12426-1 (661291), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Як пише В. В. Кравченко, відзначаючи специфіку трактування Березневих статей та пов’язаних з їх прийняттям подій: "... Переяславська угода та Березневі статті потрактовані автором в дусі не надання, а підтвердження всіх тих прав і свобод, які українці, на його думку, мали з найдавніших часів. Україна, стверджував автор, приєдналася до Росії так же як раніше до Литви, а потім до Польщі — добровільно, з власного вибору, як рівна до рівних та вільна до вільних, Не випадково він підкреслював, що текст Березневих статей був скріплений присягою обох сторін — спочатку російської, а потім української. Таким чином, приєднання України до Росії набувало вигляду союзної угоди двох рівноправних держав" [130, с. 86-87].
Введення в текст факту і акцентація уваги на начебто прийнятті присяги московськими полами від імені царя використовується автором "Історії Русів" свідомо, для підтвердження рівноправності сторін, що уклали даний договір. Хоча автора "Історії Русів" прийнято вважати прихильником автономістичної концепції, постійне підкреслення, нехай і вустами різних, часом негативних історичних персонажів, на незалежності держави Б. Хмельницького, на відродженні державницьких традицій, рівноправності України як суб’єкта міжнародного права з її сусідами, постійно видає його дійсні бажання. При цьому, якщо він і приймає ідею про можливість зовнішньої протекції, то здійснення її з боку Московського царства викликає найбільше несприйняття у персонажів книжки. Так дізнавшись про укладення Переяславської угоди, Кримський хан звертається до Б. Хмельницького зі словами, що мають не лише "пророче" значення і не залишають каменя на камені від офіційного обгрунтування вигод московської протекції для України, але й видають, у значній мірі, бачення цього питання автором "Історії Русів": "...таке поєднання спричиняти буде вічну ворожнечу до Козаків і до Московії одо всіх сусідніх держав, поміж котрими Малоросія за становищем своїм є першим і повсякчасним зборищем, або плацом, зручним для нашестя ворожого, їхніх баталій і плюндрувань сього народу. Війни ж з Московією суть неминучі і безконечні для всіх народів, бо, не дивлячись на те, що вона недавно вийшла з-під влади Татарської єдино через міжусобиці Татарські, яким і нині є данниця, не дивлячись, що в ній всі урядники і народ майже неписьменні і численністю різновірств і химерних мольбищ подобляється поганству, а лютістю перевершують дикунів, не дивлячись, кажу, на невігластво і грубіянство, слід нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду і довголітню чвару і війни зі Шведами і Поляками, зауваживши в листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і не по праву кожного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства і домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку і Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького Константина Мономаха, дістався, хоча той Володимир насправді був Князем Руським Київським, а не Московським, і походив од Скіфів. Пригадаймо, нарешті, нестале правління їхнє царське і винищення самих царів, котрих декілька вони самі злочинно замучили, а одного продали Полякам на убій. А доведено вже, що де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і Русаки ваші плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками" [110, с. 182-183].
Словами хана підкреслюється, що вибір московської орієнтації не забезпечує Україні головного — захисту від вторгнень інших сусідів. Навпаки, пророкується, що вона стане ареною безперервних воєн, в яких Україну чекають великі втрати, у тому числі навіть власного імені та історичної пам’яті. Таке "пророцтво" опиралось на події сторіччя по укладенні Переяславського договору і добре відомі авторові з козацьких літописів.
Для того щоб зняти проблему суперечності між реаліями історії та героїчним образом Б. Хмельницького, який змальовується визначним державним діячем і стратегом, автор "Історії Русів" вкладає в уста гетьмана слова виправдання перед ханом та нащадками:"... коли народ Руський нинішньою протекцією своєю вибрав собі зло, то, звичайно, поміж злом, що його оточує, вибрав менше; коли він є нещасливий, то, повір, нещасливий своїм сусідством, яке без жодних причин завше його тривожило і ображало, а тепер за нього дбає і мордується такою жалістю, якою, буває, аспидова над людською головою. Відомо ж бо з Історій, що народ сей з найдавніших давен був у землі своїй самостійним і самодержавним під управлінням власних Князів своїх, вельми славних великими своїми діяннями і війнами. Але перше нашестя і спустошення Татарське з Ханом своїм Батиєм завело його в протекцію Литовську, а опісля — і до злуки з Польщею. Тую злуку зруйнували самі Поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, а свободу і вільність народну поновило правосуддя Боже, продвигнувши народ до неймовірної хоробрості і мужності; і він, ставши у первісній своїй точці самовладдя, міг жити без допомоги чужої. Але, видно, провидіння Боже, яке влаштовує справи людські завше на краще, вибрало злуку його з народом єдиновірним та єдиноплемінним за доброю та взаємною згодою невимушеною, котрі руйнувати я вважаю за гріх смертельний і з тим жити і вмерти хочу" [110, с. 184].
З усіх аргументів, що наводяться на користь союзу козацької України та Московського царства головним є релігійний. Однак і він, як показано вище, не витримує критики, так як і всі інші — геополітичного становища, необхідності захисту, ліквідації магнатсько-шляхетського визиску широких мас населення. Всі вони блискуче розвінчані самим же автором, який, для власної безпеки, вкладає контраргументи в уста різних персонажів своєї книжки.
Серед аргументів проти московської орієнтації важливе місце займають також і питання балансу політичних сил в тогочасній Європі. Так "Історія Русів" відзначає: "Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло всі майже двори Європейські. Система про рівновагу Держав починала уже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча само по собі і не мало ще у сусідів важливого значення, яко зруйноване і принижене недавніми жахами самозванців і міжусобиць, одначе заздрість сусідів, які знали простору розлогість Малоросії та її велелюдство з таким хоробрим і мужнім воїнством, не залишалась без своїх дій. І скільки Польща не набридала сусіднім державам тривогами своїми і несталим правлінням, але всі бажали краще мати справу з сею республікою, приреченою на повсякчасні видозміни, аніж бачити в Росії державу абсолютну, раптово піднесену до рівня Царств могутніх і страшних, без всіляких при тому втрат і збитків, і немовби з небес таким безцінним даром збагачену" [110, с. 169].
Таким чином, на думку автора "Історії Русів" союз України і Московського царства був надзвичайно вигідним останньому і вводив його в коло найбільших потуг тогочасної Європи. При цьому він постійно наголошує, що боротьба українців за власну свободу завжди мала виключно оборонний характер і була спрямована на відновлення історичної справедливості. Існування незалежної української держави, на його думку, не загрожувало інтересам інших народів і не могло порушити міжнародну систему політичної рівноваги, оскільки й раніше у взаєминах зі своїми сусідами Україна завжди керувалася правовими нормами. Його оцінка наслідків Переяславського договору та подальшого поглинання України Росією для подальшої долі Європи і навіть система аргументів у цілому збігаються з тими, що їх використовує ідеолог мазепинського руху П. Орлик у боротьбі за міжнародне визнання України. Хоча офіційно Мазепу і мазепинство автором "Історії Русів" засуджується цілком в дусі офіційної імперської ідеології.
Події часів гетьманства І. Мазепи займають за об’ємом друге місце в "Історії Русів". Формально залишаючись в рамках офіційної ідеології і засуджуючи зраду І. Мазепи, автор приводить текст його виступу перед військом "Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями..." в якому не лише блискуче виправдовуються дії гетьмана, але й знову ставиться питання про зовнішньо-політичні орієнтації України. Правда тепер альтернатив лише дві — московська і шведська.
Промова І. Мазепи своїм вістрям направлена не просто проти Москви, а проти її деспотичної системи правління. І хоч автор "Історії Русів" і підкреслює, що козаки у своїй масі залишились вірними цареві, але їх вибір він виправдовує лише вірністю монарху православному та неможливість виступу проти нього на боці лютеранина — короля Швеції. Релігійний мотив знов стає провідним при виборі народом свого майбутнього. При цьому зазначається, що він був вміло використаний росіянами, що розпускали різноманітні чутки про відступництво І. Мазепи і його таємне католицтво.
У той же час, всупереч своїй "офіційній" позиції, "Історія Русів" ідеалізує перебування шведів в Україні, постійно підкреслюючи, що вони поводились чемно і цивілізовано щодо місцевого населення. Це різко контрастує з описанням звірств військ під командуванням О. Меншикова. Дії російських військ нагадують поведінку диких варварів у захопленій ворожій країні і характерні для деспотичних режимів. А тиранія, на його думку, не може бути стабільною формою правління. Як підкреслює В. Шевчук. "Автор "Історії Русів" є ворогом тиранії, він вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не буває міцне і довготривале, а обов’язково впаде як таке, що неуміцнене згодою та взаємними інтересами, коли ж на скинення тиранії буде підняте народне обурення, то воно має вважатися за справедливе" [317, с. 21].
"Історія Русів" у цілому пропагує ідею демократичної, але сильної унітарної козацької держави. Автор твору проводить думку про те, що саме внутрішні соціальні та релігійні суперечності, розкол нації та відсутність національного солідаризму є головним джерелом всіх негараздів українського народу. Найстрашнішою добою в історії України він вважає часи Руїни, коли, закликаючи на допомогу іноземні сили, козацькі ватажки з більшим завзяттям воювали один з одним ніж боронили Вітчизну. "Різкий протест з приводу втручання у внутрішні справи України з боку сусідніх держав і одночасно гостре засудження внутрішньої сваволі та порушення закону — такі основні компоненти моралізаторського у своїй основі підходу автора до зображення Руїни, що робить його таким актуальним для всіх без винятку наступних поколінь українських патріотів" [130, с. 75-76].
Головним негативним наслідком Руїни автор "Історії Русів" вважає розкол козацької держави по Дніпру. Винуватцями цього є не лише поляки і московити, що домовлялись за козацькими спинами, але й амбіції козацької старшини, прагнення багатьох з них задовольнити своє честолюбство за рахунок долі народу. Сам же автор вважає, що українські землі повинні бути об’єднані під єдиною владою гетьмана. При цьому він вважає за необхідне підкреслити, що в склад козацької держави повинні входити не лише землі, визначені Зборівським чи іншими договорами, а і всі українські етнічні території. До них він включає не лише західні, кордон яких визначено Б. Хмельницьким "по Віслу, аж поки мова руська чутна", а й Слобожанщину.
Говорячи про заселення Слобідської України, "Історія Русів" відзначає, що воно йшло з волі українських гетьманів, а земля та належала до булави гетьманського уряду. Відторгнення ж цих земель від козацької держави стало наслідком політичних амбіцій слобожанських полковників: "І сії вихідці, оселивши в тих місцях численні слободи, заклали основи трьох Слобідських полків: Сумського, Охтирського і Харківського, котрі примножившись іншими Малоросійськими вихідцями, дійсно створили ті три полки. І були полки сії з іншими такими ж полками під неодмінним командуванням Гетьманів та урядів Малоросійських і на всьому праві і привілеях Малоросійських аж до часів пригоди Гетьмана Самойловича; а з тої пори полковники тамошні, забажавши ліпше бути кожному з них маленьким самовладним Гетьманом, ніж великому Гетьманові коритися, просили од двору Царського, або, краще сказати, від Князя Голіцина, котрий всім тоді керував, кожен собі особливі права, вилучені з підпорядкованості Малоросійської. Землі ж, під сими полковниками зоставлені, називалися тому Булавинськими, що належали вони булаві Гетьманській і на них утримувалися завжди Гетьманські кінські і скотські, також заводи і табуни волові та кінські всієї Малоросійської артилерії і тут же табуни полкових артилерій Гадяцького, Полтавського та інших найближчих, і тому були на них численні хутори з мешканцями, згодом приписаними до тих полків" [110, с. 154].
У цілому, "Історія Русів" є яскравим свідченням особливостей українського державницького політичного мислення на рубежі XVIII та XIX століть. Можна дискутувати щодо того, чи був її автор прихильником автономії України в складі Російської імперії, чи таємним прихильником повної незалежності, про те який ступінь самостійності він вважав для України найкращим, але заперечувати його державницьку позицію — неможливо. Квінтесенцією твору можна вважати, на наш погляд, слова вкладені в уста одного з найнегативніших персонажів української історії І. Брюховецького, гетьманування якого поклало початок розділенню України по Дніпру та втратою Гетьманщиною своїх державних прерогатив. І навіть цей гетьман, побачивши, що Московська держава не має наміру дотримуватись досягнутих домовленостей та вступила в сепаратні переговори з поляками, заявляє: "... відомо-бо цілому світові, що народ тутешній, зазнавши від поляків нечуваного досі в людстві варварства та всякого роду переслідування, визволився од них власною силою своєю і мужністю, а злучився із Росією з доброї волі і єдино через єдиновірство. Отже, закріпляти його або іншому дарувати ніхто і ніяк не має права, і в протилежному разі готов він знову боронити себе зброєю до крайньої межі і радше погодиться вмерти із зброєю в руках, як зносити ганебне ярмо від ворогів своїх" [110, с. 216]. Ніхто не має права закріпачувати, передавати у власність чи ділити вільний народ вільної країни. І народ цей, щоб зберегти свою свободу може вдатися до найрадикальніших заходів, як він неодноразово робив це у своїй історії. Народ, для автора "Історії Русів", є джерелом суверенітету і тільки він вправі розпоряджатись власною долею.
Щодо відповіді на питання про те, наскільки послідовним був автор "Історії Русів" у відстоюванні автономності української держави саме в складі Російської імперії, то варто згадати його ідею про "найменше зло", як спосіб виправдання саме такої позиції. Руїна і її гіркі уроки, проблеми релігійної нетерпимості — все це змушує автора виходити з позиції "реальних цілей": якщо повна незалежність неможлива, то нехай буде якнайширша і твердо гарантована автономія. Але компроміс цей має межу — якщо права народу на організацію власної влади будуть порушені, то він, народ, має право на повстання і збройний захист свого суверенітету до останнього. Краще вмерти вільним ніж жити рабом. І цей вільнолюбний пафос є одним з провідних мотивів всієї "Історії Русів".
Оцінюючи головні ідеї твору, бажання і стремління його автора С. Єфремов писав: "Можна тільки сказати, що "Исторія Русовъ" зібрала і сформулювала ті думки, які панували серед тодішньої інтелігенції на Україні, що автор її став ідеологом національної окремішності українського народу та його права на самостійне життя державне й культурно-національне. Хоч би яка була історична вартість цього надзвичайно талановитого памфлета політичного (виділення С. Єфремова — О.С.), але як документ з громадського життя, "Исторія" має вагу величезну: вона дає цікавий образ настрою на Україні, де була не тільки в момент свого написання, а й довго ще потім, однією з найвільнодумніших книг" [93, с. 214].
Визначний громадський і політичний діяч України другої половини XIX сторіччя М. Драгоманов, високо оцінюючи значення "Історії Русів" звертав увагу на те, що її автору вдалось поєднати в цій роботі лібералізм і демократизм, вважаючи саму книжку першим проявом політичного лібералізму в українській політичній думці. Він, зокрема, зазначав: "Першим проявом лібералізму слід признати "Историю русов" Псевдокониського, котра, як тепер можна сказати, вийшла з сім’ї Полетик (див. "Киевскую старину", 1893, 1, 41-76, звідки досить ясно видно, що та книжка написана була коло 1810 р. і стоїть у зв’язку з тодішніми конституційними планами Олександра І і його першого міністра Сперанського. Треба завважити, що ще батько автора "Истории русов" Гр. Полетика, депутат 1767 р., був одним з немногих тодішніх українських козацько-шляхетських лібералів — противників кріпацтва). На щастя на цей раз лібералізм явився вкупі з демократизмом відповідно тим розмовам про звільнення кріпаків, що велись у європейсько-російській громаді й навіть в урядових кругах ще в часи Олександра І" [82, с. 433].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
