35168 (659308), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Удосконалено:
1) поняття джерела підвищеної небезпеки, яке слід розглядати як поєднання двох проявів: 1) певний матеріальний об’єкт; 2) діяльність з його використання. Тому джерелом підвищеної небезпеки слід розглядати об'єкт матеріального світу, який не піддається повному контролю з боку людини, здатний заподіяти шкоду оточуючим в процесі ризикової діяльності (використання, зберігання, утримання транспортних засобів, механізмів та обладнання, використання, зберігання та виготовлення хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо);
2) положення щодо системної класифікації ризиків за підставами їх виникнення, що передбачає чотири групи таких ризиків: 1) законні (в силу закону чи рішення суду); 2) з односторонніх правочинів; 3) договірні; 4) позадоговірні (деліктні тощо), які поділяються на: а) загальні деліктні та б) алеаторні (спеціальні) деліктні;
3) положення про суб’єктний склад спеціальних деліктів, передбачених статтями 1187 та 1189 ЦК України. Встановлено, що суб’єктом відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної ядерної небезпеки визнається володілець останнього. Обґрунтовано доцільність поширення на оператора (експлуатуючої організації) ядерної установки положень поняття “володілець джерела підвищеної небезпеки”.
Дістали подальший розвиток:
1) обґрунтування самостійності юридичного значення ризику в ризикових деліктних зобов’язаннях, що проявляється у визнанні ризику самостійною (додатковою) умовою безвинної деліктної відповідальності поряд з шкодою, причинним зв’язком та протиправністю;
2) положення щодо доцільності нормативного розрізнення відповідальності власника установки з виробництва або розщеплення ядерних матеріалів та відповідальності будь-якого іншого власника радіоактивних матеріалів;
3) обґрунтування правової природи володільця джерела підвищеної ядерної небезпеки та оператора ядерної установки, згідно з правилами, встановленими операцією перетинання класів.
На підставі наведених та інших висновків вносяться пропозиції щодо вдосконалення законодавства України, які також складають наукову новизну дослідження, зокрема:
1) частину 1 ст. 1187 ЦК України викласти в такій редакції:
„1. Джерелом підвищеної небезпеки є об’єкт матеріального світу, який не піддається повному контролю з боку людини, здатний заподіяти шкоду оточуючим в процесі ризикової діяльності (використання, зберігання, утримання транспортних засобів, механізмів та обладнання, використання, зберігання або виготовлення хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо)”.
2) частину п’яту ст. 1187 ЦК України викласти в такій редакції:
„5. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого чи в разі виправданого ризику”;
3) запропоновано нормативно закріпити поняття джерела підвищеної ядерної небезпеки шляхом доповнення частини 1 ст. 1187 ЦК України пунктом другим у такій редакції:
„1.2. Джерело підвищеної ядерної небезпеки є певний матеріальний об’єкт, здатний в результаті професійної ризикової діяльності створювати небезпеку заподіяння шкоди, зокрема опромінювання, характерний своєю неконтрольованістю, масштабністю, непередбачуваністю та негативними наслідками для оточення, майбутніх поколінь, навколишнього середовища”;
4) пропонується відокремити відповідальність власника установки з виробництва або розщеплення ядерних матеріалів (ст. 1189 ЦК України - оператора ядерної установки) від відповідальності будь-якого іншого власника радіоактивних матеріалів, що не пов’язаний з виробництвом або розщепленням останніх (ст. 1187 ЦК України) шляхом закріплення у вітчизняному законодавстві поняття „володільця джерела підвищеної ядерної небезпеки”, зокрема, шляхом доповнення частини 2 ст. 1187 ЦК України пунктом другим в такій редакції:
„2.2. Шкода, завдана джерелом підвищеної ядерної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє радіоактивними (іонизуючими тощо) матеріалами, використання, зберігання яких створює підвищену небезпеку, однак не пов′язана з виробництвом або розщепленням останніх”.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані висновки і пропозиції можуть бути використані для вдосконалення чинного цивільного законодавства, у правозастосовчій практиці, а також іншій діяльності щодо захисту прав громадян та організацій. Положення дисертації можуть бути використані у розробці відповідних розділів підручників та навчальних посібників з цивільного права, а також при підготовці лекційних занять для студентів юридичних та економічних вищих навчальних закладів, навчально-методичній роботі, зокрема, у навчальному процесі при вивченні курсів „Цивільне право”, а також спеціальних курсів „Деліктні зобов’язання”, „Захист цивільних прав”.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою. Сформульовані теоретичні положення, висновки, пропозиції, рекомендації одержані автором в результаті вивчення та аналізу понад 200 наукових і нормативних джерел, цивільних справ.
Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі цивільного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні теоретичні положення та їх аргументація, рекомендації практичного характеру стосовно вдосконалення цивільного законодавства, що висвітлені в дисертації, використовувалися в лекційних і семінарських заняттях з курсу „Цивільне право України” та спецкурсу „Делікти в цивільному праві”, що проводилися автором у навчальному процесі. Результати досліджень апробовані на наступних міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: Міжнародній науково-технічній конференції “АВІА-2003” (23-25 квітня 2003р., м. Київ.); ІІІ Міжнародній науковій конференції студентів та молодих учених “Політ–2003” (12-13 квітня 2003 р., м. Київ); Міжнародній науково-технічній конференції “АВІА–2004” ( 26-28 квітня 2004 р., м. Київ.); Міжнародній науково-практичній конференції „Розвиток цивільного законодавства України: шляхи подолання кодифікаційних протиріч” (28-29 вересня 2006 р., Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ).
Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження викладені авторкою в десяти публікаціях, з яких шість – у наукових фахових виданнях, рекомендованих ВАК України і чотири – у збірниках тез наукових конференцій.
Структура дисертації визначена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 211 сторінок, із них 163 сторінки основного тексту. Список використаних джерел – 255 найменувань.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається мета, об’єкт, предмет, основні завдання дисертаційного дослідження, висвітлюється наукова новизна одержаних результатів, ступень апробації, теоретичне та практичне значення висновків та одержаних результатів.
Розділ 1 „Загально-теоретична характеристика джерел підвищеної небезпеки” складається з трьох підрозділів.
Підрозділ 1.1. „Поняття джерела підвищеної небезпеки” присвячений аналізу поняття джерела підвищеної небезпеки та його чіткому формулюванню.
Виявляються особливості змісту поняття “джерело підвищеної небезпеки”, за допомогою яких обґрунтовується можливість проведення відмежування джерела підвищеної небезпеки від інших правових конструкцій. У зв’язку з цим проведено аналіз концепцій правової природи категорії „джерело підвищеної небезпеки”.
Одна з основних актуальних проблем інституту відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, полягає у співвідношенні поняття діяльності, що створює підвищену небезпеку для оточуючих, і поняття джерела підвищеної небезпеки. Обґрунтовано висновок про те, що поняття джерела підвищеної небезпеки є категорією виключно правовою та поєднує у своєму змісті два взаємообумовлені аспекти: 1) певний матеріальний об’єкт; 2) діяльність з його використання.
Додатково аргументується висновок про те, що жодна із досліджених концепцій правової природи джерела підвищеної небезпеки повною мірою не розкриває поняття останнього.
Обґрунтовано висновок про те, що пояснення правової природи джерела підвищеної небезпеки обумовлено притаманними йому визначальними ознаками, зокрема: виключення можливості повного, об'єктивного, всебічного контролю за дією джерела підвищеної небезпеки; ризиковий характер заподіяння шкоди, ймовірність заподіяння випадкової шкоди; підвищена небезпека заподіяння шкоди, що виникає при експлуатації джерела підвищеної небезпеки.
Обґрунтовується висновок, що під джерелом підвищеної небезпеки слід розуміти об’єкт матеріального світу, який не піддається повному контролю з боку людини, здатний заподіяти шкоду оточуючим в процесі ризикової діяльності (використання, зберігання, утримання транспортних засобів, механізмів та обладнання, використання, зберігання або виготовлення хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо).
Підрозділ 1.2. „Контроль як особлива ознака поняття джерела підвищеної небезпеки” присвячений дослідженню правової категорії контролю.
Встановлено, що контроль становить особливу ознаку визначення джерела підвищеної небезпеки та відокремлення останнього від інших правових конструкцій.
Досліджується вплив і взаємодія контролю людини над джерелами підвищеної небезпеки, з’ясовується співвідношення категорії контролю (підконтрольності), непідконтрольності та безконтрольності (відсутності контролю) людини над джерелом підвищеної небезпеки.
Підрозділ 1.3. „Класифікація джерел підвищеної небезпеки” присвячений аналізу класифікаційних схем джерел підвищеної небезпеки.
Аналізуються поняття та елементи класифікації джерел підвищеної небезпеки. Обґрунтовано, що найбільш придатною є обґрунтована проф. О.О. Красавчиковим концепція класифікації джерел підвищеної небезпеки за критерієм енергії.
Аргументується висновок про те, що серед груп класифікаційної схеми слід виділяти фізико-хімічні джерела підвищеної небезпеки як особливі, у зв’язку з притаманними їм ознаками. У зв’язку з цим, всі фізико-хімічні джерела підвищеної небезпеки можуть іменуватися радіоактивними (або ядерними), до них, зокрема, належать всі різноманітні установки й агрегати, придатні до створення радіації у небезпечних для людини дозах, в тому числі прискорювачі (бетатрони, фазотрони, синхрофазотрони та ін.), різного роду реактори, двигуни, що працюють на атомному паливі тощо – тобто, всі промислові чи науково-дослідницькі агрегати й апаратура, що створюють радіоактивність у небезпечних дозах.
Розділ 2 „Правова природа відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки” складається з двох підрозділів та присвячений дослідженню правової природи і змісту ризику в деліктних зобов’язаннях.
Підрозділ 2.1. „Правова природа деліктного ризикового зобов’язання з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки” присвячений аналізу правової сутності цивільно-правового інституту деліктних зобов’язань, зокрема з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки.
Доводиться, що деліктний зобов’язальний ризик має самостійне юридичне значення, поряд із конструкціями підприємницького та професійного ризику.
Обґрунтовується висновок про те, що зміст деліктного ризику виключає отримання прибутку, оскільки його обов’язкову складову становить небезпека отримання негативних наслідків.
Встановлюється, що деліктний ризик є суб’єктивною та об’єктивною категорією, що проявляється як психічне ставлення особи до результатів своєї діяльності та діяльності речей, які їй належать; або/чи як об’єктивно-випадкових подій, що полягають в усвідомлюваній припустимості ймовірності настання негативних майнових та інших наслідків.
Обґрунтовується системна класифікація ризиків за підставами їх виникнення у вигляді таких груп: 1) законні (в силу закону чи рішення суду); 2) з односторонніх правочинів; 3) договірні; 4) позадоговірні (деліктні тощо), які поділяються на : а) загальні деліктні та б) алеаторні (спеціальні) деліктні.
Алеаторний (спеціальний) ризик притаманний зобов’язанням, пов’язаним із настанням випадкових негативних наслідків, зокрема, з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки.
Неризиковим деліктним зобов’язанням, пов’язаним із заподіянням шкоди об’єктом, що не є джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1166 ЦК України) та іншим спеціальним деліктам (зокрема, делікт із заподіяння шкоди недоліками товарів, робіт (послуг), делікт із заподіяння шкоди правоохоронними органами тощо), не властивий алеаторний ризик, однак вони мають загальний деліктний ризик, обумовлений їх юридичною природою.
Підрозділ 2.2. „Відповідальність незалежно від вини за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки” присвячений дослідженню відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, набуття якої обумовлене юридичним ризиком.
Юридичне значення категорії ризику в ризикових деліктних зобов’язаннях полягає у визнанні його самостійною (додатковою) умовою безвинної деліктної відповідальності поряд із шкодою, причинним зв’язком та протиправністю.
Обґрунтовується висновок про доцільність використання в деліктних зобов’язаннях з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки концепції “відповідальності за ризик”, замість концепції “відповідальності без вини”. В цьому випадку дійсною умовою притягнення до відповідальності є дія випадку як зворотної сторони юридичного ризику (тобто випадок є реалізованим ризиком).
Встановлено, що визначальну базу теорії відповідальності за ризик становить настання випадкової шкоди (алеаторний ризик).
Досліджуються теорії відповідальності незалежно від вини, зокрема теорії „вини з виключенням” (рос. „вины с исключением”), „двох начал”(рос. „двух начал”), „вини і закону”, „вини і ризику” („виняткового винуватого начала”, рос. „исключительно виновного начала”).
Розділ 3 „Цивільно-правова відповідальність за заподіяння шкоди окремими видами джерел підвищеної небезпеки” складається з трьох підрозділів, в яких досліджено поняття особливих джерел підвищеної небезпеки, аналізуються особливості відповідальності за шкоду, заподіяну токсичними, ядерними, авто- та іншими суспільно небезпечними деліктами.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
