Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Також у високорозвинених країнах, таких як США, ЄС, Японія, спостерігається швидке зростання міжнародного співробітництва у сфері науки та технологій суб’єктами всіх інституційних рівнів. Це зумовлено:

• глобалізацією інвестицій;

• швидкими темпами технологічного оновлення основних факторів виробництва, скорочення життєвих циклів продукції;

• інтернаціоналізацією системи підготовки та перепідготовки персоналу.

Розробка інноваційної політики повинна здійснюватися з урахуванням усіх економічних рівнів та тенденцій їх розвитку. Провідні країни світу (США, Японія, ЄС) сформували свої інноваційні національні системи і переходять до інших рівнів інноваційної політики, що передбачає розробку єдиної інноваційної політики для держав – членів співтовариства та створення єдиного інноваційного простору та ринку. Це зумовлено посиленням міжнародних інтеграційних процесів, введенням єдиної економічної політики, загостренням конкуренції на світових ринках, що спричинило появу якісно нової можливості інноваційного розвитку та міждержавного співробітництва в інноваційній сфері

на гіперрівні. Метою об’єднання національних інноваційних систем країн –членів ЄС є побудова динамічної економіки, яка базується на знаннях та повинна забезпечити ЄС світове лідерство. Одночасно із цим, із метою об’єднання зусиль вчених різних країн була проголошена концепція створення єдиного дослідницького простору в Європі та визначені конкретні кроки у вирішенні цієї проблеми. Найбільша увага приділялася вирішенню таких напрямків, як отримання найбільших інноваційних переваг за рахунок національних і загальноєвропейських зусиль у підтримці досліджень та створенні відповідальної інфраструктури [10, c.107].

Формування спільного інноваційного простору стало можливим завдяки створенню національних інноваційних систем, що базується на відповідній державній політиці та законодавстві, яке забезпечує розвиток економіки європейських країн за рахунок підвищення ефективності використання науково-технічного потенціалу шляхом прискореного створення та швидкої комерціалізації високотехнологічної продукції масового попиту. Інноваційна політика ЄС реалізується шляхом виконання Шостої Рамкової програми, в якій сформовані пріоритетні напрямки науково-технічного співробітництва з 60 країнами світу, включаючи й західноєвропейський регіон. За даними комісії ЄС, частка підприємств, що здійснюють інноваційну діяльність, становить 51%, найвищий рівень Інноваційної активності у промисловості досягнуто в Ірландії (72%), Німеччині (68%). Науково-технічна інтеграція ЄС на сучасному етапі передбачає створення спільного інноваційного ринку, міжнародних мереж обміну досвідом у сфері інновацій та різних програм науково-технічного співробітництва.

Для досягнення розвитку інноваційної політики ЄС ухвалена шоста рамкова програма у сфері дослідництва, розрахована на 2002-2006 роки. Головною спрямованістю її діяльності є концентрація на питаннях європейської можливості та кращої інтеграції дослідницьких зусиль на засадах підвищення ефективності партнерства між різними учасниками Європейського дослідницького простору.

На сьогодні запропоновані такі програми у сфері дослідництва й розвитку:

• інтеграція та зміцнення Європейського дослідницького простору. Програма окреслює наукові пріоритети, на яких концентруються фінансові ресурси;

• зміцнення структури Європейського дослідницького простору. Ця Програма спрямована на подолання структурної слабкості європейського дослідництва шляхом кращої інтеграції дослідництва та інновацій, розвитку мобільності досліджень, а також проведення заході в щодо боротьби з відтоком вчених та розвитку громадського усвідомлення значення науки в розвиткові суспільства;

• незалежне дослідництво в ядерній сфері;

• європейські спільні дослідницькі центри.

На додаток до Рамкових програм у галузі дослідництва та технологічного простору створюються нові інструменти стимулювання дослідництва та інновацій з метою створення більш конкурентоспроможного економічного середовища, що базується на знаннях [21, 22].

На Лісабонському Самміті у березні 2000 р. було ухвалено стратегію запровадження в Європі моделі подальшого розвитку економіки, що базується на знаннях. У процесі підготовки та прийняття Шостої рамкової програми ЄС в галузі дослідництва та технологічного розвитку Європейська Комісія затвердила Комюніке „Міжнародний вимір Європейського дослідницького простору”.

Загальні щорічні витрати країн ЄС на двостороннє науково-технологічне співробітництво із третіми країнами становлять 750 млрд євро, із затрачених коштів країни колишнього Радянського Союзу отримують приблизно 10%, або 75 млрд євро, причому найбільш активною країною, яка інвестує кошти у розвиток науково-технічного співробітництва з країнами Центральної, Східної Європи та Росії, є Німеччина.

У документі ЄК окремий розділ відведено пріоритетам науково-технічного співробітництва з Україною та новими назалежними державами. Так, наголошується на подвійній меті такого співробітництва, зокрема стабілізації дослідницького потенціалу зазначених країн та розв’язанні проблем, що становлять спільний інтерес (нерозповсюдження ядерної зброї, гарантування безпеки довкілля, включаючи питання енергетики та ядерної безпеки).

У Комюніке ЄК також пропонується зміцнення та погодження у сфері досліджень з міжнародними організаціями, такими як ЗЕР, Світова Організація Здоров’я тощо. Своєю метою в зазначеному напрямі ЄС вбачає підвищення власної участі та ролі у запровадженні стратегії сталого розвитку, попередженні глобального потепління, подоланні глобальної загрози розповсюдження інфекційних захворювань, спрямуванні досліджень на розв’язання проблем суспільства загалом [19, c.103].

Особливу увагу привертає пропозиція щодо фінансування участі дослідників третіх країн у діяльності Мережі майстерності та інтегрованих дослідницьких проектах. Планується відкрити національні програми країн – членів ЄС для міжнародного наукового співробітництва із третіми країнами відповідно до напрямків діяльності Шостої програми. Співробітництво в такий спосіб також намагається розв’язати проблему відтоку вчених з Європи до США, Канади та Японії. У зазначеному Комюніке окреслюються пріоритети співпраці в рамках інтегрованих проектів та Мережі майстерності із третіми країнами, зокрема, для України та інших країн СНД:

• проблеми охорони навколишнього середовища;

• пристосування системи виробництва та комунікацій до вимог сьогодення;

• гарантування безпеки здоров’я;

• соціальний захист;

• ядерна безпека.

Створення рівних можливостей для інноваційного розвитку підприємств країн-членів співтовариства посилило конкуренцію між ними, скоротило інноваційні цикли та збільшило можливість виникнення радикальних інновацій.

Досвід політики країн ЄС щодо створення єдиного інноваційного простору є надзвичайно важливим для становлення та розвитку національної o інноваційної системи та її інтеграції у світовий науково-технічний простір.

Найефективнішою територіальною формою інноваційної діяльності в економічно розвинених країнах є регіональні науково-промислові комплекси. Вони перспективні тому, що в них досягається оптимальна концентрація кадрових, інтелектуальних, фінансових, технологічних ресурсів приватного та державного секторів. Проте в умовах формування ринкових відносин необхідно застосувати найбільш відповідні конкретним умовам кожного окремого регіону форми активізації впровадження інновація з урахуванням Інвестиційних джерел.

На світовому ринку наукомісткої продукції чітко простежується тенденція посилення конкуренції. У зв’язку із цим, дедалі більша частка витрат підприємств переноситься зі сфери промислового виробництва до сфери досліджень і розробок нових технологій і виробів. Водночас, зростає значення правового захисту об’єктів інтелектуальної власності для забезпечення світогосподарських ринкових позицій. Інновації сьогодні – найбільш ефективний засіб технологічного розвитку підприємств, забезпечення сильних ринкових позицій, які ґрунтуються на суттєвих конкурентних перевагах, що дає змогу вийти зі стану економічної депресії [22].

Конкурентоспроможність – це комплексна категорія, її переваги остаточно реалізуються через торгівлю, але базис конкурентних переваг створюється на всіх ланках суспільного виробництва, в тому числі значною мірою за рахунок структурної перебудови та дієвої промислової політики. Теорія конкуренції виходить із того, що конкурують не країни, а окремі виробники або продавці продукції. Але економічний успіх країни, тобто її конкурентоспроможність, безпосередньо визначається наявністю в неї конкурентоспроможних галузей і виробництв. Тому підвищення конкурентоспроможності національних товаровиробників має стати найважливішим пріоритетом промислової політики країн, яка повинна знайти всебічну активну підтримку в діях урядів І вплинути на формування сприятливого внутрішнього Й зовнішнього нормативне-правового поля конкуренції. Це досить велика за обсягом і клопітка робота. Вона потребує постійного і ґрунтовного обстеження конкурентного середовища з визначенням особливості національної економіки та світового ринку, умов виробництва і факторів, які можуть сприяти ефективній конкуренції.

Жодна із країн, навіть найрозвинутіша, не ставить за мету досягнення ефективної конкуренції за всім асортиментом продукції, яку вона може виробляти. Пріоритет надається лише тим секторам економіки, які мають умови для отримання конкурентних переваг на світовому ринку.

Світовий досвід доводить, що країни, як правило, експортують ту продукцію, для якої в них є надлишок факторів виробництва та яка має найменшу відносну вартість, а імпортують, навпаки, товари, що потребують дефіцитних факторів і підвищення витрат на їх виготовлення. Тому основна увага у практиці з підвищення конкурентоспроможності повинна приділятися забезпеченості факторами виробництва, які можуть використовуватися для розвитку галузі та створення конкурентних переваг. Окремі фактори по-різному впливають на створення конкурентних переваг. До того ж, вони можуть відрізнятися за характером дії та джерелами відтворення, що потребує врахування. Раніше конкурентоспроможність держави значною мірою залежала від наявності в неї основних факторів виробництва: природних ресурсів, трудових ресурсів та капіталу. Із розвитком виробництва й технічним прогресом конкурентоспроможність почали визначати фактори вищого рівня, так звані розвинуті – це інфраструктура країни, її науковий потенціал, рівень освіти населення тощо. Але найвизначальнішу роль у створенні конкурентних переваг відіграють спеціалізовані фактори – спеціальна інфраструктура, спеціальні знання у вигляді науково-технічних баз даних за окремими галузями і виробництвами, наявність фахівців відповідного профілю, а також використання інновацій та законодавче регламентування інноваційного процесу [12, c.211].

Таким чином, ми можемо констатувати, що уникнення технологічної залежності України можливе лише шляхом відновлення самостійного активного науково-технічного розвитку через використання новаторської розумової праці, що створює нові знання й нові технології, та підтримки підприємництва у промисловій сфері та відповідне законодавче забезпечення цього процесу. Тому важливої ролі набувають вивчення можливостей використання інновацій як способу розвитку економіки, забезпечення регулювання й підтримки інноваційних процесів, розроблення та прийняття результативної стратегії досягнення поставленої мети, способів її реалізацій та шляхів фінансового забезпечення як на рівні держави, так і на рівні підприємства.

Відсутність структурної перебудови інноваційного типу генерує потужні інфляційні процеси. Подолання такої структурної кризи можливе тільки в тому разі, якщо капітал спрямовуватиметься в науково-технічні інновації, в нові виробництва, які втілюють суть та визначають напрями трансформаційних процесів.

Таким чином, питання розробки та практичної імплікації транзитивними соціумами грамотної, законодавчо врегульованої, інноваційної політики набуває особливої актуальності. На державному рівні має бути створена модель інноваційного розвитку та розроблені національні та регіональні цільові наукові програми.

2. ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

2.1 Характеристика досліджуваної організації

Ефективним прикладом функціонування інноваційних структур в Україні є технопарк „Інститут монокристалів” – підрозділ НАН України, який на сьогоднішній день є одним з технопарків України, що функціонує найбільш активно й виконує провідну роль у випуску інноваційної продукції. Такий показник, як обсяг інноваційної продукції, у 2004р. становив 202 169 тис. грн.. Для технопарку „ІМК” цей показник збільшився, порівняно з 2003 р. на 628% [21].

Науково-технологічний комплекс "Інститут монокристалів" НАН України розпочав свою історію у 1955 році як Харківська філія Всесоюзного науково-дослідного інституту хімічних реактивів (ИРЕА, м. Москва).

В 1961 році філію було перетворено у Всесоюзний науково-дослідний інститут монокристалів, сцинтиляційних матеріалів і особливо чистих хімічних речовин Міністерства хімічної промисловості СРСР.

У 1975 році на базі інституту створено науково-виробниче об'єднання "Монокристалреактив", до якого увійшли також Харківський завод хімреактивів, заснований у 1934 р.

Характеристики

Список файлов курсовой работы