з розвитком промислових ремесел, якi визначили технiчну революцiю 16-17 столiття. Ця складна i протирiчна тенденцiя становлення класичної механiки знайшла своє завершення в роботах Iсаака Ньютона (1642-1727), пiсля яких класична механiка була вже майже закiнченою теорiєю [7].
В 1970 роцi почав видаватися мiжнародний журнал "Foundation of physics". На його обкладинцi зазначається, що журнал присвячений дослiдженням "понятiйного базису i фундаментальних теорiй в сучаснiй фiзицi,бiофiзицi та космологiї". Журнал служить для публiкацiй матерiалу, в якому аналiзується "логiчна,методологiчна i загальнофiлософська база фiзичних теорiй та процедур". На думку засновникiв журналу (американських фiзикiв Маргенау та Юрграу) саме "дефекти" в основах фiзики є "загальними причинами", що гальмують розвиток наук. Тому головними завданнями дослiджень в областi основ фiзики повинне бути пояснення головних iдей, викриття та усунення протирiч, встановлення плодотворних контактiв мiж фiзикою та сумiжними з нею науками (космологiєю, бiологiєю та хiмiєю). До першочергових тем дослiджень в областi основ фiзики були вiднесенi:
1) iсторична i логiчна проблема доведення еквiвалентностi матричних i хвильових формулювань квантової механiки;
2) проблеми вимiрiв у фiзицi мiкросвiту i в теорiї вiдносностi;
3) роль варiацiйних принципiв;
4) суть принципу спостережностi;
5) проблема простору i часу;
6) аксiоматизацiя фiзики;
7) проблема створення єдиноi фiзичної теорiї;
8) аналiз понять корпускули i хвилi;
9) визначення ролi топологiчних методiв в математицi та фiзицi.
Наведенi формулювання явно говорять про специфiчний характер цих дослiджень, але за ними ховаються досить широкi проблеми iсторiї розвитку фiзичних понять,значеня експериметальної дiяльностi i математичних методiв у фiзицi, проблеми взаємозвязку фiзики iз iншими суспiльними науками i з фiлософiєю (коли мова йде про аналiз основних фiзичних понять [5].
В своїй книзi "Фiлософiя фiзики" Марiо Бунге, сучасний канадський дослiдник,справедливо стверджує, що кожний фiзик, який намагається зрозумiти змiст своєї власної роботи, обов'язково стикається з фiлософiєю i не завжди це розумiє. Межування з фiлософiєю дозволяє висувати новi iдеї, спiвставляти iх з дiйснiстю усвiдомити, що фiзика є членом великої сiм'ї людських знань [1].
Слiд зауважити, що вирiшення цих проблем в значнiй мiрi залежитьвiд фiлософських позицiй дослiдника i вiд пiдходу. Специфiка пiдходу Бунге в обмеженнi напрямку своїх дослiджень в областi основ фiзики пошуками мови,яка була б такою ж точною, як мова математики чи формальної логiки. В нього виходить, що фiлософський аналiз є щось подiбне до математичного аналiзу. Звичайно, математичну аксiоматику можна застосувати у фiлософському аналiзi, хоча неможна стверджувати, що фiлософський аналiз цiлком зводиться до аксiоматизацiї, яка передбачає лише формальнi вiдносини мiж вихiдними поняттями.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
