180822 (628816), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Прожитковий мінімум - це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості[1].

Згідно Закону України "Про затвердження прожиткового мінімуму на 2000 рік" від 5 жовтня 2000 року № 2025-ІП[?], у IV кварталі 2000 року прожитковий мінімум становив 270,1 грн. на місяць.

Для висвітлення рівня життя груп домогосподарств, в яких середньодушовий рівень добробуту нижче діючих в Україні соціальних нормативів, застосовується для виділення відповідних груп як показник "межа малозабезпеченості", так і "прожитковий мінімум". Це обумовлено тим, що Законом України "Про затвердження прожиткового мінімуму на 2001 рік" передбачено внесення змін до законів України, в яких межа малозабезпеченості застосовується як розрахункова величина, але на цей час відповідні зміни внесено не у всі законодавчі акти. У зв'язку з цим за погодженням з Мінпраці України визнано доцільним тимчасове застосування обох нормативів.

Розподіл доходів (витрат) за децильними групами домогосподарств (населення) відображає частки доходів (витрат), які отримує (витрачає) відповідна децильна група домогосподарств (населення).

У таблиці 5 подано структуру та середній розмір споживчих витрат домогосподарств міської та сільської місцевості України у 2000 р. Левова частина споживчих витрат домогосподарств (майже 70%) йде на придбання продовольчих товарів. По двох інших статтях існує певна диференціація. В містах витрати на непродовольчі товари та оплату послуг розподіляються майже однаково, а в сільській місцевості більше витрачається на непродовольчі товари. В цілому ж структура споживчих витрат домогосподарств міської та сільської місцевості майже однакова, про що свідчить значення коефіцієнта подібності структур h, яке наближується до 1:

h

1 |0,01| + | –0,06| + |0,05|

2 2

= 1 – – _Σ |d_j – d_k| = 1 –––––––––––––––––––– = 1 – 0,06 = 0,94.

Отже, існуюча структура споживчих витрат свідчить про неблагополучний матеріальний стан населення України незалежно від виду поселення, хоча в містах середній розмір споживчих витрат домогосподарств у 1,6 раза вищий, ніж У селах (462 : 290).

Табл. 5

Розглянемо розподіл населення України за розміром середньодушових грошових витрат на місяць (табл. 6).

Табл. 6

Середньодушові грошові витрати населення за місяць обчислюються за середньою арифметичною зваженою:

х

14550

100

m

x_j d_j

m

d_j

₁

= -¹—— = ———— =145,5 грн.

Отже, в 2000 р. у середньому на душу населення витрачалось 145,5 грн. за місяць, що лише в 1,2 раза перевищувало існуючу межу малозабезпеченості (145,5 : 118,3) і на 46,1% нижче за прожитковий мінімум (270,1 грн.).

СТАНОВЛЕННЯ СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ В УКРАЇНІ

Якщо в економічній сфері головним національним пріоритетом є створення сучасної ринкової економіки, то у соціальній сфері національним пріоритетом такої ж значущості є формування сучасного середнього класу як основного рушія та гаранта реформ у суспільстві. Середній клас — не тільки і не стільки якась окрема соціальна група населення. Це також і певний спосіб та якість життя, притаманні представникам різних верств населення.

В країнах із соціально зорієнтованою економікою до середнього класу належать як представники недержавного сектору економіки (дрібні та середні підприємці, особи, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю, власники приватного майна і капіталів), так і наймані працівники у приватній та державній сферах. Загалом, середній клас може складатися з найрізноманітніших верств суспільства: бізнесменів і комерсантів, наукової й технічної інтелігенції, державних службовців, працівників культури та мистецтва, кваліфікованих робітників та фермерів.

В країнах із соціально зорієнтованою економікою до середнього класу належать навіть так звані “вразливі верстви населення” — пенсіонери, інваліди, багатодітні та неповні сім’ї. До середнього класу, як за рівнем доходу, так і за якістю життя, їм дозволяє увійти існуюча розгалужена та диверсифікована система соціального забезпечення. Досить високий загальний рівень життя цих груп населення забезпечується, як високими розмірами їхніх пенсій за попередню трудову діяльність, так і наявністю недержавних пенсійних фондів, а також сприятливих умов для продовження трудової діяльності з урахуванням особливостей та специфіки даної категорії робочої сили. Надійні та розгалужені недержавні пенсійні фонди є важливим джерелом інвестиційних ресурсів для економіки.

Треба відзначити, що наявність розгалуженої та всеосяжної соціальної системи доступна лише стабільним та багатим країнам, оскільки постійне вдосконалення таких систем призводить до додаткового навантаження на економіку, відволікає значні кошти на її розвиток та суспільний прогрес. Крім того, країни з розвиненою економікою, входять до різноманітних міжнародних наддержавних організацій, угоди та договори, виконують певні зобов’язання щодо технічної та гуманітарної допомоги у вирішенні соціальних проблем країн, що розвиваються, надзвичайних ситуацій, зокрема соціальних конфліктів та соціальних наслідків іншого виду конфліктів та воєн.

Часто умовою надання такої допомоги з боку донора є виконання певних політичних, економічних та соціально пов’язаних умов реципієнтом допомоги. У період становлення незалежності Україна неодноразово стикалася з подібними вимогами щодо проведення певних заходів соціальної політики з боку Світового банку, Монетарного фонду та інших міжнародних організацій та окремих країн, як умови надання кредитів та виконання двосторонніх та міжнародних домовленостей. Частина таких умов донорів напряму стосувалася соціальної політики держави, рівня життя населення та соціальної поляризації українського суспільства — як от вимоги щодо зниження або замороження зарплат, пенсій, стипендій, або підвищення оплати за комунальні послуги тощо.

Як було показано у попередніх підрозділах, однією з основних негативних плат українського суспільства за нові економічні умови було екстраординарне зростання бідності — як за доходами, так і за фізичними проявами для людини. Соціальна стратифікація суспільства, досить незначна у дореформений період, так звана “соціальна рівність”, як і рівність за доходами, трансформувалася у абсолютну нерівність, коли співвідношення доходів 10 % найбагатших та 10 % найбідніших категорій населення зросло з 4 разів у 1990 р. до 67 у 1996 р. й на початку поточного століття складає близько 10 разів. 10 % населення України концентрують сьогодні 40 % доходів всього населення країни, причому 2/3 цих доходів мають кримінальне походження.

Реальна вартість доходів також зазнала девальвації — реальна заробітна плата зменшилася у 3,8 разу, а реальна пенсія — у 4 рази [6]. У результаті до бідних та вкрай бідних категорій належить 41,4 % населення Україні. І це за умови, що за визначенням межа бідності складає 56,6 % прожиткового мінімуму, який дозволяє покривати лише наймінімальніші потреби людини. Таким чином рівень оплати праці в Україні є надто низьким. Тому зайнятість не може забезпечити більш–менш пристойний рівень життя навіть для самого працюючого, не говорячи вже про наявних у нього утриманців.

Бідними стають люди, які все своє життя чесно працювали, жили за законами суспільства, мали непогані заробітки. Формується поняття так званої “суб’єктивної бідності”, рівень якої є набагато вищим за об’єктивні показники. В країні спостерігається значне відставання реального життя від існуючих стандартів і водночас формується високий рівень суспільного незадоволення діяльністю влади.

Характеристики

Список файлов курсовой работы