95 (641450), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Якщо існують безмасові скалярні й векторні бозони, то може змінюватись взаємодія між звичайними частинками, яка не зводиться до чотирьох відомих взаємодій. Обмеження констант зв'язку таких гіпотетичних бозонів зі звичайними частинками можна дослідити в експериментах з пошуку так званої п'ятої сили. Прояв додаткової далекодіючої взаємодії зводився б до порушення принципу еквівалентності. Інакше кажучи, тіла різного складу в однаковому гравітаційному полі падали б з різним прискоренням. Можна стверджувати, що перші перевірки принципу еквівалентності провів ще італійський учений Галілео Галілей (1564—1642), коли кидав гарматні ядра й кулі з Пізанської вежі. Додаткова взаємодія між тілами Сонячної системи приводила б до спостережуваної зміни їхніх орбіт, яка не описується ньютонівською теорією з релятивістськими поправками. Відсутність таких збурень в орбітах планет дозволяє накласти дуже жорсткі обмеження на можливі властивості гіпотетичних частинок — переносників "п'ятої сили".
Усередині Сонячної системи рух тіл добре описується ньютонівським законом усесвітнього тяжіння з урахуванням релятивістських поправок, але за її межами виникають деякі труднощі. Давно відомо, що рух зір та інших об'єктів у Галактиці, якщо враховувати лише спостережувану речовину, не узгоджується з законом обернених квадратів відстаней — крива обертання Галактики ближча до "твердотільної", ніж до "кеплерівської". Аналогічні проблеми виникають і під час аналізу кривих обертання інших галактик, а також під час розгляду динаміки скупчень галактик (Ф. Цвіккі, 1937 р.) і утворення великомасштабної структури Всесвіту. Наведена неузгодженість відома як проблема прихованої маси. Спостережувані криві обертання можна легко інтерпретувати, якщо прийняти постулат про існування деякої речовини, котра не спостерігається звичайними астрономічними засобами, відносно рівномірно розподілена в Галактиці й дає свій внесок у гравітаційне притягання, причому цієї так званої темної матерії повинно бути набагато більше, ніж спостережуваної! Хоча на роль темної матерії висувалися різного роду несвітні або слабкосвітні об'єкти, що складаються зі звичайної "баріонної" речовини (білі, коричневі й субкоричневі карлики, нейтронні зорі, планетари, "сніжки" та ін.), тепер найбільш обгрунтованим вважається погляд, що темна матерія є переважно небаріонною. Такою речовиною, яка взаємодіє зі звичайною матерією практично лише гравітаційно, уважаються так звані ШІМРи (Weakly Interacting Massive Particle — слабо взаємодіюча масивна частинка). Зауважимо, що існування частинок саме з такими властивостями передбачають сучасні теорії суперсиметрії (SUSY-теорії), які зводяться до дальшого узагальнення Стандартної моделі, тобто відомої нам фізики елементарних частинок. SUSY-теорії передбачають наявність дуже важких партнерів у всіх "звичайних" частинок, причому найлегша серед цих суперсиметрич них частинок — нейтралино — має бути стабільною. Такі частинки принаймні на порядок важчі від протона. Утворені в момент Великого Вибуху, вони через дуже короткий час практично перестають взаємодіяти з речовиною, а їхня подальша взаємодія з навколишнім світом надто слабка. Крім внеску в динаміку гравітаційно зв'язаних об'єктів (галактик і їхніх скупчень) та Всесвіту як цілого, WIMPh можуть проявитись під час розсіювання на атомних ядрах (у принципі такі зіткнення можна зареєструвати в лабораторії, експерименти уже проводяться), а також завдяки гравітаційному захопленню небесними тілами (Сонцем, Землею) і наступної поступової анігіляції частинок, які накопичуються в потенційній ямі. В останньому разі слід очікувати випромінення нейтрино високих енергій. Пошук потоку таких частинок з надр Сонця й Землі проводиться на нейтринному телескопі AMANDA, розташованому в товщі льоду на Південному полюсі.
Крім нейтралино, певну частку до прихованої маси можуть вносити інші гіпотетичні частинки: згадані вище аксіони, важкі нейтрино, косміони, магнітні монополі, а також такі екзотичні об'єкти, як космічні струни, текстури й інші топологічні дефекти простору—часу, тіньова (дзеркальна) матерія. Усе це активно обговорюють теоретики. Спектр анізотропії реліктового випромінювання, недавно виміряний з високою точністю супутником WMAP, дозволив оцінити частку гарячої й холодної темної матерії (легких і важких частинок у складі прихованої маси), а також так званої темної енергії. Із цих даних разом з іншими спостереженнями було виведене верхнє обмеження на суму мас всіх типів легких стабільних нейтрино: Zm, < 0.7 еВ.
Варто згадати про недавнє відкриття осциляцій сонячних нейтрино. Так звана проблема сонячних нейтрино, яка зводиться до нестачі спостережуваного потоку нейтрино для пояснення світності Сонця, виникла ще наприкінці 60-х років минулого століття, коли цей потік був уперше виміряний у знаменитому радіохімічному хлор-аргоновому експерименті Р. Девіса в підземній лабораторії Хоумстейк. Наступні радіохімічні експерименти, де як мішень використовуються ядра галію, а не хлору, підтвердили результати Р. Девіса. Потік електронних нейтрино, які утворюються під час термоядерних реакцій у сонячному ядрі, досить жорстко прив'язаний до світності Сонця. На Землі він має становити приблизно 60 млрд. частинок за секунду на один квадратний сантиметр, проте спостережуваний потік удвічі чи втричі менший за передбачуваний. Неузгодженість експериментальних і теоретичних даних можна пояснювати недосконалою теорією про будову Сонця або невідомими властивостями нейтрино. Не бракувало запропонованих сонячних моделей, які зменшували нейтринний потік, але всі вони з тих чи інших причин виявилися незадовільними.
Експеримент SNO (Solar Neutrino Observatory) вперше дав змогу виміряти повний потік усіх (а не тільки електронних) нейтрино від Сонця. Виявилося, шо цей потік близький до передбачень стандартних сонячних моделей, але більша частина нейтрино, утворених у ядрі Сонця як електронні, на шляху до Землі перетворюються в нейтрино інших типів (мюонні й тау-нейтрино), до яких радіохімічні експерименти не чутливі. Такі взаємоперетворення (осциляції) можливі лише в тому разі, якщо нейтрино мають масу. Цей результат є першим кроком за межі Стандартної моделі, яка "забороняє" переходи між поколіннями лептонів і постулює нульову масу нейтрино. Осциляційні експерименти можуть дати лише різницю квадратів мас двох частинок, тому точний масовий спектр нейтрино поки що невідомий, але вже зрозуміло, що принаймні два з трьох масових станів нейтрино мають масу.
Деякі напрямки досліджень властивостей елементарних частинок астрономічними методами, здебільшого є єдиною можливістю вивчити ті чи інші властивості частинок з потрібною чутливістю. Той факт, що спостереження галактик і зір дають змогу досліджувати поведінку матерії на субатомних масштабах, на перший погляд здається парадоксальним, але в цьому проявляється глибока єдність фізичного світу.
Література
1. Астрономічний календар на 2007 рік (виданння ГАО АН України).















