11154 (646906), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Дослідження адаптивної мінливості у світі тварин легко здійснюється в експерименті. Експеримент стосовно людини неможливе, тому вивчення передумов, шляхів і факторів адаптації людських колективів до нових умов середовища можна провести тільки спостерігаючи експерименти, які неодноразово ставила історія. Мова йде про розселення людських популяцій і їхньому зіткненні з новими умовами, про міграцію на далекі відстані й подоланні труднощів екстремального середовища.
Людство в цілому сформувалося в тропічних і субтропічних районах земної кулі. Однак після появи людини сучасного виду первісна ойкумена значно зросла й уперше минулого заселені багато хто раніше не заселені області. У процесі розширення первісної ойкумени адаптаційні можливості первісних популяцій, природно, збільшувалися, підстьобнуті у своєму розвитку природним добором. Разом із цим значно зріс запас адаптивної мінливості, характерний для годиться в цілому.
Вихідним ареалом монголоїдної раси, очевидно, була Центральна Азія, можливо. Внутрішня Монголія й північні райони Китаю. Із цього вихідного ареалу монголоїди заселили Південно-Східну Азію, частково її острівний мир, освоїли райони субтропіків і тропічних лісів, зштовхнулися з новою геохімічною й ландшафтною ситуацією, іншими тваринами й рослинним миром і, що найважливіше, пристосувалися до іншому в порівнянні з вихідним вогнищем миру мікробів. Але особливо потужним стимулом формування пристосувальних варіацій у межах монголоїдного стовбура були розселення монголоїдів на північ, заселення ними північно-східного кута Азії, потім Америки й, нарешті, просування по Американському континенті на південь. Диференціація популяцій в Америці повела в цих умовах до утворення локальних рас, кожна з яких характеризується певним комплексом морфологічних, фізіологічних, частково імунобіологічних властивостей. Європеоїди й негроїди в процесі первісного освоєння ойкумени, мабуть, менше зіштовхувалися з незвичними умовами, чим монголоїди. Негроїди розселилися переважно в широтному напрямку по тропічному поясі, європеоїди пересувалися практично в межах одного материка й прилягаючих до нього районів інших материків (Передня Азія, Північна Африка). Але зате європеоїди розселялися по ойкумені після епохи великих географічних відкриттів, зштовхнувшись із незвичними умовами практично всіх ландшафтних зон Землі. Переселення європейців у Північну й Південну Америку, появу великих контингентів європейського населення в Середній Азії й Індії, освоєння росіянами Сибіру - це й інші історичні події останніх сторіч уперше на весь зріст практично поставили перед європейською наукою проблему адаптації. Вивчення наївніше ситуації різних районів саме тому важливо практично, що неврахування її веде до поширення багатьох захворювань у колоніальних групах.
Отже, резерв адаптивної мінливості - реально існуюче явище, що визначає адаптивні можливості популяцій, так сказати, їх "запас міцності" при зіткненні з несприятливої, і раніше далекого їм, середовища. Резерв цей залежить від багатьох причин, у першу чергу від попередньої історії популяції, її рухливості, від перебування в різноманітних умовах середовища й т.д. Таким чином, кожна популяція має властивий тільки їй запас адаптивної мінливості, певний, історично строго фіксований рівень імунобіологічної резистентності. Все це ставиться й до груп популяцій і рас.
Резерв адаптивної мінливості має безпосереднє значення для такої історичної проблеми, як причини міграцій і їхні кінцеві результати. Неодноразово писалося, що при більше високому рівні культури мігрантів вони в першу чергу формують етнічну особу народу, що виник у процесі змішання; при більше ж низькому культурному рівні мігрантів у порівнянні з місцевим населенням основна роль належить аборигенам. Однак у світлі всіх наведених фактів і міркувань такий підхід представляється однобоким. Очевидно, у цих процесах особливо велика роль біологічної адаптації етнічних груп, що зіштовхуються, той резерв адаптивної мінливості, про яке говорилося вище.
Зі збільшенням чисельності етнічної групи розшириться і її ареал, а розширення ареалу автоматично приводить до різноманіття умов середовища, і, отже, дана група більше адаптивна до різних умов існування. У цьому я бачу одну із причин історично сформованої різниці в процесах колонізації, скажемо, Індії англійцями й заселення Сибіру росіянами. При сприятливій політичній і економічній кон'юнктурі англійський народ не зміг відокремити життєздатних паростків у тропіках - недарма термін служби представників адміністрації в Індії обчислюється трьома роками. Росіяни в Сибіру, зштовхнувшись із новими для себе специфічними й надзвичайно тяжкими умовами, не тільки вижили, але й утворили численні стійкі групи старого населення, що істотно вплинули на аборигенів. Широкий ареал розселення росіян, та обставина, що вони освоїли величезну територію з різним кліматичним режимом і різними ландшафтними зонами, безсумнівно, були одними з необхідних умов їхньої життєстійкості в Сибіру. Дуже часто імунобіологічна резистентність російського населення Сибіру не уступає або мало уступає адаптивній пристосованості корінних етнічних груп. Не можна заперечувати, звичайно, що свою роль грала й більше висока культура росіян, але біологічна стійкість їхніх популяцій безсумнівна.
Дві взаємовиключні концепції виникли в дискусії навколо ролі біологічних закономірностей в історії людства й захищалися виходячи із загальних позицій, а не з конкретного аналізу фактів.
Перша концепція - переконання в тім, що природний добір є основна рушійна сила еволюції сучасної людини. Це переконання про формотворну роль добору в органічному світі й ігнорує різницю між твариною й людиною. Майже всі великі вчені Заходу в тій або іншій формі розділяють подібні погляди. З них виходить, що масштаби динаміки в сучасному людстві можна дорівняти до еволюційних, а також висновок про майбутній необмежений розвиток людини й перетворенні його згодом у новий вид. Послідовна обґрунтована боротьба із соціал-дарвінізмом і расизмом, усвідомлення якісної специфіки людини як істоти соціального викликали в частини радянських філософів і вчених заперечення за біологічними закономірностями хоча б якоїсь, навіть обмеженої ролі. Незважаючи на те що в антропології такий крайній, нігілістичний погляд не знайшов підтримки, у філософських і соціально-історичних роботах він висловлювався не раз, з них проникнув у популярну літературу й у свідомість широкої публіки.
У сучасній антропології вивчено кілька ситуацій, які служать модельними при розгляді ролі добору в сучасної людини. Найпоширеніша й добре відома з них - селективна цінність гетерозиготи по аномальному гемоглобіні S. Гомозигота SS гине, не залишивши потомства, і проте в популяції в зоні поширення тропічної малярії підтримується досить висока концентрація гена аномального гемоглобіну. Причина - у підвищеній стійкості гетерозиготи (Ss) до малярії в порівнянні з нормальної гомозиготой, що полягає в тім, що аномальні еритроцити представляють менш сприятливі умови для розвитку малярійного паразита, чим нормальні. Чи можна говорити, після того як було відкрито, досліджене й неодноразово підтверджене таке співвідношення паразита, хазяїна й аномального гена, що добір не діє в сучасному суспільстві? Подібне твердження рівносильне відмові від визнання факту.
Якщо популяція попадає в умови, де панує тропічна малярія, природно, добір діє в напрямку збереження мутацій. З кожним поколінням відсоток індивідуумів із частково серпоподібними клітинами збільшується доти, поки не наступає рівновага між обопільним тиском інфекції й добору. Якщо ми розглядаємо такий послідовний ряд поколінь (зробити це можна тільки подумки), то в кожному наступному поколінні ми зауважуємо спрямовану зміну ознаки в порівнянні з попередньої, наростання концентрації гена аномального гемоглобіну.
Чи говорить, однак, подібний висновок на користь першої зі згаданих вище крайніх концепцій? Ні в якій мері. Відмінність полягає в принципової різниці в тих формах, у яких добір виступає у світі тварин і людському суспільстві, а звідси й у його кінцевих результатах. Справді, як би широко не був розселений вид будь-якої тварини, його адаптивні можливості обмежені, та й види із широкими ареалами, пристосовані до різноманітних біотопів, становлять меншості. Людина освоїла практично всю планету і являє собою чи не самий головний вид Землі, але це автоматично приводить до винятково широкого діапазону мінливості в сучасної людини, що уступає, мабуть, тільки мінливості свійських тварин.
Література
1. Харрисон Дж., Уайнер Дж., Таннер Дж., Барникот Н. Біологія людини. - К., 2001
2. Барнетт А. Рід людський. - К., 2002
3. Дювиньо П., Там М. Біосфера й місце в ній людини. - К., 2003
4. Амальрик А.С., Монгайт А.Л. Що таке археологія. - К., 1997.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
