27762 (656438), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Деякі вчені, зокрема, Геріханов І. називає ці норми відсильними, отже, щоб визначити їх зміст, необхідно враховувати положення відповідних міжнародних актів. Жорстоке поводження з військовополоненими припускає вчинення діянь, які полягають в умисному вбивстві, катуваннях або нелюдському поводженні, включаючи біологічні експерименти, позбавленні прав на неупереджене та нормальне судочинство.

Історії відомо багато випадків жорстокого поводження з військовополоненими, такі випадки набули масового характеру в період Другої світової війни.

Під жорстоким поводженням з цивільним населенням слід розуміти, так звані, «серйозні порушення» Женевської конвенції «Про захист цивільного населення» 1949 р. Ці порушення практично збігаються з актами жорстокого поводження з військовополоненими і полягають у застосуванні катувань, вбивствах, взятті заручників.

Відповідно до законодавства України вигнання цивільного населення вважається самостійною формою порушення законів та звичаїв війни, що полягає у насильницькому переміщенні усього або частини цивільного населення в межах окупованої території чи за її межі. В. Миронова вважає виділення одного з порушень правил поводження з цивільним населенням окупованої території в окрему форму недоцільним, оскільки це не виправдовується ні складністю характеристики цієї форми, ні підвищеною суспільною небезпекою і це діяння має бути визначено як одна із форм жорстокого поводження з цивільним населенням. [8, с. 85]

Найбільш місткою формою вчинення злочину, передбаченого ст. 438 КК України є застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів і звичаїв війни, встановлені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВРУ, - ті порушення, що передбачені тільки конвенційними нормами, які стали частиною національного правового порядку відповідно до положень ч. 1 ст. 9 КУ. Додатковий протокол І до Женевських конвенцій 1949 р. містить спеціальний розділ «Методи і засоби ведення війни». Однак сформульовані у ньому норми мають загальний характер і, як правило, у них підтверджуються вже діючі принципи і норми.

Незважаючи на те, що сучасне міжнародне право обмежує сторони у застосуванні засобів, необхідних для досягнення воєнних цілей, його норми все ж таки значною мірою відстають від прогресу в галузі озброєнь. Це обумовлює необхідність постійного удосконалення і міжнародного, і внутрішньодержавного законодавства з даної проблеми. Під засобами ведення воєнних дій варто розуміти зброю і військову техніку, застосовувані збройними силами воюючих сторін для знищення живої сили і матеріальних засобів супротивника, придушення його сил і здатності до опору. Під методами воєнних дій слід розуміти порядок, способи і прийоми використання засобів ведення війни для знищення живої сили, матеріальних засобів супротивника, придушення його сили і здатності до опору.

Згідно зі ст. 35 Додаткового протоколу І до Женевської конвенції 1949 р. діє те ж обмеження, що й стосовно засобів, тобто, забороняється застосовувати методи ведення воєнних дій, здатні заподіяти зайві ушкодження або зайві страждання, а також ті, які мають своєю метою заподіяти або заподіюють велику, довгострокову і серйозну шкоду природному середовищу. [8, с. 86]

2.2 Найманство: загальна характеристика злочину, передбаченого

ст. 447 КК України та міжнародно-правове визначення

Актуальною проблемою нині є найманство, яке може розглядатися як небезпечне явище, тісно пов’язане з міжнародною терористичною та екстремістською діяльністю й іншими видами тяжких злочинів. Воно – реальна загроза світовому співтовариству.

Слід зазначити, що феномен найманства існує вже багато століть. Найдавніші свідчення про використання найманців належать до часів панування Псам етика І (663-603 р. до н. е.), коли Єгипет, виснажений нескінченними війнами і спустошливими набігами асірійців та нубійців, більше не міг мати численну армію, необхідну для оборони і підтримання своєї ролі в Азії. Найману працю також мала купецька республіка Карфаген.

Розквіт найманства як військового ремесла відносять до Середніх віків. На думку вчених, у XIV ст. формується перший тип найманства, умовно – нижчий. Основною його ознакою було збереження військом феодально-лицарської структури за наявності безстрокового найму. Першим варіантом цього типу є кондотьєрський - невеликі, переважно кінні загони, цілком забезпечувані кондотьєром, наймалися до держав, які мали потребу у військах.

Більш вигідним для наймача варіантом був так званий капітанський. Воєначальник-капітан міг призначатися прямо королем і дещо ним контролюватися. Такий тип найманства часто не відповідав інтересам централізованої держави. У цей період з’являється новий, «вищий» тип найманства, який характеризується наявністю побудованого на нових структурних засадах війська. Його основними ознаками були масовий характер та більший зв’язок з державою.

Німецьке найманство вищого типу проіснувало більше 150 років у силу постійного попиту і наявності надлишкової пропозиції. У XVII-XVIII ст. після остаточної перемоги абсолютизму і завершення утворення національних держав у Західній Європі виникла необхідність переходу до постійних національних найманих армій. Вони, власне кажучи, вже були регулярними, але комплектувалися, як і раніше, за наймом шляхом вербування.

Як бачимо, історичні факти свідчать про те, що у різні епохи в арміях різних держав служили іноземці. Однак, важливо зазначити, що найманство у той час не розглядалося як протиправне діяння та іноземних громадян, які проходили службу в арміях інших держав, доцільно розглядати як військовослужбовців за контрактом. [9, с. 90-94]

В КК України найманство визначене як злочин. Охарактеризуємо дану статтю (447). Стаття 447 КК складається з двох частин, які містять заборонювальні норми. Родовим і безпосереднім об’єктом злочину є мир та міжнародний правопорядок, які охоплюють відмову від війни як засобу вирішення спірних питань міжнародної політики й невтручання у внутрішні справи інших держав.

Об’єктивна сторона злочину характеризується такими його формами (перші п’ять з яких передбачено ч.1, а останню – ч.2 ст. 447 КК):

1. вербування найманців;

2. фінансування найманців;

3. матеріальне забезпечення найманців;

4. навчання найманців;

5. використання найманців у військових конфліктах або діях;

6. участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав.

Кримінальна відповідальність за найманство випливає з вимог Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, котра не є чинною, оскільки ратифікована лише сімома державами (ратифікована Україною 14 липня 1993 року), замість необхідних двадцяти двох.

Вербування найманців – це запрошення, набір або залучення через домовленість добровольців для їх участі у збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, особисто чи у воєнізованих формуваннях або групах. Фінансування найманців – це забезпечення найманців, їх формувань або груп грошовими коштами. Матеріальне забезпечення найманців – це забезпечення їх вогнепальною зброєю та боєприпасами, обмундируванням, спорядженням, харчуванням. Навчання найманців – це теоретична чи практична їх підготовка щодо оволодіння способами, методами й формами ведення бойових дій. Використання найманців – це залучення їх до участі у збройних конфліктах або насильницьких діях на території інших держав.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з перелічених вище дій, тобто є формальним за конструкцією складу.

Суб’єкт злочину – ч. 1 – загальний, ч. 2 – спеціальний (громадянин України).

Згідно зі ст. 1 Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, - найманець – це особа, котра, зазвичай:

А) спеціально завербована на місці або за кордоном, щоб битися у збройному конфлікті;

Б) беручи участь у воєнних діях, керується переважно бажанням одержати особисту вигоду; їй дійсно обіцяно стороною або за дорученням сторони, що перебуває у конфлікті, матеріальну винагороду, яка істотно перевищує винагороду, що обіцяна чи виплачується комбатантам того ж рангу та функцій, які належать до особового складу збройних сил цієї сторони;

В) не є ні громадянином сторони, що перебуває у конфлікті, ні особою, що постійно проживає на території, яка контролюється стороною, що перебуває у конфлікті;

Г) не належить до особового складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті;

Д) не послана державою, що не є стороною, яка перебуває в конфлікті, для виконання офіційних обов’язків як особа, що належить до складу її збройних сил. [5, с.590-592]

Найманці відповідно до норм міжнародного права розглядаються як кримінальні злочинці. Тому держави, на території яких вони вчинили протиправні діяння, можуть їх переслідувати та судити.

Цікавим є точка зору А. Потапова, який пропонує виділити три етапи формування системи норм міжнародного права про міжнародно-протиправну військову службу. Перший пов’язаний з формуванням права Гааги: Гаазьких конвенцій 1899 та 1907 р. та міжнародно-правових актів, які регламентують закони і звичаї війни, прийнятих на їх основі. В цілому, завершення першого етапу можна датувати 1939 р., оскільки ту ході Другої світової війни відносини між воюючими сторонами регулювалися правом Гааги незначною мірою. Другий етап відбувався на основі системи норм права Женеви, тобто Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р. і прийнятих на їх основі міжнародно-правових актів, включаючи Додаткові протоколи про захист жертв міжнародних збройних конфліктів і збройних конфліктів не міжнародного характеру 1977 р. Третій етап у розвитку концепції міжнародної протиправності найманства пов’язаний з прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців (1989 р.), що набула чинності 20 січня 2001 р.

Узагальнюючи аналіз міжнародно-правових норм, варто підкреслити, що положення права Гааги, права Женеви і норми, встановлені Конвенцією 1989 р., які стосуються міжнародно-протиправної військової служби, діють нині у комплексі. [9, с. 93]

На території колишнього СРСР найманство як явище з’явилося на початку 90–х років ХХ ст., коли країну розривали на частини локальні конфлікти. Абхазія, Наддністрянщина, Карабах – скрізь, де спалахувала чергова міжнаціональна війна, з’являлися люди, готові за гроші жертвувати життям. У той же час були зафіксовані і перші випадки відправлення українських волонтерів у «гарячі точки». Особливо відомою була тоді українська організація УНА-УНСО: у 1992 р. вона відправила декілька загонів для захисту українців Наддністрянщини. З українців створювалися спеціальні підрозділи у регулярній армії Ічкерії, їх використовували як інструкторів для навчання чеченських вояків. [12]

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Крім того, вербування, фінансування, матеріальне забезпечення і навчання найманців має супроводжуватися спеціальною метою – використанням найманців у збройних конфліктах інших держав або у насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади або порушення територіальної цілісності інших держав. Участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав також характеризується спеціальною метою – отримати матеріальну винагороду. [5, с. 590-592]

Практика свідчить, що зібрати докази організаційної діяльності найманства та про участь особи як найманця (за сукупністю вказаних у ст. 447 КК України ознак) досить складно. І, наскільки відомо, засуджених за даною статтею немає. Так, за даними Антитерористичного центру держав-учасниць СНД, з 1993 року до кримінальної відповідальності за найманство притягувалися сім громадян України – двом з них був закритий в’їзд до держави.

Проблема найманства нині тим більш актуальна, що масштабне фінансування з боку громадських організацій екстремістського спрямування і окремих осіб є основою діяльності найманців, а найманство тісно переплітається з тероризмом. Тому зараз організація протидії найманству перестала бути внутрішньою справою окремих держав, у тому числі й України, і вимагає об’єднання зусиль міжнародного співтовариства у боротьбі з даним кримінальним злочином.

2.3 Екоцид. Порівняльний аналіз екоциду за нормами

міжнародного кримінального права та Кримінального кодексу

України

Одним із елементів правового механізму захисту НПС в Україні є норма КК України, передбачена ст. 441 – «Екоцид», тобто «масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів, а також вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу». Необхідною передумовою ефективності такого правового захисту є з’ясування змісту даної норми.

Стаття 441 КК складається з однієї частини, що містить заборонювальну норму. Родовим об’єктом злочину є безпека людства, безпосереднім – безпека природи як середовища проживання людської спільноти. Предметом злочину є рослинний, тваринний світ, атмосфера, водні ресурси, земля, надра, космічний простір.

У міжнародному праві під екоцидом, зазвичай, розуміють використання геофізичних, метеорологічних та інших засобів з метою зміни динаміки, складу чи структури Землі. Відповідно до взятих на себе зобов’язань, Україна не повинна застосовувати військові чи інші ворожі засоби впливу на НПС, що мають широкі, довгострокові чи інші серйозні наслідки як засоби зруйнування, заподіяння шкоди будь-якій іншій державі.

Різні науковці мають різне бачення змісту окремих ознак об’єктивної сторони цього складу злочину, зокрема дій та наслідків.

Взагалі, об’єктивна сторона даного злочину виявляється в таких формах: масове знищення рослинного чи тваринного світу; отруєння атмосфери або водних ресурсів; вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу. Тому, в перших двох формах злочин є закінченим із моменту настання суспільно небезпечних наслідків, тобто матеріальний за конструкцією складів, у третій формі злочин сформульований як формальний: є закінченим із моменту вчинення будь-яких дій, що створюють загрозу спричинення екологічної катастрофи. [5, с. 586]

Також існує думка, що екоцид – злочин із формально-матеріальним складом, де формальний склад має місце лише стосовно «інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу». Більшість же науковців схильна до того, що це злочин з матеріальним складом, оскільки характерним для дій, що охоплюються складом цього злочину є те, що вони одночасно фізично причиняють значну шкоду НПС. [10, с. 131]

Характеристики

Список файлов реферата