181040 (628900), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Знаменитий римський письменник, власник вілли Луцій Колумелла у трактаті "Про сільське господарство" виклав раціональні способи ведення господарства на селі. На його думку, великі латифундії нерентабельні, оскільки засновані на праці рабів. Він був переконаний, що "раби пасуть недбало худобу, погано орють землю..., крадуть зерно..., від інших злодіїв його не охороняють". Раціонально, за його словами, може розвиватися лише такий маєток (вілла), у якому основними виробниками є колони чи вільновідпущенники, які мають власні сім'ї та заінтересовані у результатах своєї праці. Колумелла закликав господарів "ласкаво" ставитися до робітників, які працюють у їхніх господарствах, всіляко підтримувати і заохочувати їх до праці, добре харчувати, забезпечувати теплими приміщеннями, добрим одягом і оберігати їх, не тільки купувати рабів на ринках, а й здійснювати відтворення їх за рахунок природного приросту з сімей управителів та інших слуг рабовласників, багатодітним матерям надавати свободу. Він пропонував роздати землю колонам в оренду.
У II ст. до н. е. — II ст. н. е. високотоварними були маєтки, шо спеціалізувалися на вирощуванні однієї культури, призначеної для ринку. Рентабельними були латифундії та сальтуси, що вирощували різні культури. Натуральний і товарний характер виробництва тісно перепліталися. Найефективнішою була рабська праця в сільськогосподарських віллах середнього розміру, їхні власники намагалися раціоналізувати процеси виробництва. Для цього рабів вчили різних спеціальностей. Лише в сільському господарстві їх налічувалося понад 40. За старанність рабовласники нагороджували своїх рабів: відпускали на волю, залучали до адміністративно-управлінського персоналу, допомагали відкривати власні майстерні та крамниці.
Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Вже у царську епоху (VI—V ст. до н. е.) ремісники відзначалися високим професіоналізмом. Про це, зокрема, свідчать розкопані фортеці, міські мури, каналізація, водопроводи, іригаційні системи. Будувалися храми, стіни яких оздоблювали фресками. Прокладалися дороги, масово вироблялася зброя (шоломи, щити, панцирі, мечі), транспортні засоби, предмети побуту, сільськогосподарський інвентар. Є відомості про утворення ремісничих спілок за професіями. Більшість працюючих людей у майстернях були вільними. Рабська праця використовувалася в майстернях побічно як некваліфікована, чорнова.
З І ст. до н. е. в ремеслі відбулися глибокі структурні зміни. Подолавши економічну і політичну кризи, які були спричинені затяжними громадянськими війнами, римляни, заволодівши всім Середземномор'ям, розпочали небачене до того будівництво громадських споруд (Колізей в Римі), розкішних палаців знаті, лазень, водогонів. Шосейні шляхи, що зв'язували Рим з районами Італії, збереглися до наших днів. Розвивалося суднобудування. На найвищу ступінь піднялась технологія виливання предметів з бронзи та благородних металів, різьблення по мармуру і базальту. Ремесло мало галузеву та географічну спеціалізацію. Місто Капуя перетворилося на центральну майстерню з випуску світильників, інших побутових виробів для всієї Римської держави. Керамікою славився Аррецій, особливо мистецьки розмальованим посудом. Міста Мілан, Падуя, Парма випускали покрівельну черепицю, грубий посуд, вовняні тканини. Компанійські міста займалися скляним виробництвом. У Римі переважало шкіряне і текстильне виробництво.
Розкопки Помпеї, яка, як відомо, була засипана вулканічним попелом Везувію у 79 p. н.е., дають реальне уявлення про ремісничу справу римських міст. Майже при кожному домі була невелика майстерня, де виготовляли вовняні тканини, лампи з бронзи і глини, предмети з заліза і скла, най-різноманітніші інструменти — хірургічні, ковальські, столярні, слюсарні, ваги тощо. Там же розкопками виявлено ювелірні, парфумерні, скульптурні майстерні. У них поряд з вільними працювали раби.
Характерною особливістю римського ремесла було об'єднання в колегії за професіями. Вони мало займалися виробничими питаннями. Члени їх робили внески на загальні потреби, влаштовували свята. У кожній колегії був свій бог-покровитель.
Процвітання ремесла в Італії тривало недовго. З II— III ст. н. е. провінції перевершили в ремісничій майстерності ремісників з Апеннінського півострова. Італійські майстерні деградували, припиняли свою діяльність. Провінційні ж, створені за подобою італійських, які виробляли аналогічну продукцію, навпаки, процвітали. Це було пов'язано з багатоукладним, складним механізмом римського господарства, труднощами перевезення готової продукції, з наявністю у провінціях дешевої сировини і робочої сили. В Єгипті та Фінікії успішно діяли майстерні з випуску кольорового скла та художніх виробів з нього. Мала Азія продукувала неперевершені шовкові тканини на льняній підкладці, їх купували не тільки в Римській імперії, а й далеко за її межами. В Іспанії, Галлії (Франція), Іллірії (Балканський півострів) знайдено олово, залізо, інші корисні копалини. З них виготовляли водогінні труби, зброю, ювелірні вироби. У II ст. н. е. Галлія стала однією з найрозвиненіших провінцій. Ремесла процвітали тут по всій країні. Галлію по праву називали "майстернею Європи". Поширилися скляний, латунно-бронзовий, залізний, олов'яний, керамічний, ювелірний промисли. Галлія також успішно конкурувала з Італією у випуску кераміки, вовняних тканин. Ці високоякісні товари були дешевими, отже, користувалися попитом на ринках імперії і в суміжних з нею землях, у тому числі в південних регіонах України. Розвиток ремесла у провінціях призвів до розорення італійських конкурентів.
У Римській державі промисловою одиницею була майстерня. Великі виробництва, на яких працювало 100 і більше осіб, були великою рідкістю. Переважали майстерні з 4— 10 робітниками. Власник майстерні, як правило, був вільною людиною. У нього працювало 1—2 вільновідпущених і кілька рабів. Лише на державних копальнях нараховувалося десятки і сотні рабів.
Однак на відміну від Греції в Римській імперії заняття ремеслом не було престижним. Воно вважалося справою рабів і бідних. Великі капітали не йшли у промисловість. Панувала ручна техніка.
Широкого розвитку набула торгівля. Вона приносила більше прибутків, ніж промисловість. Спочатку склався внутрішній ринок. Виробник сам продавав товар. У центрі міста, на форумі, через кожні 8 днів відбувався базар. Селяни продавали свою продукцію, купували потрібні для господарства ремісничі вироби. З часом у Римі виникли спеціалізовані ринки, на яких торгували овочами, фруктами, худобою, сіном тощо. Така сама торгівля велась у всіх містах Італії. Сформувалися великі центри внутрішньої торгівлі — ярмарки, на які з'їжджалися купці з багатьох міст та регіонів Італії. Для того щоб торгівля проходила ефективніше, ярмарки влаштовували до великих релігійних свят — бога Юпітера, богині Діани, на які сходилися тисячі людей.
Зовнішня торгівля в царський період у Римській державі була слабко розвинена. Рим до III ст. до н. е. не був морською державою, не мав власного флоту. Завдяки дружнім зв'язкам з Етрусією в VI—Уст. до н. е. Рим налагодив торгові взаємозв'язки з Карфагеном та іншими сусідніми містами. За республіканського правління, коли етруски втратили політичну незалежність, римська зовнішня торгівля занепала. Розвитку торгівлі сприяли об'єднання Середземномор'я під владою Риму, спеціалізація і товаризація господарства, географічний поділ праці, успіхи в кораблебудуванні та будівництві доріг. Інтенсивною була морська і караванна торгівля з провінціями. З Сирії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні вироби, з Єгипту — льняні тканини, пшеницю, папірус, з Північної Африки — пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото, з Іспанії — золото, срібло, олово, залізо, мідь, з Галлії — виноград, вино, кераміку, з Дальмації — дерево, з Германії, Панонії, Британії — рабів.
У зовнішній торгівлі найбільшим партнером Риму стала Індія. Як писав у "Природничій історії" Пліній Старший (І ст. н. е.), щороку римські купці привозили з Індії товарів на 50 млн сестерціїв. На таку саму суму закуповували предмети розкоші у Китаї та Аравії. В Римі ці товари коштували у 100 разів дорожче, ніж на ринках Сходу, отже, "розкіш і жінки", за словами Плінія, обходилися державі недешево. Рим налагодив торгівлю з Індією завдяки відкритому морському шляху з Червоного моря до півострова Індостан.
Економічні зв'язки Риму з Китаєм здійснювалися у складних умовах. Небезпечні напади парф'ян і персів, що контролювали трансконтинентальні торгові караванні шляхи в межиріччі Тигру і Єфрату, робили неможливими безпосередні контакти. Тільки в кінці І — на початку II ст. н. е. римсько-китайська торгівля налагодилася під безпосереднім керівництвом греків та сирійців.
Поступово римські купці проникли на північ Європи, завозячи свої товари як морським шляхом через Північне і Балтійське моря, так і річками Везирем, Рейном та Віолою. На берегах Балтійського моря, у Швеції археологи знайшли багато римських монет, керамічних та металевих виробів гальського походження. Після завоювання Римом Дакії (Румунії) в III—IV ст. н. е. в обмін з ним втягуються народи Причорномор'я, в тому числі південні регіони України, Придністров'я. Найбільше скарбів римських монет, ювелірних виробів, речей римського виробництва належать до періоду раннього заліза в Україні (Черняхівська культура).
В Італії існувало професійне купецтво, переважно зі стану вершників. До утворення імперії зовнішня торгівля Риму була посередницькою і не могла конкурувати з грецькою. За час існування імперії греків поступово відтіснили з торгівлі. В оптову торгівлю вкладалися значні капітали. Через підставних осіб у ній брали участь римські патриції. Купці об'єднувалися в колегії, які мали кошти, кораблі, агентів у провінціях.
Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була худоба. Оскільки цей обмінний еквівалент був надто громіздкий, його замінили куском міді у такому співвідношенні: один віл дорівнював 10 вівцям або 100 фунтам міді. Така грошова одиниця існувала в Римі до IV ст. до н. е. Згодом римляни, наслідуючи греків, почали відливати мідні монети відповідної маси. Однофунтову монету називали ассом, 1/2 фунта — сомісом, 1/12 — унцією. Поряд з цими грошовими знаками застосовувалися срібні монети драхми грецької чеканки з римською печаткою. Римський срібний денарій вартістю 10 ассів з'явився в III ст. до н. є. Найбільш ходовою одиницею був сестерцій, що дорівнював 2,5 асса. У період імперії в обігу були золоті монети — ауерси в І, соліди — в IV ст. н. е.
Подальшого розвитку і певної правової регламентації набула банківська справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод, світовою біржею. Римські банкіри-аргентарії виступали як торгові посередники, маклери, здійснювали всі грошові операції, використовуючи чеки, переказні векселі, безготівкові, поточні, активні, пасивні рахунки. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду. Розвивався лихварський капітал. Позиковий процент був великий: 6—48 % згідно з законом, а фактично — значно більший.
Банкіри брали безпосередню участь і в торгових операціях. Створюючи фінансові організації, вони наживалися на міжнародній торгівлі. Неконтрольованому лихварському капіталу настав кінець за Юлія Цезаря та Августа (І ст. до н.е. — І ст. н. е.). Вони реорганізували управління провінціями, звівши до мінімуму діяльність відкупщиків.
У цілому ж Рим вів з провінціями пасивну торгівлю, тобто з Італії вивозили товарів значно менше, ніж ввозили. Найбільшим споживачем імпортних виробів був Рим, населення якого становило за імперії 1 млн чол.
Товарно-грошові відносини досягли найвищого рівня розвитку в І—II ст. н. е. Вони стали невід'ємною частиною бюджету римського громадянства. Гроші були потрібні знаті, орендарям-управителям державних і приватних ділянок землі, власникам майстерень, вільновідпущеним, окремим рабам, що одержували право продавати свою працю, заплативши грошовий чинш своєму господареві. Збирались грошові податки з усіх верств населення. Це стимулювало лихварство, товарне виробництво, що грунтувалося на праці вільних громадян і рабів, особливо тих, які мали досконалу кваліфікацію як у сільському господарстві, так і в ремеслі.
Фінансова система Риму була заснована на експлутації колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали податків у З—4 рази більше норми. Недоїмники ставали боржниками лихварів або їх продавали в рабство. Не завжди відкупники могли відразу внести в державну скарбницю відповідну суму грошей, тому вони об'єднувалися у своєрідні компанії, сплачуючи членські внески. Так формувалися багаті "акціонерні" спілки з чималим фінансовим апаратом, накопичуючи на цьому величезні капітали.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
