10770 (646700), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Соціал-дарвінізм. До найбільш відомих авторів ставляться Ж.А. Гобино - ідеолог расизму; Ч. Ломброзо, що розробив вчення про вплив анатомо-фізіологічних особливостей людей на соціальні процеси, увів поняття природжений злочинець, атавізм у соціальних актах; О. Аммон, що затверджував, що природна природа людини диктує закон боротьби за існування й природний добір в органічній природі; Л. Гумплович, що вважав, що в знищенні слабких проявляється природний закон боротьби за існування. Цьому напрямку властиве абсолютизація біологічного початку в людині, заперечення прогресивної ролі культури в житті народів. Згадаємо Геббельса з його фразою: При слові «культура» моя рука тягнеться до пістолета.

Фрейдизм. Людська природа в цьому навчанні зводиться до інстинктів і волі. Інстинкти, у свою чергу, зводяться до інстинкту смерті (танатос) і інстинкту життя (ерос). Культура формує в людини супер-его (внутрішню цензуру), що переорієнтує енергію природної агресивності людини в напрямку до самого себе (саморегулювання, саморефлексія, самокритика). Це може породжувати різного роду неврози людини. Неофрейдизм (Е. Фромм, Г. Маркузе) переносить джерела захворювань і відхилень людського поводження в соціальне середовище.

Екзистенціалізм. Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Ясперс, Марсель, Бердяєв, Тичин) і атеїстичний (Гайдеггер, Сартр, Камю, Мерло-Понти). Основні положення: особистість - самоціль, колектив - засіб, що забезпечує матеріальне існування тридцятилітніх його індивідів. Суспільство покликане забезпечувати можливість вільного духовного розвитку кожної особистості, гарантуючи правовий порядок. Релігійні екзистенціалісти дотримуються положення, що особистості ні, якщо немає буття, вище її вартого. У людині є кілька шарів; природний, досліджуваний природничими науками його природну індивідуальність; соціальною, досліджуваною соціологією; духовний світ, що є предметом вивчення історії, філософії, мистецтвознавства й т.д.; екзистенціальний, котрий не піддається науковому пізнанню і який може бути лише освітлений філософією. Модусами екзистенції (буття, відповідно до атеїстичного напрямку, зверненого до ніщо й який знає про це) є турбота, страх, рішучість, совість і т.п.; вони визначаються через смерть і представляють суть руху до ніщо. Від пошуків порятунку людини через історичний розум, прогрес, еволюцію екзистенціалізм прийшов до ідей самопорятунку через звертання до внутрішнього голосу, апеляції до людської дійсності, почуття людського достоїнства як джерелу мужності й моральної стійкості. (Особливо яскраво це виразилося, відповідно до екзистенціалістів, у роки Другої світової війни.)

Культурно-антропологічний напрямок. Основна теза: людина є недостатня тварина, тобто він не спеціалізований заздалегідь природою. М. Шелер - один із засновників філософської антропології, затверджував, що особистість є носієм цінностей, які осягаються завдяки любові, спрямованої на особистість. Серед актів переживання цінностей Шелер висуває співучасть, співчуття, любов і ненависть. Вища форма любові - любов до Бога. Трагічність, по Шелеру, є присутнім у речах, людях, у всім космосі завдяки їхній співвіднесеності із цінностями. Людина, будучи духовною істотою, вільний від вітальної залежності й відкрита миру. У цьому кардинальну відмінність людини від тварини. Як бачимо, культурна антропологія в Шелера перетворюється в релігійну.

А. Гелен, великий представник філософської антропології, у своїй головній праці «Людина». Його природа й місце у світі (1940) доводить, що людина - недостатня істота, вона обділений повноцінними інстинктами, тому на нього лягає непосильний вантаж виживання й самовизначення. Головним виявляється розвантаження, людина покликана не жити, як тварина, а вести життя, планомірно, обачно змінювати своїми діями себе й навколишніх. Прогресуюче розвантаження, що розуміється як діяльне само здійснення, усе більше вивільняє дію із ситуативної визначеності, і на високому рівні необхідна функція виконується вже лише символічним образом. Діючи, людина створює культуру, що належить саме природі людини й не може бути поза нею. Виникаючі при спільному житті людей інститути розвантажують людини від небезпек, дозволяють йому діяти інстинктивне, визначаючи його свідомість і волю. Відсутність взаємоузгодження інститутів між собою й з моральним життям людини означає для останнього важкий вантаж необхідності ухвалювати рішення щодо свого розсуду.

Коротко підсумуємо сказане про природу людини. Всі погляди можна розташувати в межах континуума, де полюсами виступають судження:

а) природа людини задана апріорно, вона незмінна в ході історії (сюди ставляться всі релігійні погляди, соціал-дарвінистські абсолютизації тварини початку в людині, уявлення про людину як істоті, підлеглій лише схемі стимул - реакція);

б) природа людини змінюється в ході історії. В основі цієї ідеї лежать подання про еволюційний і революційний характер розвитку культури, суспільному прогресі. Цю точку зору найбільше яскраво виразив К. Маркс, висловивши думку про те, що людина, змінюючи зовнішню природу, змінює й свою. Розуміючи під зміною людини розширення його потреб в історії, марксизм у той же час затверджує, що потреби людини в ході історії піднімаються. Інакше кажучи, людство, поступово позбуваючись від нестатку й небезпеки знищення, переходить до задоволення більше високих рівнів потреб

в) концепції, що претендують на безпристрасну науковість, акцентують увагу на необхідності гармонічного симбіозу в людині біологічне і соціально-культурного початків, представляючи його як кентавра-систему.

Ці концепції, в основі яких неявно лежить подання про принципову непізнаваність всієї природи людини, підкреслюють його духовну сутність, задану ззовні, тобто таку, джерела якої лежать за межами мозку людини.

Всі перераховані концепції так чи інакше розглядають людину в його співвіднесеності з миром, у якому він живе й діє (космосом, природою, соціумом, культурно-символічним миром). Отже, в основі розуміння людини лежать парадигми його взаємодії із цим миром, їхні змістовні характеристики, що вказують на розмаїтість проявів природи людини в різних культурно-історичних ситуаціях.

Література

1.Тойнбі А.Дж. Збагнення історії. - К., 1998

2. Франкл В. Людина в пошуках інших змістів. - К., 1997.

3.Символико-интерпретационный подход в современной культурантропологии//Очерки социальной антропологии. - М., 1995.

4.Бромлей Ю.В. Нариси теорії етносу. - К., 2002.

5.Бергер П., Лукман Т. Соціальне конструювання реальності. - К., 2003

Характеристики

Список файлов реферата