35541 (659422), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Оскільки сенатус-консульти приймалися без участі народу, прирівнення їх у дієвості із законами, прийнятими народними зборами не могло не викликати концептуальних труднощів, відображених у тексті юриста Гая. До початку II ст. н. е. вони не мали сили закону і тому не брали участі в формування цивільного права безпосередньо. Сенат мав дві можливості опосередковано впливати на нормативну ситуацію: або доручити магістрату провести бажаний закон, або доручити претору внести зміну в едикт. Сенат міг доручити магістрату заснувати особливі кримінальні суди. Такі установи, однак, ніколи не створювались на постійній основі, для чого необхідний був закон. Перший кримінальний суд такого роду про хабарництво - був встановлений по закону 149 року до н. е. Оскільки рішення сенату не мали сили закону, у громадян завжди залишалася можливість апеляції до народу. Сенат крім того намагався звільнити рішення надзвичайних судів від цього обмеження, що привело - говорячи сучасною мовою - до конституційного конфлікту. В 123 році до н. е. закон прямо вказав на недопустимість встановлення сенатом надзвичайних судів, на рішення яких не могла бути подана апеляція до народу, що призвело до відмирання таких судів. В епоху Принципату нормотворча влада сенату підвищується, оскільки коміції прийшли в занепад, а сенатус-консульти являли для імператорів зручний інструмент впливу на преторський едикт. В І ст. н. е. постанови сенату не мають сили стосовно цивільного права, здійснюючи вплив на розвиток преторського права. Постанови сенату оперують в сфері права осіб, наприклад забороняють вільне становище раба, відпущеного на волю по заповіту, у випадку відмови спадкоємця, обтяженого фідеікомісом, виконати мануміссію. У ІІ ст. відомі виключно сенатус-консульти з цивільним ефектом. В цю епоху вони в дійсності прирівняні до закону. З початку ІІ ст. постанови сенату часто супроводжуються річчю принцепса в сенаті, на яку звичайно посилаються юристи у своїх рішеннях та коментаріях. [4; c.114-116] На засіданнях сенату проголошувалась пропозиція принцепса чи інших магістратів. За пропозицією проводився диспут і голосування. Сенатус-консульти ставали загальнообов’язковими для всього римського народу після проголошення та передачі запису постанови сенату в державну казну. Таким чином постанови сенату, що отримали юридичну силу законів стали самостійним джерелом права: "Рішення сенату, що би сенат не вирішив і не постановив, мають силу закону і не можуть бути оскаржені." Поступово нормативне значення все більше пов’язується саме з промовою принцепса, яка сама по собі мала силу закону і сенатус-консульти поступово зникають як самостійна форма позитивного права. З послабленням становища сенату і зміцненням становища принцепса, сенатус-консульти більше не виступали як джерела права, а були лише промовами, з якими принцепс виступав перед сенатом на урочистому засіданні сенату, і по яким не проводилось голосування: вони приймалися, як правило, без будь-яких дискусій. [3; c.41-42]

Конституції імператорів

Від часів абсолютної монархії (домінанту) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ще раніше Ульпіан зазначав: "Те, що вирішив принцепс, має силу закону", сам "принцепс вільний від обов’язку (додержуватися) закону". Всі інші форми правотворчості в цей період фактично припинилися. [1; c.88] Принцепс як законодавець приходить на зміну народу, не просто виконуючи службу, як магістрат, якому народ делегує владу на певний строк, а пожиттєво, втілюючи в собі народну волю. Ідея делегування влади відображає традицію концептуального обґрунтування режиму принципату, що склався у ІІІ ст. Помпоній трактує принцепса як суверена, рівного народу. Тут здатність принцепса створювати право виражена не звертаючись до концепту lex, - тим самим принцепс ставиться на рівень первинного джерела позитивного права, який черпає законодавчі повноваження в самому собі. Ця зміна пояснюється у Помпонія як результат природного розвитку римської держави, яка сама по собі потребувала скорочення способів встановлення права, та об’єктивної необхідності зосередження влади у однієї посадової особи. За концепцією Помпонія принцепс як втілення нового режиму коституціюється незалежно від волі римлян. Конституціювання принцепса, в якому виражається воля нового суверена, закономірно заміщує закон як форму позитивного права. Ульпіан, зрівнявши волю та владу принцепса до народної заявляє, що імператорська конституція і є сам закон. Розмежування конституції принцепса та закону lex представлено в тексті Марципана: "Поставлені в письмовому вигляді умови, які протирічать імператорським едиктам, чи законам, чи тим (актам), що мають силу закону… вважаються ненаписаними." Даний підхід відрізняє імператорську конституцію від тих форм позитивного права, до яких може бути прикладений масштаб lex, вважаючи, що вона є критерієм сама до себе. [4; c.122-125] Постанови (встановлення) імператора дістали назву конституцій, від римського слова constituo - установляю. Ще за часів принципату приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти і мандати.

Едикти імператора відрізнялись від едиктів преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів, тоді як імператорський едикт містив постанови, обов’язкові для всього населення Римської імперії.

Декрети це рішення імператорів у конкретних судових справах, на основі яких складалася самостійна імператорська юриспруденція.

Рескрипти - письмові відповіді або поради імператора на запити окремих осіб або магістратів, що надійшли імператору з правових питань.

Мандати - інструкції чиновникам з адміністративних і судових питань, які в ряді випадків містили також норми цивільного або кримінального права. У період домінанту мандати вибувають з практики правотворчої діяльності імператорів. Декрети та рескрипти застосовувались як рішення імператорів у конкретних справах. Отже, основною формою імператорської правотворчості залишався едикт. Зберігається також загальна назва імператорських постанов - конституції. [1; c.88-89].

До кінця ІІІ ст. серед форм імператорської правотворчості переважають рескрипти. В структурі римського позитивного права вони займають місце поряд з діяльністю юристів, вирішуючи окремі проблеми приватного права. Юристи відносяться до рескриптів як до свого роду прецедентів, подібним по значенню для розвитку права до їх власних суджень. В той же час саме імператорська канцелярія дозволяє багато старих контроверзі, часто випереджуючи праці юристів у логічності рішень та увазі до вольової стороні правовідносин.

У посткласичну епоху (з приходом до влади Костянтина) рескрипти втрачають попередню якість і значення. Численні конституції обмежують їх дію окремим випадком, нерідко підкреслюючи, що нестандартні імператорські приписи не підлягають застосуванню по аналогії. Навпаки, едикти починають відігравати в сфері регулювання приватноправових відносин провідну роль і розглядаються, починаючи з Костянтина як головні закони. В цей період саме імператорські конституції стають основою для прийняття судових рішень, тоді коли до думок класичних юристів звертаються за відсутності законодавчих приписів. [4; c.125]

Підвищений інтерес відобразився в появі приватних збірників імператорських конституцій. Робляться спроби перших приватних (неофіційних) кодифікацій імператорських конституцій, яких до того часу накопичилось досить багато. Наприкінці III ст. (295 р) прийнято Кодекс Григорія, названий на честь його укладача, в якому зібрано конституції, починаючи від Адріана. Він дістав офіційне визнання, але з часом його було скасовано Кодексом Юстиніана. Як доповнення до Кодексу Григорія незабаром створюється Кодекс Гермогена, також названий на честь його укладача, що складався з 120 конституцій, поділених за змістом на 69 титулів. Однак першим офіційним зібранням конституцій був Кодекс Феодосія, прийнятий східноримським імператором Феодосієм II (402-450 рр). В 428 році правитель Східної частини Римської імперії Феодосій ІІ запланував провести загальну систематизацію джерел права. В силу різних обставин ця законодавча ініціатива реалізована не була. Кодекс Феодосія, який вступив в силу в 438 році об’єднав конституції, видані після Костянтина, частково використавши кодекси Григорія і Гермогенівна. У ньому знайшли відображення зміни, що сталися в державній і приватноправовій сферах рабовласницької держави. На Сході в квітні 528 року Юстиніан постановив скласти новий кодекс, який вступив в силу в квітні 529 року. Новий кодекс об’єднав минулі кодекси, додавши до них нові конституції, прийняті після 439 року. Правотворчість у формі законів не припинялася і після кодифікації. До кінця правління Юстиніана (565 р) було прийнято ще багато конституцій, які реформували цілі галузі права. [4; c.125-126] ; [1; c.89].

Висновки

Таким чином, одним з найважливіших форм права Стародавнього Риму був закон. З розвитком Римської імперії роль та значення, а також процедура прийняття закону змінювались. Ріст римської держави виявляв неадекватність коміцій як форми прямого самоуправління народу і потребував запровадження більш зручної законодавчої процедури, ніж прийняття законів народними зборами. Вже в перші роки імперії зменшується значення народних зборів, які до кінця І ст. н. е. надто рідко ухвалювали нові закони, а потім взагалі позбавилися цього права. При імператорах знову, як і в стародавні часи, зросло значення сенатус-консультів. У першій половині І ст. н. е. сенатус-консульти звичайно не мали санкцій, але вони набували обов’язкової сили завдяки едикту претора. Закономірним чином, з встановленням принципату, коли законодавча влада народу втілюється у фігурі принцепса, такі "народні" закони відмирають. Спочатку вважалося, що народ делегує свою владу принцепсу, який від імені народу тепер приймає так звані конституції, що мали юридичну силу закону. У ІІ ст. н. е. юристи обґрунтували положення, згідно з яким римський народ передав свою законодавчу владу імператорам. Оскільки ідея народного суверенітету залишається при цьому важливішим принципом, вона легітимує владу принцепса, то закон зберігає модельне становище в структурі законодавчої маси. Законодавство імператорів перетворилося в найважливіше джерело права, оскільки конституції, на відміну від багатьох актів магістратів, діяли на всій території римської держави. В єдиному імператорському законодавстві стиралися межі між цивільним і преторським правом, це створило сприятливі умови для проведення кодифікаційних робіт. Здійснена імператором Юстиніаном І, що здобув слави найвидатнішого законодавця всіх часів і народів, кодифікація римського права заклала основу для подальшого розвитку права.

Список використаної літератури

1. Підопригора О.А., Харитонов Є.О., Римське право - Київ, "Юрінком Інтер", 2006 р.

2. Пухан И., Поленок-Акимовская М. Римское право - Москва, "Зерцало" 2000 г.

3. Перетёрский И.С., Краснокутский В.А., Новицкий, Римское частное право - Москва, "Юриспруденція" 1999 г.

4. Дождев Д.В. Римское частное право - Москва, "Норма-Инфра" 1999 г.

5. Підопригора О.А. Основи римського приватного права - Київ, "Юрінком - Інтер" 1997 р.

6. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн - Київ, Центр навчальної літератури, 2004 р.

Характеристики

Список файлов реферата