32588 (658530), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Умови примирення не повинні суперечити закону або порушувати чиї-небудь права, свободи або інтереси.

(друге речення частини третьої статті 113 КАС)

Суд не визнає мирову угоду або не приймає відмову стягувача від примусового виконання, якщо це суперечить закону або порушує чиї-небудь права, свободи або інтереси.

(частина четверта статті 258 КАС)

Наприклад, орган місцевого самоврядування звернувся з адміністративним позовом про скасування акта місцевого органу виконавчої влади, посилаючись на те, що видання такого акта належить до виключної компетенції місцевого самоврядування. Під час судового розгляду позивач заявив про відмову від заявлених ним вимог. Якщо наявні у справі матеріали свідчать про те, що видання такого акта не належить до компетенції відповідача, визначеної законом, а зміст акта порушує права членів відповідної територіальної громади, то суд повинен відмовити у прийнятті відмови позивача від адміністративного позову і розглядати справу далі.

Ще одна особливість диспозитивності в адміністративному судочинстві: на відміну від цивільного судочинства в адміністративному існує процесуальний інститут заміни неналежного позивача. Він полягає у тому, що, коли із адміністративним позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, суд може за згодою позивача допустити заміну первинного позивача належним позивачем (див. частину першу статті 52 КАС). Наявність такого інституту в адміністративному судочинстві знову ж таки обумовлюється публічно-правовим характером спорів.

Наприклад, позивач оскаржує нормативно-правовий акт міністерства, яким насправді порушуються права та інтереси не позивача, а акціонерного товариства, акціонером якого є позивач. Суд повинен роз'яснити це позивачеві. Якщо позивач погодиться на його заміну належним позивачем – акціонерним товариством, суд повинен повідомити про такий позов акціонерне товариство і можливість вступити у справу у ролі позивача, підтримавши заявлений акціонером позов. Акціонер у разі його заміни належним позивачем вибуває зі справи.

Якщо ж позивач не погоджується на його заміну іншою особою, то ця особа може вступити у справу як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. Суд повинен повідомити таку особу про наявність позову і право вступити у справу як третя особа із самостійними вимогами, заявивши адміністративний позов з подібними вимогами (див. частину другу статті 52 КАС). За наслідками розгляду справи суд відмовляє у задоволенні позову неналежному позивачу і при наявності законних підстав задовольняє позов третьої особи.

6. Офіційність

Особливим принципом в адміністративному судочинстві є принцип офіційності, який обумовлює основні відмінності адміністративного судочинства від цивільного. Офіційність полягає в активній ролі суду і за своїм змістом обмежує дію принципів змагальності і диспозитивності. Наявність принципу офіційності обумовлена специфікою публічно-правових відносин, яка полягає у тому, що в учасників таких правовідносин, як правило, нерівні можливості.

Особливістю адміністративного судочинства вважається те, що у судовому процесі особі протистоїть потужний адміністративний апарат. У зв'язку з цим у сторін заздалегідь складаються нерівні вихідні можливості. Щоб збалансувати їх, адміністративний суд повинен відігравати активну роль у судовому процесі з тим, щоб сприяти особі у захисті її прав. Тому адміністративний суд має вжити всіх передбачених законом заходів, щоб порушені владою права були захищені. Така роль суду обумовлена тим, що переважно саме з вини публічної адміністрації виникають конфлікти або вона не вжила достатніх заходів, щоб цьому запобігти. Принцип офіційності, інакше – розшуковий, або інквізиційний принцип, в адміністративному судочинстві характерний для багатьох європейських країн.

Як обмеження змагальності, принцип офіційності проявляється у тому, що:

1) суд визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору; з'ясовує, якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин (пункти 3 і 4 частини четвертої статті 111 КАС);

2) у разі необхідності суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, доповнити чи пояснити певні обставини, а також надати суду додаткові докази, означивши їх (частина п'ята статті 11, частина перша статті 114 КАС);

3) при потребі суд з власної ініціативи повинен виявити і витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає (частини четверта-п'ята статті 11, частина четверта статті 65, частина п'ята статті 71, пункти 1 і 3 частини другої статті 110 та ін. КАС);

4) суд може визнати обов'язковим з'явлення сторони чи третьої особи, якщо є необхідність заслухати її особисто (пункт 2 частини другої статті 110, стаття 120 КАС);

5) суд може визнати за необхідне дослідити докази щодо обставин, які визнаються сторонами, якщо у нього існує сумнів щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (частина третя статті 72 КАС);

6) під час допиту свідка суд може задавати йому питання в будь-який час, а не лише після закінчення допиту особами, які беруть участь у справі, як це заведено у цивільному судочинстві (частина восьма статті 141 КАС).

Отже, адміністративний суд, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує виключно тим, на що посилаються сторони, має повністю встановити обставини справи, щоб ухвалити справедливе та об'єктивне рішення. І це не дивно, адже майже завжди судові рішення в адміністративних справах так чи інакше стосуються публічних інтересів. При цьому публічні інтереси не слід змішувати з інтересами державних органів, органів місцевого самоврядування, окремих посадових осіб. Це можуть бути інтереси широкого кола осіб, прав та свобод яких стосується правовий акт, що став предметом судового розгляду. Або інтереси платників податків, які не зацікавлені нести тягар відшкодування з бюджету збитків лише через те, що державний орган чи орган місцевого самоврядування недобросовісно поставився до ведення справи в суді.

У КАС принцип офіційності сформульовано як принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі.

Однак, насправді принцип офіційності стосується не лише з'ясування обставин у справі, а й сфери диспозитивності сторін. Як обмеження диспозитивності, принцип офіційності проявляється у тому, що:

1) суд у разі відмови позивача від адміністративного позову, визнання відповідачем адміністративного позову або досягнення сторонами примирення повинен перевірити, чи не суперечитиме це закону та чи не порушуватиме чиї-небудь права, свободи чи інтереси (частина четверта статті 51, частина четверта статті 112, частина третя статті 113 КАС);

2) суд повинен з власної ініціативи вжити заходи забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також, якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень (частина перша статті 117 КАС);

3) суд уповноважений вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять (частина друга статті 11 КАС);

4) суд у разі укладення мирової угоди або відмови стягувача від примусового виконання на стадії виконання судового рішення повинен перевірити, чи не суперечитиме це закону та чи не порушуватиме чиї-небудь права, свободи чи інтереси (частина четверта статті 258 КАС).

Список літератури

1. Адміністративне процесуальне (судове) право України: підруч. / Одеська національна юридична академія / С.В. Ківалов (ред.). – О.: Юридична література, 2007. – 312 с.

2. Демський Е.Ф. Адміністративне процесуальне право України: навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 495c.

3. Картузова Ірина Олексіївна, Осадчий Анатолій Юрійович. Адміністративно-процедурне право: навч.-метод. посібник / Одеська національна юридична академія. – О.: Юридична література, 2008. – 288c.

4. Ковалів М.В., Кісіль З.Р., Калаянов Д.П., Тиндик Н.П., Чорномаз О.Б. Адміністративна діяльність: навч. посібник / Львівський держ. ун‑т внутрішніх справ. – К.: Правова єдність, 2009. – 432 с.

5. Кодекс адміністративного судочинства від 6. 07.2005 р. № 2747-ІУ //http://www.rada.qov.ua.

6. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року № 8073‑X (остання редакцiя вiд 07.05.2008)

7. Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.: Школа, 2009. – 240 с.

8. Конституція України від 28.06.96 р. № 254к/96‑ВР //http://www.rada.qov.ua.

9. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України: монографія / Київський національний ун‑т внутрішніх справ. – К.: Текст, 2008. – 440 с.

10. Старилов Ю.Н. Курс общего административного права. Т. II: Государственная служба. Управленческие действия. Правовые акты управления. Административная юстиция Издательство НОРМА, 2002

11. Шуба В.В. Адміністративно-правові відносини в діяльності органів прокуратури України: монографія. – Д.: Ліра ЛТД, 2008. – 224c

12. //http://www.rada.qov.ua. – Офіційний веб-сайт Верховної Ради

13. http://yurist-online.com/ukr.

Характеристики

Список файлов реферата