70407 (630584), страница 19

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 19)

Подібна точка зору існує в католицькій та протестантській культурології. Зокрема, в пастирській конституції, схваленій II Ватиканським собором (1962—1965 рр.), підкреслюється, що християнське віровчення обновлює і очищує духовну культуру, підносячи її розвиток на новий щабель. Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людини, як форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей.

У свою чергу, мусульманські культурологи називають іслам "цивілізаторською релігією" і стверджують, що всім досягненням в науці, культурі мусульманський світ зобов'язаний ісламу.

Таким чином, наведені богословські системи вважають релігію тією єдиною основою, лише на грунті якої могла виникнути і досягти висот духовна культура.

З наукової точки зору, духовна культура виступає механізмом передачі нагромаджених суспільством різноманітних цінностей і традицій, охоплює сферу духовного виробництва, куди входять такі форми суспільної свідомості, як філософія, мистецтво, політика, право, етика, наука, в т. ч. релігія. Наукова концепція виходить з органічної єдності матеріальної і духовної культури. При цьому підході переважаюча роль надається матеріальним основам культури.

Духовній культурі властиві певні особливості: вона має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх феноменів духовної культури, в т. ч. для релігії, яка також створюється людством і служить людству.

Отже, релігія є складним духовним утворенням. Зазначимо, що до недавнього часу наша література надавала їй вкрай спрощену оцінку. Релігія визначалась як система "невіглаських" уявлень про світ і людину.

Як особлива система духовної діяльності людей, релігія має власну специфічну структуру, В ній можна виділити такі основні елементи, як релігійна свідомість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні організації.

Релігійна свідомість включає два взаємопов'язаних і водночас відносно самостійних рівні: релігійні психологію та ідеологію.

Релігійна психологія — це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов'язаних із певною системою релігійних ідей.

Релігійна ідеологія — це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу.

В історичному аспекті релігійні психологія та ідеологія стають сходинками розвитку релігії.

Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або богослов'я, богословські концепції економіки, політики, права, мистецтва, релігійну філософію тощо. Найважливішою частиною релігійної ідеології є теологія. Вона формулює докази ідеї Бога, Дає систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на сенс її буття.

Джерелом ідеології кожної релігії є її святе писання (Тригатака — у буддистів, Біблія — у християн, Коран — у мусульман та ін.).

Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого — насамперед компенсація (хай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.

Гасло, що релігія є "опіумом народу", автори ряду праць із філософії розглядали як головний аргумент на користь заперечення релігії. Проте в сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняття психологічної напруги, викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї — хай ілюзорної — компенсації було б актом жорстокості. І можна погодитися з тим, що мова може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншими компенсаторами, які мають гуманістичний зміст. Однак необхідно враховувати й інше.

По-перше, головна ідея кожної релігії — ідея Бога як відображення абстрактної людини — не позбавлена гуманізму.

По-друге, глобальний гуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань, національних традицій, звичаїв, світорозумінь, що склалися, та ін., більше того, він їх передбачає і на них грунтується.

Тому, говорячи про перспективи релігії, мова може йти лише про її еволюцію.

Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того, — власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя, визначити місце і роль людини в системі природи та суспільства.

Зміст релігійного світогляду — не божественний, а людський, або, краще сказати — суспільний, незважаючи на його фантастичність.

релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює певну систему норм і цінностей, але специфіка яких полягає насамперед у збереженні й закріпленні віри у надприродне. Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер.

За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування, тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою, наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ'я у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження боролись проти феодальних порядків.

На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну функцію, згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розділяє і протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежується і в сучасному релігійному житті України.

Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає в підтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій.

В умовах сучасного суспільства релігія виконує, головним чином, ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що, не будучи панівною формою масової свідомості, вона задовольняє тільки особисті почуття віруючих.

Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих, на яких, в свою чергу, впливає реальна дійсність.

На рівні суспільства зникає інтеграційна функція релігії: вона об'єднує лише віруючих певної конфесії, громади і втрачає роль провідного ідейного фактора, що покликаний зміцнювати суспільну систему.

Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так, релігія відігравала важливу культурно-історичну роль. В межах релігійних віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упорядкування і збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росії синодальне православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас.

Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду, значущості неперехідних загальнолюдських моральних норм і цінностей. Однак релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо.

Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних особливостей. Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійиих функцій.

У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а й виконувала економічні й політичні функції. У капіталістичному суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя, мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою діяльністю.

Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників. Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно виступають за мир, за ядерне роззброєння.

В пострадянських суспільствах релігійні організації сприяють національній ідеї. Так, в Україні відродження національних церков йде поруч з процесами національного відродження. Таким чином, релігія — явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат специфічних закономірностей розвитку суспільства, і саме суспільні процеси визначать в кінцевому підсумку її долю.

24. Класифікація релігій: племінні, національні, світові

Прагнення вирізнити свою, відмінну від усіх інших віру в надприродне і, відповідно, своїх вищих покровителів простежується ще в архаїчних суспільствах. Сааме таке прагнення до виокремлення своєї спільноти, свого етносу серед інших, з одночасним визначенням свого

місця в цій системі координат через особливості вірувань і є першими виявами ще протоетноконфесійного чинника в процесах самоідентифікації людських спільнот.

На ранніх стадіях розвитку релігії, коли переважають племінні, здебільшого язичницькі вірування територіальні кордони етносу, мови і релігійної спільноти збігаються. Досліджуючи цей період розвитку людства у своїй праці «О религии и религиях» (С1Пб., 1894),

О. Пфлейдерер називав первісну форму релігії патріархальним генотеїзмом, відрізняючи його від більш пізнього етичного монотеїзму. «Останній розвинувся лише цілими сторіччями пізніше і є вірою в одне, усім керуюче духовне божество. Напроти, патріархальний генотеїзм — це наївна віра кожного племені у свого особливого племінного Бога»3.

Характерною рисою племінних релігій, на його думку, була роз’єднаність і роздробленість представлень. Згодом, з появою націй і держав, відбулося об’єднання божеств у пантеон, з’явилася єдина міфологія.

Стадия национальных религий известна многим народам, преодолевшим родо-племенной тип организации жизни ради более разнообразных, динамичных и устойчивых хозяйственных и культурных связей. Формирование народностей часто форсируется образованием государства; в этих случаях национальная религия становится формой его небесной санкции. Если та или иная народность утрачивает свою государственность (в силу добровольного союза с другими или в результате завоевания), национальная религия часто выступает в роли хранителя сакральных аспектов культуры (язык, ритуалы, наиболее значимые навыки ответственной практики - врачевания, магии и т.д.). Тем самым обеспечивается консервация культурной идентичности народности.

Наиболее красноречивым примером служит история иудаизма в условиях римского владычества и последовавшего рассеяния евреев с территории Палестины. В определенных случаях этот тип консервации культуры сопровождается самоизоляцией народности (нередко в труднодоступных районах или в гетто) и стимулированием в ее среде недоверия к иноверцам, к «чужим» этносам.

Внешним признаком мировых религий является степень их распространенности: не только по числу последователей, но и по разнообразию родо-племенных групп, наций и народностей, исповедующих одно из этих вероучений. Отличительная особенность этих религий - пересечение ими государственных границ не только в тех случаях, когда границы разделяют одну и ту же этно-национальную группу (или группы, близкие по происхождению), но и когда государственная демаркация проходит между гетерогенными этносами.

Мировые религии сложились задолго до формирования наций. В определенных случаях каждая из них способствовала историческому сближению определенных культур и, как следствие, социо-психологических черт групп этносов и народностей, давших в итоге ту или иную национальную общность. Четкие системы догм, религиозных представлений и культов в каждой из этих религий, своеобразие принципов организации религиозных общин, а, в определенных случаях, - и существование центров управления последними (опирающихся на идею мистического единства последователей каждой религии), наложили свой отпечаток на национальные культуры, оказавшиеся в орбите влияния той или иной из мировых религий. Международные связи последователей этих религий строились не только на отношениях соседства и этнической близости, но, прежде всего, на основе создания общин единоверцев (как путем добровольной перемены веры, так и принудительного обращения в нее). Союзы с единоверцами из других государств расширяли спектр связей общин, создавали новые возможности людских и денежных ресурсов, обеспечивали поддержку - или противодействие - религиозных центров.

Вместе с тем утверждение той или иной мировой религии не означало унификации культуры, искоренения местных и региональных культурных традиций (за исключением случаев религиозных войн, когда сознательно уничтожалась культура этносов и народностей, исповедовавших инорелигиозные ценности).

Каждая мировая религия постепенно освоила гигантскую территорию общих для нее святынь, мест особого почитания; создавалось культово-идеологическое пространство, далеко выходящее за рамки данной местности, страны, региона. Практика паломничества, не прерывающаяся тысячелетия, поддерживала значение этой особой, супер-этнической и супер-государственной культурно-ценностной ориентации. Почитание буддистских святынь Южной Индии и Тибета, христианских - Иерусалима, Рима и Афона, мусульманских - Мекки, Медины, Иерусалима сочетается с культом святынь регионального и местного уровня в каждой из этих религий. В складывающихся общенациональных самосознаниях общерелигиозные доминанты сочетались с региональными культурными ориентирами; последние, в периоды исторических испытаний наций, достаточно продвинувшихся по пути консолидации, способствовали проявлению разнообразных центробежных тенденций сепаратизма и местничества. Как правило, это сопровождалось децентрилизацией церковного управления и созданием его структур, ориентированных на поддержку политики местных кругов. Опасность религиозно-политического изоляционизма компенсировалась активным поиском единомышленников и союзников как среди единоверцев (в масштабе земного шара), так и среди тех, кто солидаризовался с данным движением по политическим мотивам, не разделяя его религиозной ориентации.

Характеристики

Список файлов ответов (шпаргалок)