181579 (629109), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Оскільки товарна організація виробництва і адекватна їй форма зв’язків еволюціонують разом з розвитком продуктивних сил, суспільним поділом праці і кооперацією праці, то вже на рубежі 60 – 70-х років ХХ ст. у розвинених країнах, таких як США, Канада та інші західноєвропейські країни, Японія, у зв’язку переходом їх до постіндустріальної цивілізації, виникає сучасне товарне виробництво. Його розвиток відбувається під впливом сучасної науково-технічної революції, де визначальним стає сфера нематеріального (особливо духовного) виробництва. Дана форма організації суспільного виробництва грунтується на різноманітних формах власності (індивідуальній, колективній, державній, змішаних). Крім того, характерна в основному інтелектуальна праця, носії якої виступають водночас і як власники. Сучасне виробництво регулюється, по-перше, законами ринкової економіки; по-друге, державою, а також іншими інституціями.
Таким чином, в історичному розвитку товарного виробництва слід виділити два важливих моменти:
1. Перетворення натурального господарства на просте товарне господарство.
2. Перетворення простого товарного господарства на розвинене (підприємницьке) товарне господарство, яке властиве переважній більшості країн світу. Просте і розвинене (підприємницьке) товарне виробництво мають як спільні, так і відмінні риси.
Спільними рисами простого і розвиненого товарного виробництва є такі:
- суспільний поділ праці;
- приватна власність на засоби виробництва;
- конкуренція між виробниками;
- ринкова форма зв’язку між виробниками.
Відмінності між простим і розвиненим товарним виробництвом:
при простому товарному виробництві:
- власник засобів виробництва і виробник продукту поєднуються в одній особі;
- виробництво товарів спрямоване на задоволення потреб виробника і членів його родини;
- виробництво ґрунтується на індивідуальній відокремленій праці;
- конкуренція товаровиробників нерозвинена, не має всеохоплюючого характеру;
- при розвиненому товарному виробництві:
- виробник продукту – найманий працівник, власник товару – власник капіталу, засобів виробництва;
- виробництво товарів здійснюється заради отримання прибутку;
- виробництво ведеться на базі спільної, об’єднаної праці;
- товарний ринок поділяється на ринок засобів виробництва і предметів споживання;
- товарне виробництво набуває загального характеру.
Розділ 3. Товарне виробництво як основа розвитку ринкової економіки в Україні
3.1 Проблеми та перспективи розвитку товарного виробництва в Україні
Події в трансформаційних економічних процесах України мають таке спрямування, яке певним чином обмежує формування сприятливих соціально-економічних умов для нормального розвитку товарних відносин.
Як відомо, відносини та зв’язки товарного господарства відтворюються й панують у межах середовища ринкового господарства. З одного боку, ринкове господарство оттотожнюється з процесом товарного виробництва, з другого – товарне виробництво, в свою чергу, є такою організацією господарства, коли продукти виробляються для обміну, купівлі-продажу. Поняття ринкового господарства є багатомірним. Воно містить багато складових – сферу товарного виробництва; сферу обміну; сукупність актів купівлі-продажу і збалансування попиту і пропозиції у процесі розширеного відтворення. Виходячи з цього, можна вважати, що ринок є складовою частиною ринкового господарства, через механізм якого перетворюються на реальність товарно-грошові відносини. Формуючи конкурентне середовище, ринок виступає ефективним організатором товарного виробництва.
Крім виробництва і споживання економічного продукту, потрібна сукупність дій, які забезпечують просування продукту від виробника до споживача. Сферу діяльності, пов'язану з розподілом, обміном економічного продукту, його рух від виробників до споживачів, називають сферою обміну. Ця сфера – шлях продукту від «воріт» підприємства (фірми), що його виробило, до «столу» споживача. При цьому мається на увазі не тільки транспортування, а й перехід власності на продукт з одних рук до інших, продаж його однією особою і купівля іншою.
Як бачимо, товарне виробництво тісно пов'язане з товарним обігом. Товарний обіг визначається як обмін продуктів праці за посередництвом грошей у формі купівлі-продажу. Товарний обіг складається з купівлі-продажу засобів виробництва, предметів споживання, а також матеріальних послуг. Природно, що купівля-продаж товарів (або обмін) передбачає ринок. Ринок – досягнення всього людства на всіх етапах його розвитку до найвищих форм суспільного прогресу. З політико-економічної точки зору ринкове господарство є обов'язковим, невід'ємним компонентом товарного виробництва. Отже, природа, економічний зміст, функції і структура ринкової господарської системи зумовлюються товарним виробництвом, його принципами та законами.
На ринку, як правило, виступають дві головні діючі особи: продавці та покупці. Між ними встановлюються відносини купівлі-продажу. Якщо розглядати як покупців та продавців три головних суб'єкти економіки – державу, підприємства і населення у вигляді домашніх господарств (рис А), то можна дійти висновку, що кожен із трьох суб’єктів товарно-грошових відносин постачає на ринок товари, що є їхньою власністю.
Рис. А:
Як зазначалося, сферою прояву та відтворення відносин суспільного виробництва є ринкова економіка. Оскільки ринкове господарство повністю зумовлюється наявністю та функціонуванням товарного виробництва, як, і навпаки, останнє наповнюється ринковими відносинами, то можна вважати, що ринкова економіка є не що інше, як товарне виробництво.
Стан внутрішнього ринку є узагальнюючим індикатором розвитку економіки країни, оскільки від його розмірів та ефективності, зокрема активності ділового середовища, відкритості та інтенсивності конкуренції, орієнтованості на споживача залежить продуктивність усіх секторів економіки. На внутрішньому ринку формується та використовується значна частина доходів домогосподарств та підприємств, задовольняється їх попит на вітчизняні та імпортовані товари і послуги, формуються ринкові чинники структурних зрушень в економіці. Обсяги, структура та ефективність внутрішнього ринку є визначальними факторами конкурентоспроможності національної економіки та забезпечення сталого економічного зростання.
На сьогодні за даними Глобального звіту про конкурентоспроможність Всесвітнього економічного форуму, Україна займає 26 місце серед 131 країни за індексом розміру внутрішнього ринку, проте за ефективністю – лише 101 місце. В цьому контексті слід звернути погляд до проблем розвитку внутрішнього ринку. [8]
Різке падіння реальних доходів населення, прибутків підприємств, яке спостерігається в останні роки, призвело до суттєвого зменшення внутрішнього попиту. Скорочення роздрібного товарообігу на понад 10 %, зростання кредиторської заборгованості підприємств, збереження значної частки бартерних розрахунків також свідчать про виведення частини обігу сукупного продукту з-під впливу власне ринкових відносин. Таким чином, слід говорити про суттєве звуження внутрішнього ринку України як головного атрибута ринкової економіки.
Фахівцями визначається, що в Україні відсутня працездатна платіжна система, недостатня складова в розрахунках між суб'єктами господарювання, недостатніми для обслуговування обороту сукупного продуктами є обсяг грошової маси та кредитний потенціал. При руйнуванні системи матеріально-технічного постачання, коли вже не працюють старі методи продажу, становлення нових іде вкрай повільно. Одним із підтверджень відсутності сформованного внутрішнього ринку є і переважання на ньому низькосортних імпортованих товарів.
Традиційно розвиток внутрішнього ринку розглядається як похідна від економічного зростання, що розпочалося. Проте, аналіз глибинних наслідків тривалого звуження внутрішнього ринку дозволяє поставити ймовірність такого причинно-наслідкового зв'язку в Україні під сумнів. Цими наслідками є такі:
1. Некоректне визначення вартості товарів. Це знаходить вияв у множинності цін, «ножицях» цін. Аналогічні товари, що реалізуються на позаринкових умовах, можуть мати цілком різні ціни. Наслідок – деформація пріоритетів економічного розвитку та спрямування капіталів до галузей із невиправдано високою нормою прибутку.
2. Розрив зв'язків між окремими економічними суб'єктами, галузями, регіонами. В ході таких зв'язків підприємства здійснюють мінімізацію витрат виробництва, а отже – можуть більш агрессивно поводитись на ринку. В Україні підприємець сьогодні змушений вибирати не найбільш ефективного партнера, а найвигідніші умови взаєморозрахунків. Наслідок уособлення господарюючих суб'єктів – перешкоди ефективній внутрігалузевій та міжгалузевій конкуренції.
3. Розрив зв’язку між виробником і споживачем. Обмеженість вибору для споживача на ринку веде до зниження його вимогливості та переключення на більш дешеві товари, навіть нижчої якості. Наслідок – послаблення стимулів підприємствам до підвищення якості та покращення споживчих характеристик продукту.
4. Нестабільність грошового обігу. Вузькі ринки частіше та легше підпадають під раптові впливи і на їхню динаміку впливає більше немонетарних чинників. Наслідок – виникнення раптових непередбачуваних дисбалансів ринків (валюти, окремих товарів, регіональних ринків).
Отже, перераховані наслідки ведуть до уповільнення формування в Україні повноцінної ринкової економіки, а саме: перешкоджають становленню конкурентоспроможних підприємств; сприяють збереженню монополізації ринків; ведуть до необгрунтованого підвищення цін; сприяють тінізації економіки, розвитку корупції. Сказане дає підстави стверджувати, що внутрішній ринок України потребує цілеспрямованого розвитку та захисту. Цей захист має полягати насамперед в створенні поля для ефективної конкуренції як стимулу економічного зростання та вдосконалення підприємств. Політика захисту внутрішнього ринку повинна бути реалізована як передумова переходу до стійкого економічного зростання. Орієнтирами такої політики мають стати:
1. Розширення сукупного попиту. Його потрібно досягти завдяки збільшенню доходів населення, зменшенню оподаткування підприємств, зменшенню вартості кредитних ресурсів.
2. Дотримання збалансованості структури внутрішнього ринку – ринків товарів, послуг, інтелектуального продукту, кредитів, капіталів, валюти, праці.
3. Розбудова торговельної інфраструктури. Потрібно цілеспрямовано відновлювати взаємовигідну співпрацю між виробничими і торговельними підприємствами.
4. Забезпечення добросовісної конкуренції на внутрішньому ринку, включаючи захист від надмірного або неякісного імпорту.
5. Регулювання діяльності монополій, максимальне використання позитивного ефекту концентрації капіталу при мінімізації негативного впливу монополій.
6. Маркетингові дослідження, вивчення та прогнозування кон'юктурних ринків, забезпечення максимальної прозорості інформації про становище на зовнішніх та внутрішніх ринках.
Потреба в спеціальних заходах із захисту та розширення внутрішнього ринку пояснюється його особливою роллю в забезпеченні економічного зростання. Отже, забезпечення необхідних місткості, структури та стійкості внутрішнього ринку є однією із головних складових забезпечення економічної безпеки України. Така політика є першочерговим пріоритетом нової економічної політики, яка знаменуватиме перехід трансформаційного процесу до етапу економічного прагматизму.
3.2 Чинники еволюції товарної форми організації виробництва в Україні щодо інтеграційних процесів
На сучасному етапі суспільного розвитку значну роль для економіки кожної країни і світу в цілому відіграє світове господарство, яке поєднує національні господарства, що пов’язані і взаємодіють за законами міжнародного поділу праці. Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на всіх ринках. Формування спеціалізації господарства підкоряється дії закону порівняльних переваг, запропонованим Д.Рікардо в 1917р., який стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє.
Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку МПП та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили на світових ринках потрібна постійна підтримка міжнародних двосторонніх та багатосторонніх відносин, укладенні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових угод, як між окремими фірмами, так і між урядами країн.
Економічні зв’язки між країнами мають багатовікову історію. Протягом століть вони існували переважно як зовнішньоторгівельні, вирішуючи проблему забезпечення населення товарами, які національна економіка виробляла неефективно або не виробляла взагалі. З розвитком еволюції зовнішньоекономічні зв’язки переросли межі зовнішньої торгівлі і перетворились в складну сукупність міжнародних економічних відносин, що стосуються інтересів всіх держав.
Міжнародні зв’язки виступають сьогодні найважливішим фактором економічного зростання, структурних зрушень і підвищення ефективності національного виробництва, одночасно є і каталізатором диференціації країн, нерівномірності їх розвитку. Це можна довести тим, що сучасне світове господарство як в політичному, так і в соціально-економічному відношенні неоднорідне і характеризується великою кратністю. Як колись, на світовій арені серед суб’єктів економічної діяльності країни з різним рівнем промислового розвитку, умовами і стандартами життя суспільства.
Як відомо, після проголошення незалежності одним із пріоритетних завдань України стала її інтеграція у світову економіку. Однак, цей процес виявився досить-таки болісним для молодої держави, оскільки на міжнародних ринках товарів і послуг Україна зіткнулася з надзвичайно жорсткою конкуренцією. На даному етапі можна виділити декілька причин, котрі гальмують інтеграцію України у світове економічне суспільство, а саме:
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
