118345 (618141), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Союзне виконавче віче прагнуло нормалізувати в країні здійснення економічних заходів, але становище в Косові погіршувалося. З року в рік збільшувалася чисельність сербів і чорногорців, які були вимушені залишати край. У Косово то запроваджувався військовий стан, то здійснювалася чергова програма. Однак всі ці заходи врешті-решт виявилися неадекватними.
Неспроможність розв’язання косовської проблеми не тільки підточувала проблеми СФРЮ, а й загальмувала здійснення реформ. Усе це підсилювала відцентрові настрої в Словенії і Хорватії, керівництво яких виступало з критикою сербської політики відносно албанців Косова. Акції протесту проти політики Сербії у жовтні 1988 року відбулися також у Воєводині. Усі ці події розхитували політичний механізм федерації.
Союзна скупщина у листопаді 1988 року ухвалила майже 40 поправок до конституції СФРЮ, більшість з яких стосувалася господарського механізму, а решта – відносин між федеративним центром і республіками. Союзному виконавчому вічу надавалося право втручатися у справи республік і країв, яких останні не дотримувались. Створювалися єдині фінансова, кредитна, податкова і валютна системи. Органи федеральної влади наділялися правом визначати стратегію науково-технічного розвитку. Були схвалені також закони, які забезпечували союзному уряду право виступати арбітром при розв’язанні суперечок, що виникали між суб’єктами федерації. Автономні краї позбавлялися елементів державності.
Невдовзі прийняті поправки до конституції Сербії позбавили Косово і Воєводину автономних прав. Цей крах Белграда викликав протести косовських албанців У свою чергу по Сербії прокотилася хвиля демонстрацій, учасники яких вимагали застосування жорстких заходів щодо албанських сепаратистів. Невдовзі косовське керівництво було усунуте зі своїх посад, а в краї запроваджувалася комендантська година.
У конфлікт навколо Косова втягнулись і інші республіки, які не погоджувалися виділити кошти з федерального бюджету на підтримку громадського порядку в Сербії. Надалі косовське питання все більше розділяло федеральні республіки, стимулюючи розпад Югославії. Мілошевич ще більше загострив ситуацію, добившись прийняття в 1989 році нової конституції (вересень 1990 року вона набула чинності), згідно з якою відновлялося верховенство республіканських законів над крайовими, було скасовано конституцію ліквідовано законодавчі та виконавчі органи влади Косова. У відповідь на це відбулося кілька демонстрацій, які були швидко придушені. В 1991 році в краї був проведений нелегальний референдум, який ухвалив незалежність Косова. Албанські націоналісти проголосили «Республіку Косово», сформували парламент і уряд, а президентом обрали письменника І. Ругову. Для боротьби за незалежність була використана організація «Визвольна армія Косова» (ВАК), яка вперше заявила про себе в 1993 році. Фактично в Косово була створена «тіньова держава». Після цього і до 1998 року ситуація в Косово нагадувала міну сповільненої дії. Конфлікт поступово загострювався.
В результаті стався вибух. Якщо з 1991 по 1997 роки в Косово відбулося лише кілька нападів албанських бойовиків на сербську поліцію та мирних громадян, то в 1998 році ситуація різко загострилась.
Албанці розгорнули масштабні бойові дії і взяли під контроль майже половину Косова, підійшли до столиці краю – Пріштіни. Лідери ВАК закликали до зброї усіх чоловіків віком від 15 до 55 років. Таким чином край, який був фактичним стимулом розпаду Югославії, тепер мав зіграти останню роль в його добиті. Всім було абсолютно зрозуміло, якщо Белград не утримає Косова у складі залишків Югославії і їй прийде кінець. Адже це стимулюватиме відцентрові тенденції в Чорногорії та Воєводині. Крім того поразка в Косово мала добити націоналістичний режим Мілошевича, внаслідок чого вектор внутрішньої та зовнішньої політики сербів мав докорінно змінитися. Таким чином Косово перетворилося на політичний вузол, який мав суттєво змінити ситуацію на Балканському півострові. Він мав підвести межу під довготривалим процесом трансформації політичного устрою Югославії.
В липні – серпні 1998 року, після вводу в Косово додаткових підрозділів югославської армії з важкими озброєннями, США в ультимативній формі почали вимагати від Белграда негайного припинення бойових дій. Тим не менш операції сербських сил у Косово продовжувалися до осені. З краю у сусідні Албанію і Македонію хлинув потік біженців. В жовтні їх чисельність сягнула за 300 тисяч чоловік. [18. стор 185] Лише під прямою загрозою авіанальотів з боку НАТО, югославське керівництво погодилося розпочати поетапний відвід військ, та розмістити в краї наглядачів з ОБСЄ. Проте заходи лише тимчасово стабілізували ситуацію в краї. Головною причиною незгод став правовий статус Косова. Сербська сторона принципово відмовлялась від жодних форм розширення косовської автономії, албанці ж вимагали права на самовизначення та навіть розглядали можливість виходу зі складу федерації. Міжнародні переговори, присвячені косовській проблемі, пройшли у лютому 1999 року в, були зірвані непоступливістю обох сторін. Вже в цей час стало зрозумілим, що якщо сербське керівництво не піде на радикальні поступки то війни з НАТО не оминути. Командування Північноатлантичного альянсу спільно накопичувало сили і, зрозуміла річ не мало довго тримати їх в бездіяльності. Крім того США та ряд європейських країн відразу ж зайняли проалбанську позицію з метою добити залишки непокірливої Югославії.
24 березня 1999 року керівництво НАТО оголосило про зри політичних переговорів по Косово та своїй готовності нанести авіаційні удари по військовим об’єктам в Югославії для того, аби схилити керівництво країни до більш конструктивної позиції. Одночасно на територію Македонії був передислокований 11-тисячний контингент військ НАТО. В послідуючі два місяці територія Косово та інші регіони Югославії знаходились під ракетно-бомбовими ударами. Основні удари завдавались по Сербії. Але головної поразки Югославія зазнала в пропагандистській війні. Ще одною, не менш серйозною, поразкою була відсутність союзників. Росія, на яку дуже сподівався Мілошевич, фактично зрадила Югославію, не зробивши жодної реальної дії щоб допомогти «братському народові». [8.стор20] Опинившись під жорстоким політичним і жорстоким тиском, перед перспективою гуманітарної катастрофи всередині країни, Югославське керівництво було змушене піти на згоду з НАТО.
20 червня 1999 року 84 – денна військова операція військ НАТО під назвою «Союзницька сила», яка тривала з 24 березня, згідно з угодою 10 червня була припинена. В червні сербські війська залишили Косово і згідно з резолюцією РБ ООН №1244 від 10 червня 1999 року а Косові було створено міжнародну адміністрацію та введено міжнародні сили безпеки (НДОР) за участю НАТО.
Проте поразка Югославії в війні не призвела до затишшя у балканському регіоні. Косовський конфлікт був фактично заморожений. Зокрема це стосується питання визначення статусу Косова. І з часом воно набуває все більшого значення.
31999 року (після завершення операції НАТО у Сербії) й досі провінція Косово фактично є самостійною територію під опікою ООН та Євросоюзу. Влада у провінції на всіх рівнях повністю перебуває в руках албанського етносу. У місцевому політикумі та суспільстві існує абсолютний консенсус щодо необхідності здобуття незалежності Косово.
Офіційно Косово залишається складовою частиною Сербії, а остаточний статус провінції визначається на переговорах між Белградом та Пріштіною за посередництва ООН і ЄС. Сербська меншина у краї стабільно зменшується, що посилює позиції албанців на переговорах. Впливу Белграда на політику керівництва Косово фактично немає.
У краї діють стабілізаційні сили НАТО, основне завдання яких – недопущення нових зіткнень албанського населення з сербською меншиною та відповідне розмежування територій їх компактного проживання. Поступово зростає в Косово безпекова роль ЄС, який узяв на себе політичне лідерство з визначення майбутнього як Косово, так і регіону Західних Балкан загалом. Переговори про майбутній статус Косово досі були безрезультатними і перспектива покращення ситуації поки що не проглядається. Жодної серйозної домовленості між Сербією та Косово досягти не вдається, з огляду. – .на небажання сторін іти на компроміс. Керівництво Косово однозначно виступає за повну незалежність краю, у цьому його підтримують, згідно з соцопитуваннями, 88% населення провінції; ще 8% виступають за приєднання Косово до Албанії.
З іншого боку, керівництво Сербії, зокрема її прем'єр-міністр Воїслав Коштуніца, категорично відкидає можливість незалежності. Белград пропонує принцип: «менше, ніж незалежність, більше, ніж автономія». За цим принципом Косово отримує право на власного президента й уряд, які матимуть широкі суверенні права на території краю, але йому буде заборонено мати представництво в ООН, здійснювати самостійну зовнішню та оборонну політику і мати відповідні відомства (МЗС та МО). З боку Белграда лунають пропозиції взагалі відкласти розгляд питання статусу Косово на двадцять років. Серед основних вимог Сербії також забезпечення соціального захисту етнічним сербам Косово та свободи віросповідання.
В квітні у Відні відбувся вже третій раунд переговорів лише за поточний рік. Наразі обговорюються питання фінансування сербської общини та її зв'язків із Сербією. Питання прав людини та національних меншин сторони обговорювати поки що не готові…
В умовах, коли учасники не можуть дійти якого-небудь компромісу, зростає роль третіх сторін та їх бачення шляхів вирішення проблеми. У ролі посередників тут виступають ООН (персонально представлена спеціальним представником, колишнім президентом Фінляндії Марті Ахтісаарі) та Європейський Союз (найчастіше представлений Верховним представником із питань Спільної зовнішньої та без-пекової політики Хав'єром Соланою та представником головуючої у ЄС країни). Сьогоднішню позицію посередників не можна визначити як чітку й однозначну. І це також не сприяє розв'язанню проблеми.
Проте керівництво Євросоюзу й окремих країн Європи дедалі частіше висловлює припущення про можливе відокремлення Косово від Сербії. Зокрема міністр закордонних справ Великої Британії Джек Стро недавно заявив, що «найвірогіднішим варіантом врегулюванні ситуації, що склалася, є незалежність Косово». Вирішення проблеми Косово для Європейського Союзу – своєрідна «справа честі», «лакмусовий папірець», що має продемонструвати здатність Брюсселя не лише ефективно діяти як економічне об'єднанням заможних держав, ай виступати потужним регіональним та глобальним актором, який може досягати власних зовнішньополітичних цілей поза своїми межами й нести відповідальність за безпеку і стабільність в усьому континенті. Саме на території колишньої Югославії, і Косово зокрема, проходять практичну апробацію Спільна політика безпеки та оборони ЄС і його новостворені Сили швидкого реагування. Це почалося після того, як Брюссель став переймати на себе відповідальність за стабільність і безпеку у центрі Європи від ООН та НАТО.
Зацікавленість Євросоюзу у врегулюванні ситуації на Балканах має й іншу складову, що впливає на загальну безпеку об'єднання. Адже щороку з Балкан до ЄС нелегально пробираються 120 тис. осіб, а 80% усього героїну, який потрапляє на територію Об'єднаної Європи, надходить саме з цієї території. Значну частину зазначених нелегальних трафіків утримує саме Косово.
Невизначеності ситуації додала і раптова зміна влади у Косово, пов'язана зі смертю у січні 2006 р. багаторічного лідера косоварів Ібрагіма Ругови. У лютому президентом було обрано близького соратника Ругови – Фатміра Сейдіу. Новий президент, що здобував освіту у США та Франції, активно обстоює прозахідний курс. У березні прем'єр-міністром Косово став генерал Визвольної армії Косово, яка воювала з сербами у 90-ті роки, – Агім Чеку (також брав участь у бойових діях проти сербів на боці Хорватії під час сербсько-хорватської війни).
Белград вважав А Чеку най неприйнятнішою кандидатурою на посаду голови уряду краю й підозрює його у скоєнні воєнних злочинів. З огляду на це, варто очікувати, що суперечності на переговорах можуть ще більше загостритися, а їх перебіг – стати ще не ефективнішим (До того ж недавно: міністром оборони Сербії та Чорногорії став Зоран Станковіч – колишній соратник лідера боснійських сербів Ратко Младіча, який розшукується Гаазьким трибуналом за військові злочини.)
Як Євросоюз, так і ООН визнали повну легітимність нового керівництва і висловили впевненість у його здатності вести подальші переговори. Керівництво Косово підтвердило абсолютну відданість європейським та євроатлантичним принципам і заявило про курс на інтеграцію до ЄС та НАТО, чим також посприяло зміцненню прихильності до себе з боку Брюсселя.
Позитивно впливає на сприйняття Європою прагнень косовських албанців також інтенсивний інтеграційний діалог із ЄС та НАТО Албанії, де після парламентських виборів 2005 р. соціалістичний уряд замінила правоцентристська коаліція на чолі з Демократичною партією, яка сформувала молодий прозахідний уряд.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
