15731-1 (661330), страница 2
Текст из файла (страница 2)
До певної міри подолати ці бар'єри вдалося лише ICTV (International Commercial Television) – телекомпанії, заснованій у грудні 1991 року концерном РРТ та американською корпорацією “Storyfirst Communications”. Оснащений сучасною апаратурою АСК ICTV давав можливість приймати з супутників програми багатьох телекомпаній світу. Але це не механічна ретрансляція, а осмислена вибудова своєї програми з багатьох компонентів. Правда, на виробництво власної продукції телекомпанія у перші роки вийти так і не змогла. Одначе вона заявила про намір розповсюдити свій вплив на територію всієї України. Згодом ICTV стала четвертою загальнонаціональною телемережею в України. Нове обличчя каналу почало формуватися у 1998 році з приходом до керівництва компанією Ю. Плаксюка.
Україна планувала запуск власного восьмиканального супутника з метою відкриття українського супутникового телебачення, проте це так і не було здійснено. А першою прорив до космічного мовлення здійснила телекомпанія “ТОНІС” – найстарша в країнах СНД недержавна телекомпанія, заснована у 1988 році в Миколаєві. Отримавши спеціальний дозвіл уряду, “ТОНІС “через орендований супутниковий ствол 16 грудня 1994 року почав мовлення на Європу, Північну Африку та Близький Схід.
Становлення незалежної української держави збіглося у часі з періодом виникнення комерційних (недержавних) телекомпаній. Вже на початок 1994 року офіційні свідоцтва на право вести мовлення одержали майже тисяча компаній, студій, редакцій, програм ТБ та радіомовлення, що не входили до системи Укртелерадіокомпанії, в тому числі більше 400 телекомпаній. З них 284 не вели мовлення.
Зарубіжна відеопродукція, використовувана абсолютною більшістю “альтернативних” телестудій , є основою їхнього екранного благополуччя. Підхід переважної більшості недержавних засобів ТБ до використання наданого їм ефірного часу є досить одноманітним: в основному прокат закордонної відеопродукції, часто сумнівної технічної та художньої якості.
Функції координатора творчих і технічних зусиль недержавних телекомпаній прагне взяти на себе громадська організація “Українська телевізійна спілка”, утворена наприкінці 1991 року. Вона об'єднала близько 50 колективних членів. Основну свою увагу керівництво Спілки зосередило на проблемі розбудови телеінформаційного простору в Україні.
Введення у дію 22 лютого 1994 року Закону України “Про телебачення і радіомовлення” поставило на порядок денний питання про одержання усіма компаніями ліцензій на право телерадіомовлення. З обранням 15 грудня 1994 року складу Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення та затвердженням тоді ж парламентом Тимчасового Положення про цей позавідомчий орган відкрився реальний шлях до наведення порядку у телерадіоінформаційному просторі держави.
Реформування Укртелерадіокомпанії.
Після перемоги Л.Кучми на виборах 1994 року стало зрозуміло, що керівник УТРК М.Охмакевич, що очолював УТ протягом 15 років, неспроможний в сучасних умовах впоратися зі своїми обов'язками. Наприкінці серпня 1994 року новим президентом компанії було призначено О.Савенка. Ще перед тим першим віце-президентом компанії Зиновієм Куликом почалася розробка принципово нової структури державного телебачення України.
В перші дні 1995 року з'явився Указ Президента України “Про вдосконалення системи управління державним телебаченням і радіомовленням України”. Згідно з ним, був утворений Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Держтелерадіо), Головою його призначений Зиновій Кулик. Кабінет Міністрів України був зобов'язаний утворити Національну телекомпанію Україну, державну телерадіокомпанію “Крим”, Київську та Севастопольську державні регіональні телерадіокомпанії та обласні державні телерадіокомпанії – всі підпорядковані Держтелерадіо України.
Отже, на місці безправних дирекцій програм ТБ створювалася Національна телекомпанія України як юридична особа. Вперше з'явилася можливість на засадах повної самостійності організувати центральне телевізійне мовлення. Національна телекомпанія має право вести мовлення на двох телевізійних каналах на територію всієї держави. Концерт радіозв'язку, радіомовлення та телебачення (РРТ) був переданий зі складу Міністерства зв'язку до Держтелерадіо України.
Усе це було здійснено з метою вийти на параметри сучасних творчо-виробничих відносин. Монополізм окремих редакцій та груп на місце в ефірі мав поступитися місцем справжній здоровій конкурентній боротьбі за право виходу на загальнонаціональний телеефір. Крім того, у 1994 році уряд зміг фінансувати діяльність УТ на 60% від потреб, тобто перед колективами телекомпаній постало реальне завдання: навчитися заробляти гроші на свої потреби.
Перше півріччя 1995 року стало періодом напруженої праці по реорганізації системи державного телебачення. Із створенням НТКУ вималювалися за обсягами два повноцінні канали: УТ-1 - 18,7 годин середньодобового мовлення, УТ-2 – 16 годин. Було створено дирекції каналів: першого на чолі з М.Білоусом, другого з І.Сторожуком. Наступним кроком розбудови Національного телебачення України стала розробка нових концептуальних засад Українського телебачення та введення з 3 вересня 1995 року нових сіток мовлення на каналах УТ-1 та УТ-2. Відбулася структуризація каналів УТ за чіткішим окресленням їх функціональних засад. Так, Перший канал – це інформаційний, громадсько-політичний, розважально-спортивний, Другий канал переважно культурологічно-освітній.
Внаслідок річної діяльності НТКУ вперше після розпаду СРСР була збудована принципово нова система державного телебачення України. У тісній співпраці з Держтелерадіо НТКУ вдалося кардинально змінити пропорції телерадіоінформаційного простору України на користь національних інтересів. Українське телебачення перестало бути додатком до “Центрального”, а стало цілком самостійною суверенною телесистемою.
У вересні 1995 року бурхливі дебати викликав наказ Зиновія Кулика про перехід УТ-2 на 3-й канал, який до того займала телекомпанія “Громадське російське телебачення”.
З середини 1995 року Національна рада почала видачу ліцензій телерадіокомпаніям. Першою отримала ліцензію Національна радіокомпанія, а ось з НТКУ виникли проблеми. Відновлення видання ліцензій сталося аж 19 вересня 1996 року, до того ж відбувалося розслідування та дебати щодо правомірності існування НТКУ.
Формування телепростору України другої половини 90-х.
На початку 1997 року у телевізійному інформаційному просторі склалася принципово нова ситуація: на загальнонаціональних каналах господарями стали три не залежні один від одного мовники. З'явилися реальні умови для конкуренції потужних телекомпаній, їх творчого співзмагання. Одразу ж почалася рейтингова боротьба за глядача. Поступово вперед вийшов “Інтер”, за ним з невеликим відставанням “Студія 1+1”. На жаль, Національна телекомпанія, яку в листопаді 1996-го очолив В. Лешик, через непродуману програмну політику здала завойовані програмні позиції.
Поштовхом для створення каналу “Інтер” стала доля в Україні колишнього першого каналу ЦТ. Правомірність існування каналу “Останкіно” (ГРТ) в правовому телевізійному полі нашої держави була доволі сумнівна. За законом “Про телебачення і радіомовлення” будь-які іноземні телекомпанії не мають права вести мовлення на території України. Проте і в 1994, і в 1995 році російське телебачення займало найпотужніший в Україні телеканал. У 1995 році народився проект спільного мовлення. Відповідно до закону, ГРТ отримало 29% акцій спільного телеканалу і стільки ж відсотків бере участь у прибутках, створюючи програмний продукт. У Києві була відкрита організаційно-творча структура і здійснюється верстка програми. “Інтер” далеко не є механічним ретранслятором найкращих програм ГРТ: навіть програма “Время” транслюється на ньому не зовсім адекватно московській версії. Український програмний продукт у перший стартовий рік “Інтера” був представлений в його ефірі перш за все інформаційними програмами як власного виробництва (Інтерновини), так і вироблюваними однією з кращих в Україні телевізійною інформаційною агенцією “Вікна”. Це “Уїк-енд”, “Спорт-тайм”, “Вітражі”, “Мелорама”, “Подробиці” тощо. Одначе Інтер – це в широкому розумінні слова міжнародний канал. Він поєднує не лише російські (ГРТ) передачі з програмами власного виробництва та продуктом кращих українських телевиробників, а й залучає у свій ефір апробовані програми європейських і світових компаній. О. Зінченко, президент “Інтера”, здобув великий авторитет і в 1998 році був обраний народним депутатом Верховної Ради України.
Творцем телекомпанії “1+1” був Олександр Роднянський, кінематографіст-документаліст. Студія “1+1” була створена ним восени 1995 року: 3 вересня на першому каналі Національного телебачення відбувся перший ефір; спершу студія спеціалізувалася переважно на кінопоказі. У жовтні 1995 року було укладено контракт з кіностудією Довженка на придбання прав показу по телебаченню 63 фільмів. Цим створено прецедент реальної оцінки, вираженої у конкретному грошовому еквіваленті, тобто “національного надбання”, яким безконтрольно користувалися до того різні телекомпанії України. З тих пір “1+1” безперечно дотримується правил ліцензійної чистоти демонстрованої нею продукції. До вересня 1996 року обсяг мовлення “1+1” сягав майже половини всієї програми УТ-1. Поряд з кінопоказом почалося виробництво власних програм. 11 листопада 1996 року Нацрада з питань телебачення та радіомовлення видала телекомпанії ліцензію на мовлення обсягом 9 годин щодобово по телевізійній мережі другого каналу.
З 1 січня 1997 року “Студія 1+1” переходить з УТ-1 на УТ-2 у якості самостійного мовника. Створена телевізійна служба новин (“ТСН”) , у сітці мовлення з'являється ряд нових авторських програм: “Табу”, “Пісня року”, “Бомба”, “Про спорт”, “Проти ночі” тощо. Імідж телекомпанії пов'язаний з трансляцією найпопулярніших закордонних та вітчизняних телесеріалів та найякіснішої кінопродукції.
Оплата “Інтером” та “1+1” своєї частки мовлення складала 40% прибутків концерну РРТ, що почасти утримувало його від розорення.
Тим часом по всій країні сформувалися регіональні системи телебачення, що також засновувалися на конкуренції декількох або багатьох телекомпаній, що, як правило, далеко випереджували державні ТК. Найбільша кількість об'єктів телебачення і радіомовлення розташована в Києві (120), Одеській (76), Донецькій (59) областях, 10 областей мають від 20 до 50 об'єктів телерадіомовлення. Програми комерційних телерадіокомпаній сумарно за обсягами мовлення у кілька разів перевищували обсяги мовлення державного телебачення і радіо.
Практично неконтрольованою через відсутність нормативної бази виявилася наприкінці 90-х років в Укрїні система кабельного телебачення: характер її діяльності майже підпільний. Згідно з чинним законодавством порядок її діяльності мала визначати Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, чого насправді не відбувалося.
Складною була ситуація у телерадіопросторі Криму: кримчанам активно пропонували програми ГРТ, РТР, НТВ, комерційної студії “Чорноморська”, і на одну годину загальнодержавного та місцевого державного телевізійного мовлення припадало майже дві з половиною години зарубіжного. Велося воно державними технічними засобами, значною мірою – за державний рахунок.
Наприкінці 1996 року створено Телевізійну Академію України, членів якої було обрано на Першому Всеукраїнському Конгресі національних виробників телевізійної продукції в Україні. В Конгресі взяло участь більше 85% зареєстрованих телекомпаній. Кожному з 241 представників було запропоновано проголосувати за 17 з 55 відомих в телевізійному світі діячів. Серед членів Академії – Ада Роговцева, Олександр Роднянський, Тетяна Цимбал, Богдан Ступка, Роман Балаян, Богдан Бенюк, Зиновій Кулик. Президентом ТАУ було обрано Олександра Роднянського. Головним завданням ТАУ є проведення Всеукраїнського конкурсу телепрограм “Золота ера”. На перший конкурс було представлено 452 програми у 12 номінаціях.
Законодавчі та суспільні процеси у сфері телерадіомовлення в 1998-99 роках.
Основним питанням, яке належало вирішити законодавчій владі України у сфері телерадіомовлення, було питання Національної ради телебачення та радіомовлення. Ані згоди між членами ради, ані її узгодженої унормованої роботи досягти за роки її існування не вдалося.
Тим часом система телерадіопростору України оформилася: на трьох загальнонаціональних каналах працюють три незалежні телеструктури – Національна телекомпанія, “Студія 1+1” та “Інтер”, конкуренція між якими сприяє урізноманітненню програм, позитивно служить інтересам глядачів. До них наближається ICTV (реформоване у 2000 році), спостерігається відчутне творче зростання та поширення майже на всю Україну телекомпанії “СТБ”. Свій мікроклімат у місцевому телеефірі створюють сотні телерадіоорганізацій – від обласних то селищних.
4 лютого у Верховній Раді Голова Нацради В.Петренко виступив із програмою її діяльності, викладеною в три етапи: внутрішнє організаційне становлення, здійснення державної політики ліцензування телерадіомовлення та створення цілісної структури телебачення і радіомовлення України та посилення впливу Нацради на формування якісного програмного наповнення телерадіопростору, контроль за дотриманням ТРК законодавства, сприяння включенню вітчизняних аудіовізуальних ЗМІ до світового інформаційного простору та переходу до європейських стандартів. Перші два етапи Петренко вважав практично пройденими.
Велися дебати з приводу переважання зарубіжного продукту в ефірах українських ТК. Щоденний аналіз програм вітчизняних телекомпаній засвідчує, що значна частка їх ефіру зайнята відеопродуктом зарубіжного виробництва. Лише Національна телевізійна та радіомовна компанії, ряд обласних ДТРК, окремі комерційні ТК (“1+1”, “ТЕТ”, “СТБ” тощо) приділяють увагу виробництву власного телепродукту. Багато ж інших не дотягують до 50-відсоткової планки, і часто за рахунок трансляції концертів, заходів та презентацій. Законом “Про кінематографію” було встановлено квоту демонстрування національних фільмів, що становить не менше 30% національного екранного часу.
Використання телебачення і радіомовлення у виборчих кампаніях – питання, яке чи не найприскіпливіше розглядається законодавством нашої країни. У демократичному суспільстві головним завданням мовлення має бути обслуговування інтересів громадськості, тобто аудиторії. Якщо компанія телемовлення є комерційним підприємством, вона повинна виявляти інтереси споживача, оскільки її завданням є продаж аудиторії рекламодавцям. На жаль, в Україні ці принципи виконуються не завжди, наявна певна політична самоцензура телепрограм.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
