159246 (631656), страница 16
Текст из файла (страница 16)
По-друге, така цивілізація буде грунтуватися: на іншій, ніж техногенна, системі культурних цінностей: на етиці ненасильства, на відмові вад культу сили і панування, на толерантному ставленні до різних культурних традицій, на принципово інших засадах відношення до природи. Зростаюча цілісність і єдність людства буде супроводжуватися зростанням багатоваріантності і різноманітності культурного розвитку.
По-третє, нове суспільство буде засноване на розвитку нового типу соціальних зв'язків людей. Суспільство розрізнених, атомізованих індивідів зміниться на суспільство вільних соціальних спільнот, де людина стане будувати свої зв'язки, виходячи з міркувань вільного вибору, орієнтуючись на власні смаки і потреби.
По-четверте, технологічною основою майбутньої цивілізації будуть принципово нові процеси і об’єкти, які набули назви “синергетичних", тобто таких, що здатні до саморозвитку.
4. Ідея прогресу в історії. Сенс історії.
Жодне фактичне значення про минуле не може судити про історію в її цілісності. Історична наука, наприклад, не ставить перед собою таке завдання. Про історію людства не можна сулити по історії окремих країн, народів, регіонів, епох. Людська історія є принципово незавершеною. Знаходячись в середині незавершеного процесу, не знаючи його кінця, не маючи іншої системи для Порівняння (бо людство - єдине і унікальне, іншого просто немає), не можна сказати, на якій стадії всесвітньої історії як цілого людство знаходиться. До того ж історичний процес, на відміну від природних явиш, є процесом людської діяльності, і творчості, а результати творчості не можна однозначно передбачити.
Таким чином, науково-теоретична, відповідь на запитання про спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе і обгрунтування чи спростування історичного прогресу. Але це не означає, що таке питання виявляється марним, цілком вигаданим, Воно просто не є питанням конкретної науки. Проблема спрямованості і сенсу історії - суто філософська проблема, яка має коріння в безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальність, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в-ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному віднУвають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх сподівань, із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід Ь усвідомленні історії. Зокрема це Стосується досить - складної і неоднозначної проблеми - проблеми історичного прогресу.
Ідея прогресу була пануючою на протязі ХУІІІ-ХІХ століть. Саме в цей період людства беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини.
Формаційна теорія К. Маркса була спрямована на теоретичне обгрунтування ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння іртори. Історія, за К. Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого до вищого стану суспільства, або типу суспільно-економічної формації. В основі такого розвитку лежить закон розвитку, способу виробництва. Марксом був запропонований афективний критерій історичного розвитку - рівень розвитку, ступінь продуктивності праці. Порад з цим експортним показником, визнавався і інший - гуманістичний, зміст якого полягає у загальному становищі людини, у можливостях, котрі відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і реалізації здібностей.
Деякі напрямки сучасної західної філософа і соціології не заперечують ідею прогресу, важливість критерію (він доповнюється іншими техніко-економічними показниками, - рівнем зайнятості, тощо). Дійсно, можна застосувати поняття прогресу та його критерію щодо окремого історичного процесу чи явища наприклад, науки, техніки, технології), для порівняння певних параметрів окремих соціальних систем. Але навряд чи це дає підстави робити висновок щодо тенденцій історії в цілому.
Насправді ж кожна епоха, кожна цивілізація і культура, за словами одного з істориків, рівною мірою наближена до Бога. Критерій більшої або меншої досконалості, повноцінності або меншовартості щодо періодів історичного розвитку не спрацьовує. Людство все більше розуміє необхідність "рівноправного партнерства", діалогу різних епох і різних культур. Не випадково, що в період кризи техногенної цивілізації людство все частіше звертається до культурних цінностей традиційного суспільства, вони виявляються такими, що потребують освоєння наново і по-новому.
Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до юнацтва, від юнацтва - до зрілості. Це сходження не до кращого, а до складнішого: це нові труднощі, нова відповідальність, загострення і необхідність подолання нових, більш серйозних проблем.
Тема: Суспільство і особистість
1. Співвідношення понять "індивід", "індивідуальність", "особистість".
В сучасній філософії проблема взаємозв'язку особистості і Суспільства є однією з найгостріших проблем. Величезні зрушення нашої епохи привели до кардинальної зміни становища людини в суспільстві, до зростання цінності свободи, потреби і необхідності вільного вибору своєї долі і, разом з тим, до більшої проблематичності та ризикованості такого вибору. Через світові війни, революції, тоталітарні режими та інші соціальні катаклізми, через загрозу всесвітньої воєнної катастрофи, екологічної кризи, через протиріччя науково-технічного прогресу народжується нова епоха, нова цивілізація а принципово іншим типом соціальних зв'язків.
Досить, неоднозначною є радь суспільства в цьому процесі. Взаємовідношення суспільства і і особистості мають конкретний характер. Суспільство може створювати як сприятливі, так і несприятливі умови для розвитку особистості. У свою чергу, від конкретних індивідів, від їх активності, моральної і громадської позиції залежить становище суспільства і міра його “людяності".
Факт залежності людини від суспільства є очевидним. Індивід нескінченими зв'язками з'єднаний з суспільством, залежить від нього, визначається його соціально-історичними і культурними особливостями. Саме в суспільстві знаходяться матеріальні, духовні, соціальні умови для розвитку людини. Лише в суспільстві людина може виділятися як індивід, лише через спілкування, через відносини з людьми вона може формуватися як особистість. Але саме поняття “особистість” передбачає наявність самодетермінації, самовизначеності людини, її спроможність робити власний вибір життєво? позиції і своєї долі, а це означає - бути відносно незалежною вад суспільства. Міра свободи людини, її самореалізації залежить від двох вааємообумовлених факторів: внутрішнього - від ступеню розвитку особистісного начала в людині і зовнішнього - від типу і характеру суспільних відносин.
У філософи для усвідомлення особистості та її зв'язку з суспільством використовують поняття "індивід", "індивідуальність", "особистість".
Поняттям "індивід" позначають загальнотипове в людині як представникові не лише біологічного виду "людина розумна", але й певної соціальної спільноти. Індивід - одиничне буття соціального, певний "атом." соціуму, один з множини, подібних індивідів, що складають соціальну групу, верству, націю, суспільство. У цьому розумінні людина виступає соціально-обмеженою істотою, що знаходиться в залежності від середовища, соціальних умов свого життя. Саме соціальний статус людини виступає такою умовою, що обмежує її індивідуальні можливості.
Однак кожний індивід є не просто фрагментом цілого, але й фрагментом неповторним, своєрідним, унікальним, тобто виступає як індивідуальність. За своїм походженням поняття "індивідуальність" є ренесансним поняттям. Саме на епоху Відродження приходиться розквіт яскравих, оригінальних, унікальних в своїй неподібності до. інших індивідуальностей. Виключність, обдарованість, геніальність виходять тут на перший план. За словами Ф. Енгельса, то була епоха, яка потребувала титанів і яка народила титанів за силою думки, Пристрасті і характеру, за, багатогранністю вченості. Індивідуальність і є тою сукупністю якостей і властивостей, які відрізняють одну людину рід всіх інших. Кожний індивідуум - носій неповторного внутрішнього складу, обличчя. Він може і повинен виявляти свою виключність, неподібність до інших, він може і повинен прожити лише йому притаманне неповторне життя.
З поняттям "особистість" пов'язана фундаментальна, істотна риса людини бути не просто залежною від суспільства, не просто пасивним продуктом обставин, а виступати суб'єктом, діючою істотою, якій притаманна свобода волі і вибору, здатність до творчості у всіх й" проявах. Особистість - це людина, що розвивається на основі власних обдарувань і власної ініціативи. Вона - суб'єкт вільної діяльності, творець власної біографії. Своїми досягненнями вона зобов'язана насамперед самій собі, своїм власним зусиллям. Бути особистістю означає, не бути маріонеткою суспільства, не грати нав'язану суспільним середовищем роль або функцію. Бути особистістю - означає вибирати свідомо і вільно своє місце в житті, свою лінію поведінки, а звідси - і бути відповідальною за свої вчинки. Бути особистістю - означає не посилатися на різноманітні життєві обставини, на соціальне середовище, а брати на себе всі наслідки своїх вчинків. У всьому цьому проявляється автономія, самостійність особистості, її детермінованість не зовнішніми обставинами, а внутрішніми принципами моральності, абсолютними, безумовними цінностями, вічними заповітами. Отже, основною рисою особистості є свобода, проявами якої є автономія людини, її самостійність,, моральність, здатність до творчості.
2. Історичний характер взаємозв'язку суспільства і особистості.
Історія знає три основних тили соціальності, що визначають історичний тип особистості:: відносини історичної залежності, відносини речової залежності і вільна асоціація індивідів.
Відносини особистої залежності були притаманні традиційним суспільствам (період докапіталістичного розвитку). Для них характерна повна або часткова залежність індивіда, всіх сторін його життя від общини, роду, касти, стану, середньовічного цеху. І реально, і в усвідомленні індивідом самого себе він виявляється часткою певного соціуму. "Я" для. нього - це "ми", певна спільнота, соціальна група. Його свідомість і його діяльність, мотиви поведінки, цінності, цілі його життя здебільшого зумовлені традицією, авторитетом, звичаями, нормами групової моралі. Індивід в традиційних суспільствах - не особистість, не індивідуальність, а лише "групова людина".
З розвитком історії відносини особистої залежності перестають бути пануючими, але зовсім не щезають. В індивідуальному житті кожна людина сама здійснює вибір між свободою і несвободою.1 часто вона йде на зречення, на втечу від свободи. Належність до певної спільноти, невідокремленість від неї надають людині гарантію безпеки і впевненості. За індивіда хтось вирішує, він радіє безпеці, теплу, близькості до свого оточення, але за те він сплачує занадто високу ціну. Йому не вдається стати повноцінною людиною, розвинути свої здібності до самостійних рішень, мислення, дій. Він залишається залежним, не вільним. Така людина відчуває почуття симпатії до знайомих, до своїх, до тих, від кого залежить її безпека (сьогодні це може бути раса, нація, держава, клас, політична партія тощо). Але вона не здатна на людські стосунки з "незнайомцем" - з іншою культурою, з іншою релігією, з іншою людиною, неподібною за своїми поглядами і переконаннями. Для таких відносин характерним є поєднання нетерпимості до інших і беззастережне прийняття цінностей обмеженої спільноти. Вибір тут означає не вибір" між істинним і хибним, між добром і злом, а між своїми і не своїми. Людина відчуває симпатію до своєї соціальної групи, але, за словами Е. Фромма, це є тваринна симпатія, тепло хліва, а не людська любов, яка передбачає свободу і незалежність як свою умову.
Християнство • вперше протиставило відносинам особистої залежності принципово інші засади людської єдності - почуття любові і духовної спорідненості. Слова Ісуса "Вороги чоловікові - домашні його" (Мв.10,35) підкреслювали необхідність розірвати зв'яжи особистої залежності, щоб стати вільною, тобто справжньою людиною.
Техногенна цивілізація, що виникає разом з формуванням буржуазних відносин, грунтується на мобілізації творчого потенціалу, ініціативи, заповзятливості окремого індивіду. Необхідність свободи іидивідуальної діяльності вимагає більшої автономії щодо соціальної групи. Безпрецендентне розширення меж власної свободи, поля реалізації творчих здібностей дозволило індивіду відчути себе володарем світу, творцем власної далі. Але свобода індивідів в межах техногенної цивілізації не набула самоцінного значення, вона перетворилася на засіб економічного зростання. Виникає атомізоване суспільство, де кожний індивід - сам по собі, соціальне і морально ізольована одиниця суспільства. Він переслідує: сній влитий інтерес, намагаючись використати інших в своїх цілях. Саме туї нідпосини між людьми набувають характеру речових відносин, тобто відносин товаровиробників, кожний з яких ставиться до інших як до засобу досягнення своїх економічних цілей. Звідси - панування духу відчуження, індивідуалістичної самотності, тотального роз'єднання. Звільнившись від цехових, корпоративних та інших традиційних зв'язків, належність до яких надавала людині почуття впевненості і безпеки, вона опинилась у полоні вузько-егоїстичних відносин, віч-на-віч зі створеним нею світом товарів, де сама вона виступає лише як товар.
Людина не є самодостатньою істотою, її життя має сенс лише у тому випадку, якщо вона співпричетна до надособистого (суспільного чи божественного) цілого, Атомізована людина, яка втратила свої групові зв'язки, почуває себе вкрай самотньо і незручно всередині бездушних і байдужих відносин. Поряд з конформістами, з тими, хто цілком успішно пристосувався до сучасного соціуму (що потребує певної примітивності, пересічності, приглушення особистісного начала), збільшується кількість тих, хто вибирає "етику неучасті", свідомо "емігрує з бізнесу", стає аутсайдером в суспільстві. Саме такі духовно-знедолені, одинокі нонконформісти прагнуть сформувати і включитися в спільноту, яка відповідає їхнім смакам, уподобанням, потребам. В умовах кризи техногенної цивілізації все більш відчутними стають тенденції до створення вільних асоціацій індивідів - творчих об'єднань, малих груп, співтовариств, неформальних рухів і спільнот, які засновані на товариських" дружніх, глибоко особистих відносинах і прихильностях. Нові форми комунікації створюються на основі "позасоціального", вільного, часу, збільшення якого є характерною особливістю розвитку техногенної цивілізації, результатом науково-технічного прогресу. Саме в цих умовах з'являється можливість для вільного створення спілок і співтовариств, можливість для здійснення індивідами свого самостійного і вільного вибору форм спілкування, які не запрограмовані, не визначені наперед існуючим суспільством, обумовлені не його масовою культурою, а особистісною культурою індивідів.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
