34637 (659152), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Крім того, навіть якщо особи пізніше зареєструють шлюб, що часто відбувається при народженні спільної дитини, майно, яке було набуте ними за час спільного проживання, але до реєстрації шлюбу, не є спільним майном подружжя (п. 1 ч. 1 ст. 57 СКУ).
Режим спільної сумісної власності доцільно застосовувати для тривалих фактичних шлюбів, оскільки фактичне подружжя, яке прожило разом не один десяток років, має більшу кількість спільного майна і за ознаками найбільш наближене до статусу законного подружжя. Тим не менше питання, який шлюб вважати тривалим, залишається дискусійним. Деякі практики, посилаючись на ч. 3 ст. 76 СКУ, визначають термін спільного проживання у десять років, однак єдиної думки з цього приводу немає.
Враховуючи викладене, а також виходячи з аналізу судової практики, слід констатувати, що суто майнові права учасників позашлюбних взаємовідносин можуть бути захищені тільки нормами цивільного права, зокрема, про спільну часткову власність.
У випадку, коли пробний союз не виправдав сподівань, і мирних шляхів поділу майна не знайдено, учаснику фактичних шлюбних відносин потрібно переконати суд насамперед у тому, що це майно є спільним. Для цього необхідно довести не сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах, а факт придбання даного конкретного майна за кошти або внаслідок трудової участі обох фактичних чоловіка та дружини. Практика показує, що зробити це не завжди просто.
Найпростішим, але не завжди дієвим способом доказу є показання свідків. Так, аргументами можуть слугувати відомості про те, що один з учасників фактичних шлюбних відносин за період спільного проживання не мав достатніх коштів для придбання або покращення майна без залучення коштів іншого. Більшу доказову силу мають документи, які можуть підтвердити наявність заробітку чи іншого доходу, отримання кредиту в банку на ім'я одного або обох учасників фактичного шлюбу, договори про позику, дарування грошей, або документи, що підтверджують витрати на спільне майно.
А от частка належного кожному з учасників фактичного шлюбу майна визначається на основі конкретного, як правило, грошового вкладу в придбання тієї чи іншої речі або залежить від ступеня участі особи в її створенні.
В цьому розумінні переваги зареєстрованого шлюбу очевидні, оскільки йому не притаманна специфіка бухгалтерських підрахунків. За загальним правилом вважається, що законні чоловік і дружина однаковою мірою дбають про матеріальне забезпечення сім'ї, а тому розмір грошових сум, які приносяться в сім'ю кожним із подружжя, не має при поділі майна жодного значення. Крім того, працю дружини з ведення домашнього господарства та виховання дітей законодавець прирівнює до праці чоловіка в суспільному виробництві. За умов фактичного шлюбу ця праця не може бути врахована, що часто призводить до ситуації, коли одна сторона (найчастіше жінка) при розірванні відносин безпідставно отримує меншу частину майна. На нашу думку, таке вирішення проблеми не зовсім правильне з точки зору як правового, так і соціального її обґрунтування.
Досить поширеною також є така непроста ситуація, коли майно, придбане фактичним подружжям за спільні кошти, оформлюється на когось одного з них. Якщо при зареєстрованому шлюбі це не має юридичного значення, то за умов фактичних шлюбних відносин має, і досить велике. Так, майно, оформлене на одного з учасників вільних відносин, є виключно його майном. Друга сторона права на таке майно не має, доки не доведе, що воно є спільним.
Як же уникнути такого становища? Може здатися дивним, але вихід доволі простий. Радимо все майно, що придбавається фактичним подружжям на спільні кошти, оформлювати «на двох» у спільну часткову власність. Так, наприклад, у договорі купівлі-продажу слід зазначати одразу двох покупців, тоді кожному з них належатиме відповідна частка майна. Якщо розмір часток у договорі не вказується, то на підставі п. 1 ст. 357 ЦКУ вони вважаються рівними. Таким чином, право кожної сторони на частку спільно нажитого майна закріплюватиметься в документах (договорах, свідоцтвах про право власності тощо). У випадку спору додаткові докази навіть не вимагатимуться.
Більше того, договірний спосіб упорядкування відносин між фактичним подружжям є чи не єдиним способом захисту прав та інтересів його учасників. Так, фактичний чоловік і дружина можуть укладати між собою угоду про поділ майна, яке знаходиться в їхній спільній власності, а також угоди про порядок володіння, користування, розпорядження таким майном та про поділ плодів і доходів від використання спільного майна.
Зокрема, в договорі може бути визначене право одного з учасників фактичних шлюбних відносин користуватися речами другого без заміни використаних речей; визначатися рівна участь фактичного чоловіка або дружини у витратах на оренду житлового приміщення для спільного проживання; зазначатися обов'язок учасника фактичного подружжя, який розірвав фактичні шлюбні відносини, виселитися з такого приміщення та обов'язок іншого звільнити першого від витрат з оплати житла. В договорі можна передбачити спільну часткову власність на придбання під час спільного проживання предметів домашнього вжитку та порядок їх поділу в разі припинення фактичного шлюбу.
Однак усі угоди мають відповідали загальним положенням цивільного законодавства про умови дійсності угод. Вони не мають містити положень, що встановлюють права та обов'язки, які насправді можуть виникнути лише із законного шлюбу. Так, наприклад, фактичне подружжя не має права укладати шлюбний контракт. Виключаються положення договору, що порушують основи правопорядку та норми моралі. Зокрема, недопустимою є умова про виникнення або припинення майнових прав та обов'язків залежно від інтимної сторони життя фактичних чоловіка й дружини. Не можна встановлювати майнову відповідальність за відмову від продовження спільного проживання, встановлювати обов'язок відшкодувати шкоду або виплатити неустойку в разі одностороннього припинення фактичного шлюбу, зачіпати інтереси третіх осіб або держави (наприклад, передбачити право одного з учасників фактичного шлюбу здійснювати угоди від імені іншого без довіреності) тощо.
Відмінність зареєстрованого шлюбу від фактичного у сфері укладення договорів полягає в тому, що договір, укладений одним з учасників фактичних шлюбних відносин в інтересах сім'ї з третьою особою, не створює обов'язків для іншого учасника (якщо в самому договорі не вказане інше), навіть якщо майно, одержане за цим договором, використане в інтересах сім'ї.
Крім того, в разі укладення одним із фактичного подружжя стосовно спільного майна договору, який потребує оформлення у нотаріуса або підлягає державній реєстрації, згода іншого не вимагається. При зареєстрованому шлюбі така згода не тільки вимагається, а й має бути належним чином оформлена (нотаріально засвідчується).
Окремо хотілося б зазначити, що проблеми можуть виникнути також при визначенні строків, у межах яких учасник фактичних шлюбних відносин може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. По суті, йдеться про відсутність чіткого визначення факту (дати) виникнення фактичних шлюбних відносин, що, в свою чергу, породжує складності відносно процедури обчислення строків позовної давності.
Незареєстрований шлюб відрізняється від зареєстрованого також у питаннях спадкування. Так, фактичне подружжя може прожити на спільні кошти, придбаваючи майно (квартири, автомобілі, гаражі, земельні ділянки, меблі, побутову техніку), протягом досить тривалого часу у повному взаєморозумінні та згоді. Однак у разі смерті одного з них, на ім'я якого оформлене це майно, інший може сподіватися на достойний розмір спадщини, тільки якщо на його користь був залишений заповіт або якщо він знаходився на утриманні померлого. Досить поширеною є ситуація, коли особа, яка прожила у фактичному шлюбі не один десяток років, врешті-решт отримує мізерні права на спільно нажите майно або ж не отримує їх зовсім. Як правило, майже вся спадщина померлого переходить до його офіційних родичів.
З прийняттям нового Цивільного кодексу України становище таких осіб дещо змінилося, оскільки до цього вони взагалі не мали жодних прав на майно після смерті фактичного чоловіка чи дружини. Зокрема, з появою ст. 1264 ЦКУ осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш ніж п'ять років до часу відкриття спадщини, віднесено до четвертої черги спадкування за законом. Однак, зрозуміло, що навіть за такої умови частка фактичного чоловіка або дружини буде значно меншою, ніж та, яку він або вона могли б отримати в зареєстрованому шлюбі.
А от виникнення аліментних майнових прав на утримання не залежить від того, в якому шлюбі особи перебувають. Чинне законодавство передбачає можливість отримання аліментів і у випадку перебування в зареєстрованому шлюбі (ст. 75 СКУ), і у випадку фактичних шлюбних відносин (статті 76. 91 СКУ).
Однак, виходячи з аналізу згаданих статей, можна стверджувати, що законні чоловік і дружина мають матеріальнопідтримувати один одного незалежно від будь-яких обставин. У разі ж фактичного шлюбу законодавство вимагає, по-перше, щоб відносини між жінкою і чоловіком мали тривалий характер, а по-друге, визначає окремі умови, за яких може виникнути право на утримання. Так, на аліменти має право той з учасників фактичних шлюбних відносин, хто став непрацездатним під час спільного проживання або якщо з нею (ним) проживає їхня дитина
А ось щодо утримання неповнолітніх дітей у будь-якому випадку рішення суду буде позитивним.
На завершення хотілося б зазначити, що зацікавленість держави у реєстрації шлюбу виражається в її можливості впливати на шлюбні відносини в такому напрямі, який корисний і необхідний для суспільства та окремої людини. Зокрема, така можливість є гарантом забезпечення їх стабільності, охорони прав та інтересів подружжя і їхніх дітей.
Отже, уникнення сімейних прав та обов'язків подружжя ускладнює захист інтересів учасників (або колишніх учасників) сім'ї. В цьому проявляється легкодумність, аморфність і ненадійність у шлюбних відносинах. Подібна безвідповідальність перед сім'єю і суспільством є нічим іншим, як проявом правового нігілізму.
Водночас не можна не погодитися з тим, що незареєстровані шлюби не слід повністю відкидати, оскільки створена на їх основі сім'я характеризується тими ж самими ознаками, що й сім'я, створена на основі зареєстрованого шлюбу: вона, зокрема, виконує аналогічні функції (дітонародження, виховання дітей, взаємної матеріальної підтримки та співпраці). Ще І. Покровський пропонував: визнайте всі шлюбні союзи, фактично розірвані, визнайте всі незаконні співжиття – і лише тоді ви одержите справжню картину сімейного життя в кожному суспільстві. Юридична кваліфікація цих співжиттів не може змінити реального становища справ; продовжуючи вважати шлюби, що фактично припинилися, за ті, що існують, та ті, що фактично існують, за ніщо, ми тішимо себе шкідливою ілюзією.
Однак легалізацію незареєстрованого шлюбу теж не можна допустити, оскільки надання фактичному подружжю таких самих прав, як і зареєстрованому, означало б дискримінацію шлюбу, позбавляло б сенсу наступне його оформлення. Крім того, поширення правового регулювання, адресованого законному подружжю, на відносини між фактичним подружжям невідворотно призведе до втрати юридичних критеріїв для розмежування шлюбів, що відповідають вимогам держави, і тих, що набувають її правового захисту без реєстрації. Таким чином, позбавляється сенсу використання інституту визнання шлюбу недійсним. Крім того, проблематичною стане реалізація принципу моногамності шлюбу. Судова практика, скоріше за все зустрінеться із значними труднощами юридичного та етичного характеру при вирішенні спорів, пов'язаних з наслідками фактичних шлюбів.
Отже, пошуки досягнення ефективної державної політики стосовно правового регулювання фактичного шлюбу потребують глибоких і всебічних
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
