132335 (619566), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Моделі комунікативних мереж представляють собою ще один комунікативний вимір групової структури. Вони вказують на субординованість позицій індивідів в залежності від розташування останніх в системах інформаційних потоків і концентрації в них тої чи іншої стосовної групи інформації. Чітко встановлено, що володіння інформацією позитивно досить тісно пов’язано з величиною офіційного статусу індивіда в групі і що, як правило, високо статусним членам групи адресується більше повідомлень і вони носять більш дружелюбний характер, ніж повідомлення, що відіслані низько статусним індивідам [Shaw, 1981].

Ключовими моментами обговорюваної проблеми являється виявлення ефективності рішення групою різноманітних задач в умовах централізованих (коли інформація, що стосується групи, концентрується головним чином, в руках однієї людини – лідера чи керівника) і децентралізованих (коли аналітична інформація розподілена між членами групи) комунікативних мереж. Вивчається також вплив, що здійснюється комунікативними мережами на виникнення лідерства, організаційний розвиток групи й задоволення її членів.

Наступні виміри групової структури – позиції соціальної влади. Вони відображують субординованість вертикальних розташувань індивідів в залежності від їх здатності здійснювати вплив в групі. Як стверджує К.Левін, феномен соціальної влади означає актуальний (частіше потенційний) вплив, що здійснюється одним із членів групи на іншого а також контроль над іншими людьми.

Вчені називають 5 типів соціальної влади:

• винагороджуюча влада – ґрунтується на можливості нагороджувати іншого індивіда (чи індивідів);

• каральна (або примусова) влада - основана на можливості наказувати, примушувати іншого індивіда (чи індивідів);

• легітимна влада – заснована на припущені, що один індивід має узаконене право припису поведінки іншого індивіду (чи індивідів);

• референтна влада – заснована на відношенні симпатії, емоційній перевазі;

• експертна влада – базується на переважанні іншої особи в спеціальних знаннях, компетентності в тому чи іншому виді діяльності.

Оскільки суб’єкт часто сприймається іншими членами групи в якості своєрідного її комунікативного центру, тому пізніше був доданий ще один тип – інформативна влада. Однак багато вчених схильні розглядати її як експертну й референтну владу.

До цього слід додати щодо числа різновидностей соціальної влади відносяться й феномени керівництва та лідерства, що виступають як вияв процесу впливу.

Лідерство є останнім із виділених нами вище вимірів структури малої групи. Цей феномен взятий в якості деякого структурного виміру, найбільш демонстративний в структурах інструментального й інформаційного лідерства. [13] Суб’єкту, який займає лідерську позицію в групі, характерний високий неформальний статус.

Таким чином, кожний окремий вимір групової структури виступає деяким детермінуючим фактором розвитку інших вимірів, і в кінці-кінців структура групи в цілому.

3. Класифікація малих груп

Розглянемо класифікацію малих груп.

Умовні, чи номінальні, - це групи, які об’єднують людей, які не входять в склад ні однієї малої групи. Іноді виділення таких груп необхідно в досліджувальних цілях, щоб порівняти результати, отримані в реальних групах, з тими, які характеризують випадкові об’єднання людей, не маючи ні постійних контактів один з одним, ні спільної цілі. Протилежність номінальним групам виділяються реальні. Вони представляють собою дійсно існуючі об’єднання людей, повністю відповідаючих визначенню малої групи.

Природними називають групи, які складаються самі по собі, незалежно від бажання експериментатора. Вони виникають і існують, виходячи з потреб суспільства чи включених в ці групи людей. На відміну від них, лабораторні групи створюються експериментатором з ціллю проведення якого-небудь наукового дослідження, пробірки висунутої гіпотези. Вони такі ж дієві як і інші групи, але існують тимчасово – тільки в лабораторії.

Умовні чи номінальні групи представляють собою штучно виділені дослідженим об’єднання людей. На відміну від них, всі інші види груп реально існують в суспільстві і досить широко в ньому представлені серед людей різних професій, віку, соціальної належності.

Природні групи діляться на формальні і не формальні (інша назва – офіційні і не офіційні). Відмінність перших в тому, що вони створюються і існують лише в рамках офіційно визнаних організацій, інші виникають і діють якби поза межами цих організацій (порівняємо, для прикладу, шкільний клас, як офіційну малу групу, і не формальне молодіжне об’єднання, як офіційну групу). Цілі, переслідувані офіційними групами, задаються ні звідки на основі задач, що стоять перед організацією, в яку дана група включена. Цілі неофіційних груп зазвичай виникають і існують на базі особистих інтересів їх учасників, можуть співпадати й розходитися з цілями офіційних організацій.

Малі групи можуть бути референтними і не референтними. Референтна – це будь-яка реальна чи умовна (номінальна) мала група, до якої людина добровільно себе відносить чи членом якої хотіла б бути. В референтній групі індивід знаходить для себе приклад для наслідування. Її цілі і цінності, норми і форми поведінки, думки і почуття, судження і точка зору стають для нього значимими прикладами для наслідування. Не референтною вважається група, психологія і поведінка якої чужі для індивіда чи байдужі для нього. Крім цих двох типів груп, можуть існувати й антиреферентні групи, з поведінкою і психологією членів якої, людина зовсім припускають, осуджує й заперечує.

Всі природні групи можна розділити на високо розвинуті і слаборозвинуті. Слаборозвинуті малі групи характеризуються тим, що в них немає достатньої психологічної спільності, налагоджених ділових і особистих взаємовідносин, сформовані структури взаємодії, чіткого розподілення обов’язків, визначених лідерів, ефективної і спільної роботи. Другі представляють собою соціально-психологічні спільності, які відповідають всім перерахованим вище вимогам. Слаборозвиненими по визначенню являються, наприклад, умовні й лабораторні групи (останні часто лиш на перших етапах їх функціонування).

Серед високорозвинених нових груп особливо виділяються колективи. Психологія розвиненого колективу характеризується тим, що діяльність, заради якої він створений і якою на практиці займаються, має безсумнівно позитивне значення для дуже багатьох людей, не тільки для членів даного колективу. В колективі міжособистісні відносини засновані на взаємній довірі людей, відкритості, чесності, порядності, взаємоповазі тощо.

Для того, щоб назвати малу групу колективом, вона повинна відповідати ряду високих вимог: успішно справлятися з покладеними на неї задачами (бути ефективною у відношенні основної для неї діяльності), мати високу мораль, хороші людські відносини, створити для кожного свого члена можливість розвитку, як особистості, бути спроможнім до творчості, тобто як група давати людям більше, ніж може дати сума того ж колективах індивідів, працюючих окремо.

Психологічно розвинутою, як колектив, вважається така мала група, в якій склалась диференційована система різноманітних ділових і особистісних взаємовідносин, побудованих на високих моральних цінностях. Такі відносини можна назвати колективістськими.

Що ж таке колективістські відносини? Вони визначаються через поняття моралі, відповідальності, відкритості, колективізму, контактності, організованості, ефективності й інформованості. Під мораллю мається на увазі побудова внутрішньо колективних й неколективних відносинах на нормах і цінностях загальнолюдської моралі. Відповідальність трактується як добровільне прийняття колективом на себе моральних та інших зобов’язань перед суспільством за долю кожної людини не залежно від того, являється він членом даного колективу чи ні. Відповідальність також проявляється в тому, що члени колективу свої слова підтверджують ділом, вимогливі до себе й один до одного, об’єктивно оцінюють свої успіхи і невдачі, ніколи не кидають почате діло на пів шляху, свідомо підчиняються дисципліні, інтереси інших людей ставлять не нижче своїх особистих, по хазяйські відносяться до суспільного майна.

Під відкритістю колективу розуміється здібність встановлювати й підтримувати хороші, побудовані на колективістській основі з іншими колективами чи їх представниками, а також з новачками в своєму колективі. Відкритість являється однією з найважливіших характеристик по якій можна відрізнити від зовнішньо схожих на нього соціальних об’єднань.

Поняття колективізму включає в себе постійну турботу членів колективу щодо його успіхів, прагнення протистояти тому, що роз’єднує, руйнує колектив. Колективізм – це також розвиток гарних традицій, впевненості кожного в своєму колективі. Почуття колективізму не дозволяє його членам зостатися байдужими, якщо заторкнуті інтереси колективу. В такому колективі всі важливі питання вирішується спільно й, по можливості, при загальній згоді.

Для дійсно колективістських відносин характерна контактність. Під нею розуміють хороші особисті, емоційно благонадійні товариські, довірливі взаємовідносини членів колективу, включаючи увагу один до одного, доброзичливість, повагу й фактичність. Такі взаємовідношення забезпечують в колективі благонадійні психологічний клімат, спокійне і дружелюбне оточення. [7]

Організованість проявляється у вмілій взаємодії членів колективу, в безконфліктному розподілі обов’язків між ними, в хорошій взаємозамінності. Організованість – це також здатність колективу самостійно виявляти й виправляти недоліки, попереджати й оперативно вирішувати виникаючи проблеми. Від організованості безпосередньо залежать результати діяльності колективу.

Однією з умов успішної роботи колективу й встановлення довірливих взаємовідношень є хороші знання членами колективу один про одного й стан справ в колективі. Це знання називається інформованість. Достатня інформованість припускає знання задач, що поставлені перед колективом, зміст й результати його роботи, позитивних й негативних сторін, норм й правил поведінки. Сюди ж належать хороше знання членами колективу один одного.

Ефективність розуміється як успішність рішення колективом всіх наявних у нього задач.[14] Одним із важливих показників ефективності високорозвиненого колективу є нададдитивний ефект. Він представляє собою здатність колективу як цілого добиватися результатів в роботі більш високих , аніж це може зробити така ж за численністю група людей, що працюють незалежно один від одного, не об’єднаних системою описаних вище відносин.[4]

4. Групова згуртованість

Хоч й згуртованості малої групи неодноразово приділялося чимало уваги зі сторони вітчизняних вчених й зарубіжних вчених, є всі умови стверджувати, що в природі цього феномену й по сьогоднішній день ще чимало зостається неясним.

Ми розглянемо далі лише простежені лінії ведучих в цій галузі іспитів, що в порівнянні один з одним мають підходи й простежують деяку гіпотетичну перспективу подальшого вивчення проблеми.

Згуртованість як міжособистісна атракція. Саме так трактується згуртованість багатьма зарубіжними вченими. Сім’я А. і Б. Лотт, виділила у великий оглядовій публікації згуртованість як „таку групову властивість, яка є провідною від кількості й сили взаємних позитивних установок членів групи”. Й хоча автори самі знаходять визначення згуртованості в значеннях між особистісної симпатії вельми довільним актом, тим не менш вони вважають свій підхід цілком правомірним, викликаючи, щоправда, що він торкається лише одного з аспектів згуртованості.

Трактова згуртованості як переважно емоційного феномену міжособистісних відносин наявна, однак, не тільки багатьом зарубіжним дослідникам. Огляд вітчизняних робіт в цій галузі групової психології, виконано А.І. Донцовим, також виявляє цілий ряд спроб „емоційного” підходу до проблеми. Щоправда, вітчизняні автори не користуються поняттям атракції. Згуртованість описується в їх дослідах як соціометричний феномен, операційно вироджений співвідношенням інгрупових (на користь власної групи) й аутгрупових (на користь якихось зовнішніх груп) соціометричних виборів.

Згуртованість як результат мотивації групового членства. Існують й більш цікаві, на нашу думку, спроби виявлення сенсу даного феномену. Одна з них належить Д. Картрайту, який запропонував, мабуть, найбільш розгорнуту модель групової згуртованості, в основу якої покладено уявлення про згуртованість як деякий результат сили, або мотив, що спонукає індивідів до збереження членства в даній конкретній групі.

Сукупність цих сил , іншими словами, детермінантів згуртованості, представлена в моделі наступним чином:

• мотиваційна основа потягу суб’єкта до групи, що включає в себе сукупність його потреб й цінностей;

• спонукальні властивості групи, які відображені в її цілях, програмах, характеристик її членів, спосіб дій, престижу й інших ознак, важливих для мотиваційної основи суб’єкту;

• очікування суб’єкту, або суб’єктивна ймовірність того, що членство буде мати для нього позитивні або негативні наслідки;

• індивідуальний рівень порівняння – дещо опосередкована суб’єктивна оцінка наслідків перебування людини в різних соціальних групах.

В приведеній вище моделі мотивація членства розглядається не як обумовлена, згідно думки ряду авторів, виключно властивостей самих малих груп, але в тісному зв’язку з іншими змінними переважно тими, які відносяться до особистісних особливостей їх членів.

Характеристики

Список файлов курсовой работы