176247 (626887), страница 4
Текст из файла (страница 4)
5.інституційні, спрямовані на удосконалення організації управління господарськими системами;
6.регіональні, спрямовані на господарське освоєння нових районів, реструктуризацію економіки розвинутих районів України, формування територіально-виробничих комплексів.
За структурою цільова комплексна програма має такі головні елементи (блоки):
1.цільовий, де з'ясовані головна ціль і підцілі програми, бажана послідовність їхньої реалізації;
2.структурний, формування якого дає змогу визначити набір та контури цілереалізаційних систем, тобто об'єктів національної економіки та їхніх елементів, які об'єднані за ознакою цільового призначення;
3.блок техніко-економічного обґрунтування;
4.ресурсний, який характеризує обсяг і структуру розподілу ресурсів, потрібних для виконання програми;
5.організаційний, у якому по всіх елементах програми передбачені відповідальні виконавці, джерела і строки виділення ресурсів, а також терміни вжиття заходів.
Показники цільових комплексних програм є в індикативному плані (Державній програмі економічного і соціального розвитку). До таких показників належать: виробництво найважливіших видів продукції для потреб програми; ліміти капітальних вкладень і обсяги будівельно-монтажних робіт на її реалізацію; державні замовлення на виробництво (поставку) продукції, робіт, послуг, потрібних для виконання програми; державні замовлення на введення в дію виробничих потужностей і основних фондів; перелік найважливіших будов; витрати з державного бюджету на реалізацію цільових програм; затрати валютних ресурсів і найважливіші заходи у сфері зовнішньоекономічних зв'язків.
2.3 Фінансово-кредитне регулювання економіки
2.3.1 Державний бюджет як інструмент державного регулювання економіки
Фінансово-кредитне регулювання займає чи не найважливіше місце у системі державного регулювання економіки. У системі фінансово-кредитного регулювання на перше місце треба поставити державний бюджет: справді, саме через бюджет реалізується найбільша частина національного доходу та ВВП країни.
Бюджет, згідно Закону України «Про бюджетну систему України» - це «...план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади»[3]. Одним із завдань, або таких функцій, є підтримування ринкової рівноваги і стимулювання розвитку окремих сфер та галузей національної економіки. Ідеологію формування бюджету, визначення джерел і сум надходження коштів до нього, державних видатків, шляхи покриття дефіциту називають бюджетною політикою. Державним бюджетом, як контрольованим грошовим фондом держави, розпоряджається уряд.
Державний бюджет виконує такі функції: збільшує або зменшує сукупний попит; виконує перерозподільну функцію; стимулює або гальмує виробництво шляхом вибору певної системи оподаткування; забезпечує покриття касових збитків підприємств, які внаслідок певних об'єктивних причин є збитковими, однак функціонування яких зумовлене суспільними потребами; забезпечує фінансову допомогу у розвитку окремих галузей і сфер діяльності; збалансовує бюджети нижчих рівнів.
Кошти з державного бюджету використовують на державне управління, оборону, фінансування бюджетних галузей народного господарства (освіти, науки, культури та ін.).
Відповідно до державного устрою країни формують і структуру бюджетної системи: у країнах з федеративним устроєм, крім державного, є федеральний бюджет штатів (США), земель (Німеччина) тощо, в унітарних державах (у тому числі в Україні) є лише державний і місцеві бюджети. Бюджетна система України складається з державного бюджету, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетів адміністративно-територіальних одиниць - областей. Державний і місцеві бюджети є фінансовою основою для поєднання загальнодержавних та регіональних інтересів.
Значну частину державного бюджету витрачають на загальнодержавні програми підвищення життєвого рівня, заходів соціального захисту населення, охорони навколишнього природного середовища, ресурсозбереження. З державного бюджету виділяють кошти на утримання органів державної влади, державного управління, судів, прокуратури, а також на програми, які виконують спільно з іншими країнами. Перевагу надають тим видаткам, які пов'язані із соціальним захистом та соціальним забезпеченням населення. У державному бюджеті передбачають також резервні кошти для ліквідації наслідків стихійних явищ, аварій і катастроф. Наявні бюджетні ресурси спрямовують, переважно, на погашення заборгованості з заробітної плати працівникам бюджетних установ, фінансування соціально-культурної сфери та соціального захисту населення.
Одним із головних напрямів бюджетної політики більшості країн світу є прагнення до бездефіцитного бюджету або підтримування дефіциту на мінімальному рівні.
Дефіцит державного бюджету є одним із важливіших макроекономічних показників, які характеризують стійкість економічної системи. Країни, які створили ефективні функціональні економічні системи, що здатні регулювати співвідношення доходів і видатків держави, мають позитивне сальдо або незначний дефіцит. Наприклад, у 1992 р. перевищення державних доходів над видатками було характерне для Сингапуру, Таїланду, Австралії, Мексики, Гонконгу, Аргентини. Рекордного рівня профіцит державного бюджету досяг у Кувейті на початку 80-х років - понад 60% ВВП.
Єдиної думки про збалансованість державного бюджету немає. Зокрема, Р. Солоу наполягає на тому, що уряд зобов'язаний вживати заходів щодо збалансування бюджету (збільшуючи податки і зменшуючи бюджетні витрати) не в роки застою або кризи, оскільки економічні труднощі, які виникли, можуть лише поглибитися, а тільки в сприятливі для економіки періоди. К. Ерроу (лауреат Нобелівської премії в галузі економіки за 1972 р.), навпаки, вважає, що недоцільно прагнути бездефіцитного бюджету. Якщо, наприклад, економічне зростання становить 3% за рік, то і дефіцит бюджету в розмірі 3% ВВП є абсолютно прийнятним.
В Україні протягом останніх років зберігається значний дефіцит державного бюджету. Політика уряду України спрямована на те, щоб уникнути неконтрольованої кредитної емісії і покрити значну частку бюджетного дефіциту за рахунок випуску і розміщення державних цінних паперів.
Вплив державного бюджету на темпи зростання і пропорції національного виробництва здійснюють і через державний сектор економіки, зокрема через рівень його оподаткування чи субсидування. У такому випадку деяку роль відіграє частка та роль державного сектора в національному виробництві. Окремі галузі або регіони можна стимулювати через «податкові витрати» у вигляді зниження або скасування податків на доходи від облігацій, які вони випускають.
Головними критеріями оцінки ситуації в економіці завжди будуть якісні характеристики її функціонування, фінансові результати, тобто прибуток, дохід, надходження, збитки, борги. В Україні навіть поліпшення показників виробництва окремих підприємств практично не супроводжувалось поліпшенням їхнього фінансового стану, подоланням платіжної кризи, а навпаки, характеризувалося зменшенням надходжень до бюджету і, відповідно, різким зростанням державного боргу.
З метою поліпшення фінансової ситуації в Україні потрібно активніше залучати банки до процесів структурної перебудови економіки, у тому числі до приватизації шляхом запровадження механізму передачі в управління банкам на тривалий період контрольних пакетів акцій підприємств, яким вони надають кредити [11].
Фінансова нестабільність у державі зумовлена не лише бюджетними чи монетарними проблемами. Справа в тому, що більшість підприємств і навіть цілі галузі вже багато років перебувають у глибокій фінансовій кризі, подолати яку намагаються розширенням бази оподаткування. Потрібно шукати можливості зменшення видатків, переглянути політику податкових пільг. Уряд опрацьовує також механізми прискорення структурних змін, приватизації, здешевлення запозичень тощо. Саме так повинні діяти всі керівники у відповідних секторах економіки і регіонах: працювати над зменшенням витрат, реструктуризувати або закрити неефективні виробництва, прискорювати приватизацію або банкрутства, активно шукати реальні інвестиції.
Отже, бюджетна політика Української держави поки що не стала дієвим інструментом економічних реформ, оскільки нема реальної концепції економічних перетворень та пріоритетів у її соціально-економічному розвитку.
2.3.2 Податки як інструмент державного регулювання економіки
Податкова система в кожній країні є визначальною складовою економічної системи. Вона, з одного боку, забезпечує фінансову базу держави, а з іншого - є головним знаряддям її економічної політики.
Податки - це система обов'язкових платежів підприємств, організацій і населення, які є одним із джерел доходів державного бюджету [11].
В умовах ринкової економіки бюджетні надходження зумовлені результатами діяльності підприємницьких структур. Завданням держави стає формування таких умов, показників і ставок оподаткування, які давали б їй змогу найліпше виконувати свої функції.
Система оподаткування повинна враховувати конкретні умови країни: рівень розвитку економіки, зокрема соціальної сфери, зовнішню і внутрішню політику, традиції народу, географічне положення, кліматичні умови та безліч інших чинників. Тому склад податкової системи, структурні співвідношення окремих податків, порядок їх обчислення, форми розрахунків, організація податкової служби можуть значно відрізнятися.
Наприклад, розподіл влади між штатами і федеральним урядом, що склався історично у США, зумовив неможливість уведення податку на додану вартість, тоді як у більшості країн світу цей податок є. Німеччина відмовилась від зниження податкових нарахувань на заробітну плату, оскільки це могло знизити традиційно високі соціальні гарантії населення. А водночас сусідня держава - Нідерланди - пішла на скорочення соціальних виплат з метою зниження податкового пресу і підвищення конкурентоспроможності голландської продукції.
Держава отримує свої доходи переважно в процесі перерозподілу ВВП шляхом оподаткування первинних і вторинних доходів, вона чітко визначає рівень оподаткування. Система оподаткування повинна бути відкритою і зрозумілою. Якщо державі потрібні додаткові доходи на фінансування певних видатків, то підвищити рівень оподаткування вона може тільки гласно, тобто їй так треба обґрунтувати свої розрахунки, щоб з ними погодилося суспільство. Та навіть коли суспільство і не згідне з підвищенням рівня оподаткування, воно повинно бути про це хоча б інформоване. У процесі формування доходів бюджету головними об'єктами оподаткування є доходи населення (заробітна плата, особисті доходи підприємців), що найкраще відповідає ринковій економічній системі.
Важливою проблемою податкової політики багатьох розвинутих країн є те, що сучасна програма соціального захисту в них сформована ще у 50-70-ті роки, коли темпи економічного зростання були високими і забезпечували потрібний обсяг видатків на цей захист. У 80-х роках темпи зростання значно знизилися. Це зумовило збільшення податкового тиску на виробництво і стало однією з причин погіршення фінансового стану багатьох розвинутих держав. Проблема узгодження між існуючими державними зобов'язаннями, видатки на виконання яких зростають у міру старіння населення, і верхніми межами оподаткування, мабуть, буде фундаментальною для більшості країн у найближчі десятиріччя.
В Україні ще не створена система оподаткування, яка відповідає сучасним ринковим відносинам. Тут прийнято один із найвищих рівнів оподаткування, який обґрунтовують як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками. До об'єктивних причин належать: неможливість швидкого реформування відносин власності, комерціалізації охорони здоров'я, освіти, науки, культури, фінансування яких потребує значних коштів, необхідність зростання державних витрат на соціальний захист населення внаслідок зниження рівня життя під впливом інфляції та економічної кризи. Високий рівень оподаткування в умовах перехідної економіки зумовлений також значними витратами на ведення інвестиційної та структурної політики.
До факторів суб'єктивного характеру можна віднести такі: повільність ринкових перетворень; помилки у проведенні податкової політики, що спричинили масове ухилення від сплати податків; зростання дефіциту державного бюджету, неефективні державні витрати та ін.
Для податкової системи України характерне переважання непрямих податків, на відміну від країн із ринковою економікою, де головна частка припадає на прямі податки. Хоча це співвідношення має певні особливості у різних країнах. Наприклад, у США, Японії, Англії, Канаді переважають прямі податки (зокрема, у США вони становлять 54,7%), у Франції - непрямі (56,6%): податки на споживання (на додаткову вартість, із продаж та обігу), акцизи, внески підприємців у фонди соціального страхування. Німеччина та Італія мають урівноважену структуру податків (частка непрямих податків у Німеччині - 45,2%, в Італії - 48,9%) [4].
Співвідношення прямих і непрямих податків залежить від життєвого рівня переважної частини населення, досконалості механізму стягнення податків, рівня податкової культури; загальної спрямованості суспільства на вирішення соціальних проблем, традицій оподаткування.
Зміна співвідношення між прямими і непрямими податками на користь перших є наслідком зростання орієнтованості західних держав на соціальні інтереси, що зумовило підпорядкування податкових систем принципу соціальної справедливості.
У сучасних умовах розвитку України, які характеризуються низьким рівнем доходів підприємств і населення, зростанням кількості збиткових підприємств, низькою податковою культурою неможливо забезпечити переважання в структурі податкової системи прямих податків.
На думку І. Михасюка, найбільш оптимальною і ефективною в умовах України, мабуть, була б така податкова система, яка б відповідала так званій соціально-орієнтованій моделі економіки, можливість існування якої, на мою думку, викликає цілком обє'ктивно зумовленні сумніви.
Зміна податкової політики повинна визначити населення головним платником податків, значно підвищивши для цього частку оплати праці в складі ВВП. На сучасному етапі податкова політика України вже не може обмежуватися зміною форм податків. Потрібно змінювати саму основу податкової системи. Держава заганяє себе в кут безмірно роздутою сферою бюджетного фінансування і високим рівнем оподаткування. Зростання бюджетного фінансування зумовлює збільшення дефіциту бюджету, а збільшення податків пригнічує виробництво, тінізує його, зменшує податкові надходження до бюджету.
У лютому 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування». Головними принципами побудови системи оподаткування в Україні згідно з положенням цього закону є такі:
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
