34892 (659223), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Якщо ж вести мову про включення до шлюбного договору особистих немайнових зобов'язань, то треба не забувати й про санкції за їх порушення. Наприклад, той з подружжя, хто визначений судом винним у розлученні, мав би сплачувати другому з них аліменти незалежно від цого працездатності та потреби у матеріальній допомозі.
Стаття 93 СК також передбачає, що у шлюбному договорі можуть бути закріплені майнові права та обов'язки. У ч. З цієї статті прямо зазначено, що шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між подружжям, а також між ними та дітьми. У ст. 93 СК досить докладно розкрито зміст шлюбного договору. Так, ним можуть регулювалися майнові відносини між подружжям, визначатися їх майнові права та обов'язки, майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Останнє положення означає, що у шлюбному договорі можуть передбачатись регулювання майнових відносин між батьками та дітьми, а також визначатись обов'язки батьків щодо утримання дітей.
Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, встановлених СК, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК).
Це положення відповідає ч. 8 ст. 7 СК, у якій закріплені загальні принципи регулювання сімейних відносин і згідно з якою дане регулювання має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї.
Положення ч. 4 ст. 93 СК відповідає ч. З ст. 51 Конституції й обумовлене імперативним характером статтями 75 і 180 та правил ч. 5 ст. 97 СК. Питання про те, як розуміти положення ч. 4 ст. 53 СК, відповідно до якого шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, можна пояснити, порівнявши цю частину з ч. 5 ст. 97 СК, яка передбачає, що сторони можуть включати до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно з ч. 5 ст. 93 СК за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Це положення викликає заперечення. Адже така передача другому з них за шлюбним договором у власність нерухомого та іншого майна, право на яке не ставить одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище й не суперечить моральним засадам суспільства. Будь-який суб'єкт права (фізична, юридична особа, держава) може передати за договором іншому суб'єкту право власності на нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Власник має право володіння, користування та розпорядження належним йому майном (ст. 41 Конституції; ч. 1 ст. 4 Закону України "Про власність"; ч. 1 ст. 317 ЦК). Тому умови шлюбного договору, які обмежують право власника розпоряджатися належним йому нерухомим та іншим майном, право на яке підлягає державній реєстрації, роблять договір недійсним, оскільки у такому разі він обмежує конституційні права (ч.2 ст. 22 Конституції) і правоздатність (ст. 27 ЦК) власника. Як слушно зазначає Є. Ворожейкін, якщо право та інтерес громадянина порушуються, вони мають захищатися суспільством незалежно від ступеня близькості, що пов'язує суб'єктів.
Основним змістом шлюбного договору є встановлення правового режиму майна подружжя. Дружина і чоловік можуть змінити режим як роздільного, так і спільного майна.
Стаття 97 СК передбачає, що у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передають для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого їм у зв'язку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть передбачити, що на маймо, набуте ними за час шлюбу, не поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя і воно вважається спільною частковою або особистою приватною власністю.
Наведене положення викликає деякі заперечення. Насамперед треба звернути увагу на те, що вживання терміна "особиста приватна власність", як вже зазначалось, не відповідає чинному законодавству. Частина 2 ст. 41 Конституції передбачає існування права приватної, а не особистої власності. Це ж положення закріплене у ч. 4 ст. 2 Закону України "Про власність" і ст. 325 ЦК. Крім того, навряд чи можна усе майно, набуте за час шлюбу, вважати особистою приватною власністю кожного з подружжя. Таке положення можна, звичайно, передбачити у шлюбному договорі. Однак реалізувати його на практиці навряд чи можливо.
Як випливає зі змісту ст. З СК, характерною ознакою сім'ї є спільне проживання осіб, які пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки. Тому дуже важко, а часом навіть неможливо встановити, яке майно, набуте за час шлюбу, належить кожному з подружжя.
Подружжя може у шлюбному договорі обмежити дію режиму спільності майна на окремі предмети, передбачивши, наприклад, що вклади, внесені до банківської (кредитної) установи на ім'я одного з подружжя, належать кожному з них. Речі, пов’язані з фаховою діяльністю подружжя (наприклад, стоматологічне крісло чоловіка-стоматолога).це власність того з подружжя, предметом професійної діяльності якого вони є.
У шлюбному договорі може бути змінене правило ст. 62 СК, яке передбачає, що якщо майно, яке належить одному з подружжя, за час шлюбу істотно збільшиться у своїй вартості внаслідок спільних трудових або грошових затрат чи затрат другого з подружжя, у разі виникнення спору воно може бути визнане рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності. Може бути також закріплено положення про те, що правовий режим цього майна не змінюватиметься, тобто воно належатиме тому з подружжя, хто був його первісним власником, або дружині та чоловіку на праві спільної часткової власності у нерівних частках.
Відповідно до ч. 3 ст. 97 СК сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі й у разі розірвання шлюбу. А згідно з ч. 4 цієї статті у шлюбному договорі може бути передбачене використання належного подружжю або одному з них майна для забезпечення потреб їх дітей, а також інших осіб.
Як вже зазначалось, згідно з ч. 5 ст. 97 СК дружина і чоловік можуть включити до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. Таким чином, ч. 5 ст. 97 СК надає подружжю широкі можливості для регулювання їх майнових прав та обов'язків під час укладення шлюбного договору. Дружина і чоловік можуть змінити правовий режим не тільки їх спільного, а й роздільного майна. Зокрема, вони можуть поширити режим спільності на дошлюбне майно або на його окремі предмети, на речі, набуті за час шлюбу не в результаті їх спільної праці, а одержані, наприклад, одним із подружжя в дарунок, у порядку спадкування або придбані у період шлюбу за рахунок коштів одного з подружжя.
У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» роз'яснено, що у шлюбному контракті майнові права та обов'язки подружжя можуть бути визначені інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного законодавства. Зокрема, може бути встановлено, що певне майно, яке належало одному з подружжя до шлюбу або буде одержане під час шлюбу в дарунок, стає їх спільною сумісною власністю. На розсуд дружини і чоловіка може бути визначено розмір їх часток у праві власності на майно, що буде набуте за час шлюбу, передбачено умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з подружжя за рахунок спільного чи роздільного майна.
Частина 4 ст. 93 СК, як вже зазначалось, передбачає, що шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у незвичайно невигідне матеріальне становище. Це правило має тлумачитись шляхом зіставлення цієї частини з ч. 5 ст. 97 СК. А остання встановлює, що сторони можуть включати до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. У зв'язку з цим постає питання про те, як треба тлумачити наведені положення.
Як зазначають окремі автори, у деяких випадках умови шлюбного договору погіршують матеріальне становище одного з подружжя, наприклад, положення про те, що дошлюбне майно одного чи обох з подружжя вважається їх спільним майном (зрозуміло, що якщо дошлюбне майно одного з подружжя набагато перевищуватиме дошлюбне майно другого з них, матеріальне становище останнього погіршиться), що частки дружини і чоловіка у їх спільному майні не є рівними, що майно, одержане одним із подружжя у дарунок або у спадщину, належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Однак ці положення діють.
У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» роз'яснено, що ті умови шлюбного контракту, які всупереч волі будь-кого з подружжя погіршують його становище порівняно з законодавством України (мають дискримінаційний характер, позбавляють права на частку в набутому майні тощо), не можуть бути визнані дійсними.
Водночас при застосуванні ч. 5 ст. 95 СК постає питання про те, які умови шлюбного договору, що передбачені з волі подружжя і погіршують становище обох чи одного з них, мають визнаватися недійсними. Уявляється, що у шлюбному договорі не можна передбачити положення, які обмежують конституційні права подружжя, наприклад, на пересування, вибір професії, роду трудової діяльності, світогляду, релігії, мови спілкування, або порушують принцип рівності чоловіка і жінки.
У ч. 3 ст. 42 КпШС РФ зазначено, що шлюбний договір не може обмежувати право- або дієздатність подружжя. У СК України таке положення не передбачене. Однак про неприпустимість цього йдеться у ст. 27 ЦК. Неприпустимість же обмеження конституційних прав громадян передбачена статтями 21 і 22 Конституції.
Дискусійним є питання про можливість закріплення у шлюбному договорі нерівних часток у праві власності подружжя на їх спільне майно, за умови, що майно, набуте за час шлюбу, належатиме їм на праві спільної часткової власності.
Як вже зазначалось, у п. 11 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України роз'яснено, що дружина і чоловік можуть на власний розсуд визначати розмір їх часток у праві власності на майно, що буде набуте за час шлюбу, а також передбачати умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу.
3. Ромовська свого часу зазначала, що відступ від рівності часток є основним елементом шлюбного договору і що проект СК прямо передбачає можливість порушення принципу рівності у майні, набутому за час шлюбу. Однак це положення прямо не передбачене ч. З ст. 97 СК, хоча вона й не відкидає можливості зазначеного відступу. Л. Пчелінцева підкреслює, що дружина і чоловік можуть передбачити у шлюбному договорі положення про те, що розмір їх часток у праві спільної часткової власності на набуте за час шлюбу майно буде нерівним. Цієї ж думки дотримується й О. Дзера. Водночас О. Дзера і Т. Ариванюк стверджують, що згода одного з подружжя на одержання у період шлюбу меншої частки майна або повна відмова від неї з юридичної точки зору означає відмову особи від набуття нею суб'єктивних цивільних прав, що суперечить основоположним принципам конституційного та сімейного права. На їх погляд, право на власність є елементом конституційного статусу людини, воно не може відчужуватися, обмежуватися, відбиратися тощо.
З наведеним положенням не можна погодитись. Згода одного з подружжя на одержання меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або повна відмова від неї не є відмовою від набуття суб'єктивних цивільних прав. У таких випадках він відмовляється від свого суб'єктивного права власності на частку у спільному майні або дає згоду на зменшення своєї частки у праві власності на спільне майно, тобто розпоряджається зазначеним правом, а не відмовляється від набуття суб'єктивних цивільних прав.
Більшість суб'єктивних цивільних прав, як зазначають деякі автори, відчужуються і передаються. Якщо у шлюбному договорі передбачено, що у подружжя виникає право спільної часткової власності на набуте ними за час шлюбу майно, кожен із них має право на оплатне чи безоплатне відчуження належної йому частки у праві власності на спільне майно (ст. 361 ЦК).
Отже, кожен із подружжя має право розпоряджатися належною йому часткою у праві спільної часткової власності, а також може дати згоду на одержання меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або відмовитися від неї. Така згода або відмова дійсні, якщо вони відображають справжнє волевиявлення того з подружжя, хто їх дав. Це не суперечить моральним засадам суспільства і не ставить одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, якщо він достатньо матеріально забезпечений. Стаття 347 ЦК прямо передбачає можливість особи відмовитись від права власності на належне їй майно.
Якщо після укладення шлюбу один із подружжя вселяється у житлове приміщення, яке належить другому з них, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Житло може належати одному з подружжя на підставі права власності або на умовах договору житлового найму. Можуть бути передбачені умови звільнення житлового приміщення у разі розірвання шлюбу тим з подружжя, хто вселився в нього, з виплатою грошової компенсації або без неї.
Якщо житлове приміщення належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, вони можуть домовитися про поділ його у рівних частках або з відступом від рівності часток, а також вирішити питання про проживання або непроживання кожного з них у цьому приміщенні. При цьому згідно з частинами 7 і 8 ст. 7 СК мають враховуватися права малолітніх і неповнолітніх дітей щодо користування житлом. У шлюбному договорі також можуть бути передбачені умови користування житловим приміщенням, що належить обом або одному з подружжя, родичами кожного з них. При цьому дружина і чоловік повинні визначити умови проживання цих осіб.
У шлюбному договорі можуть бути також передбачені права та обов’язки подружжя щодо взаємного утримання (ст. 99 СК; п. 2 Порядку укладення шлюбного контракту). Сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі, визначити умови, розмір та строки виплати аліментів як у період шлюбу, так і після його розірвання. У разі невиконання одним із подружжя свого обов’язку за договором аліменти можуть стягуватись на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв’язку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Умови договору не можуть погіршувати становище того з подружжя, хто є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги. Це твердження обумовлене імперативним характером ст. 75 СК і правилами ч. 5 ст. 97 і ч. 8 ст. 7 СК.
4. Строк дії, зміна умов договору
Відповідно до ч. 1 ст. 96 СК у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків. Ця норма є диспозитивною. Тому в шлюбному договорі зазначені строки можуть і не передбачатись. Якщо у цьому документі не передбачений загальний строк його дії, він діє до відмови подружжя від цього договору або до його розірвання (статті 100 і 101 СК) чи визнання недійсним (ст. 103 СК).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
