178733 (627932), страница 3
Текст из файла (страница 3)
- діти (сироти), які залишилися без піклування батьків, а також особи, яким виповнилося п'ятнадцять років і які за згодою батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу;
- особи передпенсійного віку (чоловіки по досягненні 58 років, жінки – 53 років);
- особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування. [1]
Бюджетно-податкова політика представлена податковою політикою та використанням державного підприємництва або проведенням громадських робіт (загальнодоступних видів тимчасової трудової діяльності, що не потребують спеціальної кваліфікації). Практично всі види податків впливають на відтворення на ринку праці. На жаль, в Україні протягом багатьох років незалежності не приймалися до уваги керівництвом країни численні наполягання вчених-економістів про зменшення податкового тягаря, що призвело до масової тінізації економіки, нелегальної, неофіційної зайнятості населення.
Протекціоністська політика полягає у підтримці вітчизняних виробників (стимулювання експорту товарів та послуг), особливо тих, що спеціалізуються на виробництві продукції кінцевого споживання та високотехнологічних товарів.
Важливим засобом регулювання ринку праці є також інноваційно-інвестиційна політика. Інвестиції двояко впливають на ринок праці. По-перше, як збільшення сукупних загальних витрат і розширення обсягу зайнятості. А по-друге, як витрати на засоби виробництва, що змушує модернізувати робочі місця, за допомогою яких упроваджується новітня техніка і підвищується продуктивність праці, а також сприяє структурним змінам в економіці праці. Для України інноваційна тема є дуже актуальною через те, що впродовж 90-х років ХХ століття інноваційна діяльність істотно звузилась, що також є однією з причин економічної кризи.
Інноваційна політика України проводиться в таких основних напрямах:
- створення відповідних умов для праці науковців й талановитих співвітчизників із метою припинення еміграційних процесів цих категорій населення;
- формування інтелектуального й наукового потенціалу нації;
- створення надійного механізму захисту інтелектуальної власності;
- використання потужних стимулів до розвитку інноваційної діяльності;
- збільшення фінансування фундаментальних досліджень та розробок у сфері створення новітніх технологій; [18]
Таким чином, очевидним є те, що необхідно змінити характер впливу державної політики зайнятості з пасивного, що полягає у допомозі держави по безробіттю і соціальному захисті неконкурентноспроможних верств населення, на активний, представлений інвестиційною та інноваційною політикою сприяння розвитку ринку праці.
2.2 Сучасний стан ринку праці в Україні
Нині ринок праці України перебуває у стані неврівноваженості. На ньому спостерігаються як позитивні зрушення, так і негативні тенденції, які необхідно терміново проаналізувати та вирішити.
Розглянемо основні проблеми і особливості розвитку ринку робочої сили в його промисловому та сільськогосподарському секторах.
Після здобуття Україною незалежності в її промисловості залишились проблеми ще з Радянського Союзу, а також додались нові, що знайшли свій прояв у швидкому зменшенні кількості зайнятих у промисловому секторі економіки. Це було зумовлено падінням престижу технічних спеціальностей, банкрутством підприємств через їх негнучкість та неготовність до нових ринкових умов.
З 2000 року почалося економічне зростання промислового сектору економіки, але незважаючи на це офіційна зайнятість продовжує знижуватись при значних розмірах нелегальної зайнятості (додаток А). Роботодавці стикаються з проблемою невідповідності пропозиції робочої сили на промисловому сегменті потребам виробництва. Підприємствам усе більше потрібні працівники робочих спеціальностей та технічні виконавці. Проте задовольнити їх попит дуже важко через невідповідність підготовки кадрів на ринку освітніх послуг в сторону надлишку більш дохідних і престижних професій та нестачі тих, яких потребує промисловість.
Серед позитивних тенденцій розвитку промислового сегмента ринку праці слід відмітити зростання оплати праці найманих працівників, значне зниження вимушеної неповної зайнятості, що зумовлено законодавчою забороною практики адміністративних відпусток.
Отже, основними проблемами, які характерні для промислового сегмента ринку праці є: структурні диспропорції, що обумовлюють дисбаланс попиту і пропозиції робочої сили; значні розміри нелегальної зайнятості; наявність інвестиційних, інституційних і споживчих обмежень, які заважають нормальному розвитку промислового сектора ринку праці. [12]
Ринкова трансформація економічної системи України призвела до радикальних змін і в аграрному секторі економіки, реформування якого призвело до загострення суперечностей між суб’єктами трудових відносин з приводу використання робочої сили.
На сучасному етапі для ринку робочої сили в сільському господарстві України характерні такі особливості:
1) має екстенсивний тип відтворення i характеризується стабільним використанням праці пенсiонерiв та пiдлiткiв;
2) високий рівень зайнятості населення в сільському господарстві (додаток Б);
3) загальне скорочення кількості населення та його старіння:
4) низький рівень продуктивності праці в землеробстві i тваринництві (в економічно розвинутих країнах один працівник, зайнятий безпосередньо в сільському господарстві, спроможний забезпечити продовольством уже близько 120 людей, зайнятих в інших секторах економіки, а в Україні — 15);
5) структура трудових ресурсів АПК України істотно вiдрiзняється від структури в країнах з ринковою економікою;
6) через недовикористання частини трудових ресурсів наявне поряд з офiцiйно зареєстрованим приховане безробіття;
7) ціна робочої сили в цій галузі порівняно з іншими одна з найнижчих;
8) в умовах реформування агропромислового комплексу значна частина селян не має матеріальної можливості здійснювати широку підприємницьку діяльність, відчувати себе справжніми господарями;
9) йде процес розшарування сільського населення за земельною, соціальною та іншими ознаками, що приводить до формування резерву сільськогосподарських працiвникiв — тимчасових, найманих, які відзначаються високою мобільністю;
10) низький рівень соціальної інфраструктури зумовлює такий самий рівень територіальної професійної мобільності робочої сили, а це, у свою чергу, є умовою збалансування попиту та пропозиції робочої сили.
Таким чином, для ринку праці сільськогосподарського сектору економіки характерна невирішеність багатьох проблем, що зумовлює подальший занепад села, деградацію його продуктивних сил, насамперед, людського капіталу. Виправити цю ситуацію повинна раціональна політика держави щодо агропромислового комплексу. [4]
Негативні тенденції на ринку праці в період становлення ринкової економіки в Україні дали імпульс формуванню нестандартних, у тому числі незареєстрованих форм зайнятості, поширенню комбінацій її різних форм, збільшенню майнової диференціації населення. У таких умовах неформальна зайнятість стала однією із соціальних проблем економічної лібералізації в Україні і розглядається як прояв механізму саморегуляції економіки, як вимушена форма адаптації населення до сформованої соціально-економічної ситуації.
До неформального ринку праці належать «тіньові» переважно дрібні підприємства, що використовують працю мінімальної кількості працівників, а також не дотримуються трудового законодавства. Він виникає внаслідок зростання безробіття. Тому не дивно, що за роки економічної кризи (1991-1999 рр.) неформальний сектор зайнятості в Україні невпинно зростав.
Неформальна зайнятість в українській економіці має свою специфіку. Вона характеризується значним поширенням, великими масштабами. На відміну від інших країн – як розвинутих, так і тих, що розвиваються, - неформальна зайнятість в Україні тісно переплетена з формальною. Про це свідчить той факт, що на ринку праці наявна значна група осіб, зайнята одночасно у формальній і неформальній економіці. Причому неформальна зайнятість виступає як вторинна діяльність, хоча є й протилежні випадки. Іншою особливістю є те, що неформальна зайнятість протягом усього періоду реформування так і не поширилась на промислову діяльність. Також слід зазначити, що важливою рисою неформальної зайнятості в Україні є наявність серед її суб’єктів висококваліфікованих працівників, попит на послуги яких є і в офіційній економіці.
Неформальна зайнятість виступає негативним явищем, оскільки вона не відповідає законодавству України. Крім цього вона не дає можливості працівникам при досягненні пенсійного віку отримувати пенсію. Тому неформальну зайнятість потрібно еволюційним шляхом перетворювати на формальну. [6]
Ще однією важливою проблемою вітчизняного ринку праці є трудова міграція за кордон. За різними підрахунками кількість українських мігрантів за кордоном оцінюється від 2-3 мільйонів і до близько 10 млн. осіб.
Більша частина наших мігрантів є сезонними, тобто такими, що лише деякий час перебувають на заробітках, а більшу частину вдома. Через це досить проблематично підрахувати скільки наших мігрантів працюють за кордоном.
Серед основних причин трудової міграції за кордон можна виділити наступні: низькооплачувана робота в Україні, відсутність можливості реалізації свого трудового потенціалу, прагнення заробити капітал на заснування власної справи, забезпечення навчання та здобуття високоякісної освіти своїх дітей та багато інших.
Наші громадяни емігрують як у країни близького зарубіжжя (Росія, Польща, Угорщина, Литва, Словаччина, Чехія та ін.), так і далекого (Італія, Іспанія, Португалія, Великобританія, Бельгія, США, Канада, Туреччина та ін.).
За видами виконуваних робіт більшість українських трудових мігрантів задіяні в будівництві, присадибному господарстві, догляду за пенсіонерами, у промисловості, сезонних сільськогосподарських роботах. (додаток В) [7]
Загалом сфера працевлаштування українців досить відрізняється за країнами світу. Наприклад, в Польщі, Чехії, Словаччині і Португалії люди зайняті на будівництві та присадибному господарстві. В Італії, Великобританії, Німеччині, Іспанії доглядають за хворими і особами похилого віку. В США, Канаду, Ізраїль, Ірландію приїжджають працювати програмісти, медики, підприємці.
Явище трудової міграції є цілком нормальним процесом в умовах глобалізації і поглиблення міжнародної інтеграції, але в Україні воно за своїми масштабами дещо виходить за межі. Тому державна політика повинна бути спрямована на покращення добробуту українців, щоб знизити занадто інтенсивні міграційні процеси. Але зупиняти чи обмежувати українську трудову міграцію не потрібно, оскільки в сучасному глобалізованому світі відбуваються взаємозаміщуючі процеси: як українці виїжджають в інші країни, так і представники інших національностей прибувають в Україну в пошуках кращої долі і вищих заробітків. Більш логічним і необхідним є підтримка та направлення головних результатів міграції (досвід мігрантів, грошові перекази) в сторону їх рідної країни, що дозволить прискорити її соціально-економічний розвиток. [9]
Також на даному етапі в Україні особливої актуальності набуває проблема працевлаштування інвалідів як однієї із найнезахищеніших верств населення.
Інвалідами в Україні признані особи зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав.
Механізм встановлення нормативу робочих місць та працевлаштування інвалідів в Україні визначає Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.91 р. №875-ХІІ зі змінами та доповненнями. [2]
Станом на 2007 рік чисельність працюючих інвалідів становила 354,1 тис осіб, або 14,9% від усіх дорослих інвалідів, що свідчить про дуже низький показник їх трудової зайнятості.[13]
З метою сприяння працевлаштування інвалідів необхідно вжити таких заходів:
- створити ефективно діючу систему безперервного навчання інвалідів з метою підвищення їх соціального захисту та забезпечення професійного зростання;
- розробити та впровадити спеціальні програми професійного навчання інвалідів з обов’язковим працевлаштуванням навчених інвалідів, у тому числі орієнтованих на самозайнятість та підприємницьку діяльність з відповідною підтримкою таких інвалідів;
- розширити перелік професій для здійснення навчання інвалідів у центрах професійної реабілітації інвалідів, службі зайнятості відповідно до попиту регіональних ринків праці;
- підвищити якість професійної освіти інвалідів у навчальних закладах різного типу;
- посилити взаємодію між навчальними закладами, медико-соціальною експертною комісією та роботодавцями у вирішенні питань професійного навчання інвалідів. [15]
Державна політика у сфері професійної підготовки інвалідів повинна полягати у розробці та впровадженні Концепції рівних можливостей для інвалідів у всіх сферах, в тому числі у сфері трудових відносин, через здійснення низки активних заходів, які сприятимуть підвищенню статусу інвалідів, освітнього рівня і рівня їх конкурентоспроможності на ринку праці, посилення мотивації до праці та внаслідок цього – збільшення рівня зайнятості та працевлаштування інвалідів згідно з сучасними потребами ринку праці та можливостями інвалідів. [16]
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
