28814-1 (661496), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Отже, рефлексія й упорядкування мислення ( і свого, і чужого), мабуть, повинні вестися з позицій наукової і технічної раціональності, від якої ми в нашій цивілізації, навіть якби хотіли, просто на можемо ухилитися, із позиції особистості, тобто "автора" мислення, із позиції групи або співтовариства, де мислення породжується й обертається, нарешті, із позиції культури (культурної традиції). Цей підхід можна збільшити, звернувшись до міркувань С.Нєрєтіної. "Філософські і наукові теорії, - пише С.Нєрєтіна- гранично розгорнувши свої елементарні поняття, виявилися перед необхідністю перегляду самого поняття елементарності, що підкосило при цьому аксіоматичні дедуктивні начала старої логіки. Класичний розум, що діє в сфері об'єктивної логіки розвитку людства, упав не в силах зрозуміти (пізнати, охопити) цю тотальну ірраціональність. Його падіння як єдине і загальне стало особливо наочним у зв'язку з перекроюванням карти світу, коли отримавший самостійність Схід відмовився прийняти західні зразки державності і розуміння: локомотив історичного процесу зійшов із рейок, і індивід, що вибрався з під уламків, знайшов себе на перехресті різноманітних смислових рухів, кожен з яких претендує на загальність, кожен з яких для іншого або беззмістовний, або потребує взаєморозуміння... У філософській логіці це виглядає так: при глибинному вичерпанні всіх засобів пізнання світу суб'єкт розуміння (як суб'єкт пізнання) доходить до повного свого заперечення; притиснутий до стіни власної безумності він пробуджується до виходу за власні межі, "у ніщо", у позалогічне. Використовуючи невизначену здатність судження, індивід у самому цьому “ніщо” виявляє нові можливості буття нового світу (“світу вперше”, у термінології В.С.Біблера) і відповідно нового суб'єкта, що і є носієм іншого розуму, іншої логіки”. Навряд чи краще можна охарактеризувати сучасну гносеологічну ситуацію. Будемо з цього виходити й відрефлексуємо наше “ніщо”, нашу “невизначену спроможність судження”.
Насамперед ми хотіли б притримуватися філософської (у цьому змісті) традиції, розуміючи під цим певні історичні і сучасні засоби осмислення кардинальних проблем людського існування - співвідношення мислення і буття, проблему правильного вчинку і життя, питання про вищі духовні реалії і т.д. Далі ми розглядаємо всі наші розумові побудови і конструкції саме як інтелектуальне заняття, яке несе на собі відбиток нашої особистості і її пристрастей. У цьому плані наші пізнання є одночасно вираження цілком визначених устремлінь нашої особистості, реалізація наших цінностей. Світ і реальність, що ми пізнаємо, з одного боку, відтворюються моделюючою спроможністю нашого мислення, але, з іншого, вони конституюються роботою нашого мислення, породжуються ним в акті філософської об'єктивації. Що ж моделює, відтворює наше мислення, яку реальність? Ми стверджуємо, що сучасне мислення в рішенні проблем, подібних до тих, що ми аналізуємо, відтворює насамперед гуманітарну реальність. Гуманітарне ж мислення, вважає В. С. Біблер, припускає “роботу з текстом як із початком світової культури і як з орієнтиром на позатекстовий зміст, замкнутий в особистості й у вчинках його автора.” Ось необхідне для нас ключове вираження - світова культура. Наше “ніщо” - це культура. З одного боку, ми хотіли б зрозуміти культуру як твір думки, як форму культурного твору. З іншого, як “матеріал” культури, тобто як ідеї, уже втілені в мисленні і дії людей. З цього погляду культура для нас невіддільна від поняття культури. При цьому під культурою на цьому рівні міркування (але не тільки на цьому) ми, дійсно, також, як і Е.Орлова розуміємо не об'єкт, а визначений засіб мислення і пояснення. Він містить у собі: аналіз текстів культури, зіставлення різних культур, аналіз творчості представників культури, що створюють культурні тексти-твори, за рахунок чого тільки і можливе відтворення культурних реалій окремими людьми, розгляд того, як ці тексти твору визначають дії і поведінку представників культури, опис усталеності і динаміки культури і т.п. Культура - це теоретичний концепт, поняття, засіб мислення, що, звичайно, у рамках теоретичного мислення доводиться об'єктивувати, але наївно думати, що отриманий при цьому об'єкт схожий на об'єкт природи, наприклад, газ або Сонячну систему.
Спробуємо підбити підсумок. Сучасна філософія змушена визнавати не одне-єдине мислення, а багато різних. Проте філософія не відмовляється упорядковувати і нормувати мислення, але не віддає перевагу вирішення цієї задачі іншим шляхом. Замість установлення єдиної системи правил і онтології пропонується, по-перше, слідувати культурній комунікації, яка створюється, а це припускає урахування її основних контекстів (наукової і технічної раціональності, персоналістичної раціональності, групової, культурної), по-друге, здійснювати рефлексію основних структур мислення, а також указувати його межі.
Сучасна філософія вже не береться цілком визначати людське буття і життя, розуміючи, що це неможливо. Проте вона не відмовляється робити внесок (поряд із наукою, мистецтвом, ідеологією, релігією і т.д. У структурування і конституювання життя, буття й особливо мислення. Більш того, визнає свою головну роль у таких питаннях як критичне і позитивне осмислення, аксиологічна орієнтація і т. д. У знаменитій доповіді, прочитаній у 1935 році, Е. Гуссерль писав: “У теоретичній настанові філософа самим істотним є специфічна універсальність критичної точки зору з характерною для неї рішучістю не приймати на віру жодну готову думку, ні одну традицію в прагненні знайти для усього традиційно даного універсума істину саму по собі, якусь ідеальність... Це відбувається у формі практики нового роду - практики, що одержує характер універсальної критики всього життя і його цілей, форм і систем культури, уже розвинутих в житті людства, і водночас - критики самого людства і тих її цінностей, що явно або приховано керують ним”. Подібно до того, як, наприклад, філософія Аристотеля орієнтувалася на ідею Блага (Розуму, Божества), а філософія Ф. Бекона на ідеї природи і могутності людини, що використовує закони природи, сучасна філософія також спирається на певний пласт етичних ідей. Але одночасно етичні ідеї, що орієнтують філософські системи, мабуть, не повинні бути утопічними. “Шлях від недосконалого до більш досконалого розуміння істини, - помічає А. Швейцер, - веде через долину реального мислення”.
Питання, проте, у тому, що необхідно врахувати в рамках реального мислення? Наприклад, на наш погляд, сучасні філософи повинні врахувати, що будь-яка соціальна дія реалізується в полі інших сил і дій, що в соціумі правлять не тільки розум, але і стихія і навіть зло. Реалізм філософського мислення сьогодні пов'язаний не тільки з наукою й інженерією, але і з досвідом мистецтва, досвідом життя окремих людей, досвідом соціальних рухів. Мабуть, у даний час реалізм філософського мислення - це інстинкт самозбереження людського роду, воля його до життя, до змін і самообмежень, до відмови від форм буття хоча і притягальних але згубних.
Діючи в рамках такого підходу, філософія культури не намагається більше врятувати європейську і світову культуру, проте визнає різні культури і їхню самоцінність, конституює і спрямовує їхнє вивчення і дослідження, сприяє здоров'ю культури, тобто намагається діяти доцільно з культурою. Останнє означає, що культуролог як культурно і гуманітарно орієнтований спеціаліст і людина проводить у своїй діяльності етичні ідеї розуму і культури, з огляду на одночасно реальні можливості і межі своїх зусиль, постійно долаючи властиві всякому мислителю натуралізм і утопізм. Не заперечує сучасна філософія культури і теорії культури, науки про культуру. Навпроти, філософія культури здійснює по відношенню до наук про культуру, а також до історії культури важливі методологічну й аксіологічну функції. Тому важко погодитися з критикою філософії культури, що висловлена Е. Орловою, проте цілком можна прийняти наступний її висновок із приводу співвідношення філософії культури, історії культури і наук про культуру: “Зрозуміло, будь-який тип дослідження культури містить у собі всі три компоненти: метафізичну, впорядковуюче-описову, пояснювальну... Всі вони співіснують, виконуючи свої пізнавальні функції у вивченні культури. І можна стверджувати, що саме їхня сукупність і складає в сучасній науці галузі спеціалізованого знання про культуру”.
ФЕНОМЕН СПІВЧУТТЯ В КУЛЬТУРІ
Історія культури XX ст. свідчить про те, що прискорений розвиток техногенної цивілізації, котрий, безумовно, розширює можливості людини, водночас не вирішує (а іноді навіть тільки загострює) моральні проблеми, які постають перед людством. Численні жертви другої світової війни, насильство тоталітарних режимів - усе це потребує від етиків звернення до аналізу традиційних духовних цінностей, котрі виявляються в процесі спілкування людей. Йдеться насамперед, про вияв співчуття, милосердя, любові тощо.
Серед найголовніших причин, що підкреслюють необхідність такого аналізу, сдід також зазначити характерну для сучасної кльтури ознаку – безмежну віру у суверенну цінність раціональної самосвідомості людини. Особистість, що ототожнюється з її розумовою діяльністю, будучи впевненою у раціональних формах існування, втрачає усвідомлення своєї життєвої єдності з сукупністю всього живого. Більше того, підкреслюючи свою унікальну самоцінність, домагаючись вирішення своїх власних інтересів, сучасна людина руйнує рівновагу своєї екзистенційної стабільності. Іншими словами, надаючи перевагу цінностям, які служать виключно її інтересам, людина ставить під загрозу саме своє існування.
Сучасні теорії раціонального обґрунтування універсальних моральних цінностей майже не беруть до уваги той факт, що людина є не тільки мислячою, свідомою, трансцендуючою, а також живою, чуттєвою та тілесною істотою. Останнє знайшло відбуття, зокрема, в екзистенційній літературі, де світ безпосередніх емоцій постає як сфера людської самостійної. Саме крізь почуття світ ще здатний розмовляти з людиною інтимною мовою. Сфера чуттєвих переживань - це то сховище, в якому ще збереглася можливість формування індивідуального складу людини, її схильностей і потягів.
Феномен співчуття, звертає на себе увагу передусім тим, що у різних культурах, релігіях, етичних системах, котрі стикаються між собою у вирішенні багатьох принципових моральних проблем, вияв співчуття безумовно визнається як ознака високого духовного розвитку особистості, як міра її людяності. (Проте слід зауважити, що форми вияву співчуття значною мірою залежать від культурних особливостей того чи іншого суспільства.
Яскравим прикладом цього може бути порівняння вчинків співчутливого відношення до страждань іншого у західній культурі та традиційних культурах Сходу).
Співчуття виступає істотним моментом етичних учень двох світових релігій - християнства та буддизму, без яких неможливо уявити культурний розвиток людства і котрі набули значного поширення саме завдяки їх зорієнтованості на смисложиттєву етичну проблематику.
Ми говоримо про співчуття, як про ставлення до іншої людини, що ґрунтується на визнанні законності її потреб і інтересів; воно викликається стражданнями інших людей і виражається в бажанні запобігти, полегшити або припинити ці страждання. Іншими словами співчуття - це почуття, що не дозволяє нам залишатися осторонь при стражданнях інших людей внаслідок нашої людяності.
Справжнє співчуття складається з двох різних, хоча і взаємозумовлених елементів: тяжкого душевного переживання, схожого на душевний стан людини, що страждає, тобто дійсного страждання та більш-менш енергійного прагнення зарадити чужому горю. Саме в останньому з цих елементів міститься його протилежність лицемірній доброті, яка дуже рідко буває діяльною. Співчуття зближує людей, воно також пом'якшує їх егоїзм. "Люди були б чудовиськами, якби природа не наділила їх співчуттям у вигляді підтримки розуму; воно стримує у кожному з нас надмірний вияв егоїзму", - писав Руссо. Завдяки цьому співчуття робить нас більш шляхетними; окрім того, воно змушує нас розуміти чужі страждання і полегшувати їх. Співчуття також не дозволяє впадати у відчай, коли ми самі страждаємо.
Проте слід зауважити, що не всі філософи поділяли подібну точку зору. Серед тих, хто не вважав співчуття морально цінним почуттям, були такі різні мислителі (як за своєю належністю до певного історико-культурного періоду, так і за способом філософствування), як Сенека, Епіктет, Ларошфуко, Кант, Ніцше.
Згідно вченню стоїків співчуття, як ми його розуміємо, безумовно повинно бути викорененим з нашої душі, оскільки воно є почуттям, котре суперечить раціональному поглядові на життя. Головна ж ідея стоїків полягала у тому, що основу моральності слід шукати у розумі людини. Розумною, вважали вони, є та поведінка, яка відповідає природі людини і "усіх речей", тобто природі взагалі. Жити у світі і безсвідомо підкорятися йому не є гідним людини. Слід прийти до розуміння сенсу світового життя, що являє собою постійний розвиток, і жити у відповідності до законів цього розвитку. Життя є боротьба, а не епікурейське смакування усіляких радощів.
Найлютіший ворог для людини - відсутність вищої цілі. Для щасливого життя необхідна внутрішня сміливість, піднесеність душі, героїзм. Вплив співчуття не повинен відволікати від цього. Сенека говорить: "Слід допомагати людям, що страждають, проте не відчувати жалості до їх долі".
Епіктет погоджується з тим, що ми маємо співчувати стражданням інших, але лише на словах: "Якщо ти бачиш засмучену людину, котра оплакує свого сина або втрату майна, то не піддавайся омані власної уяви і не приписуй нещастя цієї людини зовнішнім подіям. Поквапся сказати собі: "Його засмучує не сам факт, тому що іншою він не засмутив би, а його думка про цей факт". Однак не бійся пристосовувати свої промови до його горя, і, навіть, у разі необхідності, стогнати разом з ним; але нехай твоя печаль виявляється тільки на словах, не хвилюючи душі". Якщо співчуття у такому разі не зовсім заперечується, то воно перетворюється на нещиру поблажливість. З двох елементів, що, як ми зазначили вище, складають співчуття, стоїки виключають перший, не помічаючи, що тим самим вони знищують і другий. Співчуття стає справжнім лише завдяки тому душевному переживанню, з яким воно нерозривно пов'язане. Без нього воно втрачає свій сенс і моральну значимість.
Наведені міркування Сенеки та Іпіктета, з нашого погляду, потребують доповнення з огляду на необхідність звернути увагу ще на один істотний момент. А саме на те, що філософію стоїцизму неможливо зрозуміти, розглядаючи її відокремлено від античної культури загалом. Це стосується і проблеми співчуття.
В античній культурі феномен співчуття не вважався однією з найголовніших доброчесностей. Безперечно, у стосунках між людьми співчуття мало місце. Але йдеться про відсутність культу цього почуття в Стародавній Греції і Римі. Ідеалами античності були військові і громадські подвиги героїв та спокійне життя грецького мудреця. Отже, цілком зрозуміло, що специфіка цієї культури висувала на передній план інші моральні чесноти, а саме – справедливість, мудрість, гідність, мужність тощо.
Посилаючись. на роботу І.Д.Рожанського "Антична людина", треба зазначтит, що антична культура класичним прикладом так званої "культури сорому" на відміну від культури вини", до якої належить наприклад, християнська культура. Різниця між ними полягає, насамперед, у протилежності критеріїв оцінки поведінки індивіда.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
