132495 (619640), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Діти, які відзначаються збудливістю, бурхливо висловлюють своє ставлення до оточення, швидко переходять від одного стану до іншого. Вони люблять гратися в активні ігри, але швидко змінюють іграшки, весь час рухаються, розглядають різні предмети. Ігор, розрахованих на значний проміжок часу, вони не визнають, надають перевагу галасливим іграм. У перші дні перебування у дитячому садочку таких дітей не можна обмежувати у діях. Спілкуватися з ними потрібно дуже врівноважено, лагідно, не провокуючи збудження їхньої нервової системи [9, 39-42].

На противагу дітям, які легко збуджуються, є діти, котрі відзначаються спокійною, дещо уповільненою, навіть інертною поведінкою. Вони досить мляво виявляють свої почуття і зовні здаються цілком благополучними. Проте властива їм загальмованість у незвичних умовах дитячого садка може прогресувати. Такі неповороткі діти часто відстають від ровесників у розвитку рухів, в освоєнні навколишньої обстановки, в оволодінні вміннями і навичками. Вони здебільшого граються окремо від інших дітей, бояться їх наближення. Вихователь повинен допомогти таким дітям призвичаїтися до нової обстановки. При цьому не можна нервуватися з приводу їхніх уповільнених реакцій. Слід наполегливо і спокійно навчати їх діям з предметами та іграшками, терпляче закріплювати навички, якими дитина оволоділа, і формувати нові. У перші дні перебування в садочку не рекомендовано залучати таких дітей до спілкування з однолітками, оскільки їм потрібен час для адаптації в нових умовах. Поквапливе ставлення вихователя до дитини може спровокувати ускладнення в поведінці й затримку в адаптації до умов дитячого садка.

Особливої уваги потребують діти зі слабким типом нервової системи. Вони дуже болісно сприймають будь-які зміни в умовах життя і виховання. Їхній емоційний стан порушують навіть незначні неприємності, хоча свої почуття такі діти не демонструють. Все нове лякає їх і дається з великими труднощами. Вони не впевнені у своїх рухах і діях з предметами, повільніше, ніж їхні ровесники, набувають необхідних навичок. Таких дітей до нового закладу слід привчати поступово, залучаючи до цього близьких їм людей. При цьому бажано постійно підбадьорювати дітей, допомагати їм у засвоєнні нового.

Безперечно, не завжди тип нервової системи дитини чітко проявляється. Один і той же самий малюк у різних ситуаціях поводиться по-різному, особливо у період адаптації до нових умов. Навіть спокійній дитині нелегко звикати до нових умов і вимог, позбавлятися певних набутих звичок.

Поведінка дитини залежить від звичок, які в неї сформувалися. Якщо вона не вміє їсти самостійно, то в садочку відмовляється від їжі, чекає щоб її нагодували. Якщо не знає, як помити руки — плаче, не знає, де взяти іграшку — плаче. Тому важливо знати звички дитини і рахуватися з ними.

1. Специфіка агресивної поведінки дітей дошкільного віку

Перші спроби пояснення розвитку агресивності дітей були розпочаті в психоаналітичному напрямку. А.Фрейд, яка займалася дитячим психоаналізом, розглядає агресію як один з механізмів захисту інстанції «Я» [3, 94]. Відповідно до цього вона вважає, що агресія є прояв тривоги й страху, які відчуває «Я» у відношенні як минулих, так і передбачуваних подій. Агресія виникає в тих випадках, коли виникає погроза реальна або мінімальна для «Я» дитини. Прибігаючи до агресії, дитина намагається подолати ту тривогу, яку вона відчуває. Механізмом такої поведінки, на думку А.Фрейд, виступає «ідентифікація з агресором», втілюючи, приймаючи його атрибути, дитина перетворюється з того, кому щось загрожує, у той, хто сам загрожує. Агресивні устремління дитини, таким чином, носять характер, випереджувальний, стосовно об'єкта тривоги.

Засновник індивідуальної психології А. Адлер, причину дитячої агресії вбачав у тому, що «протягом усього свого розвитку дитині властиві почуття неповноцінності» [4, 23]. Дитина переживає дуже тривалий період залежності, коли вона зовсім безпомічна і, аби вижити, повинна опиратися на батьків. Не зрілість дитини, не її впевненість у собі й не самостійність, приводять до хворобливого переживання свого підлеглого становища стосовно більше сильних людей у сімейному оточенні. Це народжує почуття неповноцінності, позначаючи початок тривалої боротьби за досягнення переваги над оточенням, а також прагнення до досконалості й бездоганності. У результаті виникає фіктивна ідея й цільова настанова на перевагу. Отже, у розумінні А.Адлера, агресія є способом досягнення переваги та інструментом подолання почуття ущербності.

Механізмами формування агресії виступають:

1. Підкріплення агресивної поведінки з боку інших людей;

2. Научіння за допомогою спостереження;

3. Самопідкріплення.

Моделями агресивної поведінки можуть виступати як живі приклади (батьки, ін. люди, однолітки), так і символічні зразки, що представляють ЗМІ (телевізор, реклама й т.д.).

Термін «гуманістична психологія» був придуманий групою персонологів, які на початку 1960-х під керівництвом А. Маслоу об'єдналися з метою створення життєздатної альтернативи двом найбільш важливим інтелектуальним течіям у психології – психоаналізу і біхевіоризму [4, 23-24]. Маслоу й ін. думав, що люди мотивовані для пошуку особистих цілей, і це робить їхнє життя осмисленою і насиченою. Він припустив, що всі потреби людини вроджені, або інстинктивні:

1. Фізіологічні потреби;

2. Потреби в безпеці і захисті;

3. Потреби приналежності й любові;

4. Потреби в самоповазі;

5. Потреби самоактуалізації (особистісного вдосконалювання).

Що стосується дитячої агресії, то фізіологічні потреби, потреби безпеки і захисту в дітей повинні бути задоволені перш, ніж виникнуть, і будуть вимагати задоволення потреби приналежності й любові. Якщо цього не відбувається, у дітей виробляється захисна реакція у формі агресивної поведінки, за рахунок якої дитина може хоча б частково реалізувати свої потреби, наприклад в увазі, любові й т.д. (дана закономірність яскраво простежується в неблагополучних родинах).

У роботах, присвячених вивченню розвитку неврозів у дитячому віці, агресія розглядається як неадекватний спосіб реагування у важких ситуаціях. При невротичному розвитку особистості агресивність виконує захисну функцію, охороняючи дитину від переживань, які її травмують, та загрожують її емоційному благополуччю.

Проблема дитячої агресивності зачіпається й фахівцями в області дитячої психіатрії й патопсихології. Відзначається, що при психічних порушеннях розвиток агресивності визначається не тільки конституціональними особливостями індивіда, спадковістю, але й впливом соціально – психологічних факторів. Формування агресивності в дитячому віці обумовлено багатьма факторами. На агресивність у дитячому віці впливають: особливості взаємин у родині, стилі сімейного виховання, а також приклади агресивної поведінки, яку демонструють дорослі, однолітки і телебаченням.

Деякі автори вказують на певну залежність агресивності дітей від структури родини. Є дані, які свідчать про те, що агресивні діти походять із багатодітних родин або не повних. Агресія дитини може бути реакцією на розлучення батьків. При цьому, способи реагування на ситуацію різні, залежно від статі і віку дитини. У дітей дошкільного віку не зріла й носить іноді безпричинний характер. У дошкільному віці, так само як і в молодшому шкільному, хлопчики відрізняються підвищеною агресією стосовно однолітків. Розпад родини в цьому віці приводить до росту ворожості, хлопчики, які виховуються без батька відрізняються асоціальною поведінкою, непокорою дорослим. Відзначається, що конфлікти батьків до й після розлучення, їхнє роздільне проживання, повторний шлюб чоловіка і жінки, погані взаємини одного з батьків з дитиною, так само викликають негативні переживання, збільшуючи труднощі в поведінці дитини. Агресивні прояви дитини можуть виступати як ревнощі стосовно інших членів родини, найчастіше до братів і сестер. В основі такої агресії лежить прагнення одержати увагу батьків, суперництво за любов дорослих. Серед особливостей сімейного виховання, відрізняються наступні: недолік тепла і пещення з боку батьків, поблажливе відношення до агресії, байдужне відношення до дітей.

О.Б. Бовть виділяє три стилі виховної практики батьків – демократичний, контрольований і змішаний [2, 163]. У родинах з демократичним стилем виховання діти відрізняються помірковано вираженою здатністю до лідерства, агресивності, соціальній активності й т.д., однак у них слабко розвинений альтруїзм і емпатія.

При контрольованому і змішаному стилі виховання діти ростуть неагресивними і слухняними. Тож відзначається, що при авторитарному стилі виховання, який відрізняється холодним відношенням батьків до дітей, у дитини дошкільного віку формується агресивність. Дослідники, що займаються проблемою дитячої агресії намагаються виділити окремі параметри виховательських дій батьків, які ведуть до формування агресії в дитячому віці.

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що уседозволеність і відсутність контролю за дітьми з боку батьків, як і занадто суворі покарання сприяють підвищенню рівня агресивності в дитини. Варто відмітити, що до агресивної поведінки можуть привести як особистісні особливості людини, так і особливості ситуації, у якій вона перебуває. Важливою представляється проблема зв'язку агресивності в дитячому віці з подібними тенденціями у більш пізньому віці. Також агресія тісно пов'язана із проявом почуття ревнощів, ненависті, заздрощів, образи, злості, страху, гніву; особливо це проявляється в дошкільному віці, коли емоційна сфера ще не стійка. Необхідно відзначити важливість першого емоційного досвіду, отриманого дитиною в дитинстві, який потім переноситься на більше пізній час. На цей факт вказував А. В. Запорожець [8, 46].

Дитина дошкільного віку – це переважно емоційна дитина і саме із цієї причини основними показниками її психічного розвитку в нормі служать характеристики емоційної сфери, які відображають спрямованість її переживання й активності. Так Л. С. Славіна відзначає, що негативні афективні переживання несуть у своїй основі незадоволеність якихось важливих для дитини потреб або конфлікт між ними [25, 58]. Особливо часто ці переживання виникають у тому випадку, коли незадоволені домагання дитини у сферах, які мають для неї велике значення. Однак спостережувана в сфері дорослих тенденція спрощено сприймати процес включення дитини у світ соціальних відносин, приводить до того, що дорослий позбавляє дитину права на так звані негативні емоції або форми поведінки (гнів, страх, агресія й т.д.). Аналізуючи фантазії в дитячому віці, А.І. Захаров відзначає, що, будучи найбільш сильними травмуючими факторами, фізичні покарання дитини і розрив з об'єктом любові – це переживання, які вимагають свого виходу [9, 54].

Вони можуть виражатися в якості агресивної відповідної реакції. Це відбувається і у грі, де дитина відтворює пережиті агресивні сценарії, прагнучи раціоналізувати їх і тим самим зняти негативну енергію, яка нагромадилася. Таким чином, велике значення має вивчення дітей, у яких у зв'язку з незадоволеністю якихось життєво важливих для них потреб виникли негативні афективні переживання й відповідні їм форми поведінки, серед яких мають місце й агресивні прояви.

Пошуки причин підвищеної агресивності в дітей ведуться в різних напрямках. Аналізуючи деякі випадки з життя всиновлених дітей, замічено, що нові батьки досить часто зіштовхуються зі спалахами агресивної поведінки своїх дітей. А.В. Запорожець відзначає, що в деяких випадках причиною цього явища може бути прояв психічного захворювання, тобто агресія, може мати біологічну природу [8, 41]. У цілому ж, вивчення біологічного коріння агресивної поведінки ведеться в наступних напрямках:

• вивчення хромосомних аномалій й їхній вплив на спадкову схильність до агресивності;

• вивчення впливу гормонів на агресивну поведінку;

• вивчення окремих структур центральної нервової системи і їхньої ролі в запуску агресивної поведінки;

• вивчення впливу властивостей темпераменту, зокрема – збудливості та схильності до агресивної поведінки індивіда.

Інакше кажучи, завжди потрібно мати на увазі, що біологічні процеси протікають у соціальному контексті. Тобто зовнішнє середовище впливає на нейрогені зв'язки, внутрішні біологічні процеси в значній мірі визначають характер наших реакцій на впливи середовища. Таким чином, правильніше було б говорити не про вирішальний вплив біологічних або, навпаки, соціальних факторів як детермінант агресії, а визнати, що на агресію діють обидва типи факторів і що біологія і навколишнє середовище впливають один на одного.

Характеристики

Список файлов курсовой работы