117875 (618066), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У третьому розділі мова йде безпосередньо про результати та шляхи врегулювання Карабахського конфлікту. Тут розглядаються альтернативні варіанти вирішення цієї проблеми.
На початку роботи – вступ, у якому викладені мета та завдання дослідження, а також коротка характеристика використаної літератури; наприкінці роботи – висновки та список літератури.
РОЗДІЛ І
Природа Карабахського конфлікту
Термін “конфлікт” (у перекладі з латинської) означає зіткнення, розбіжність, суперечку, що загрожують ускладненнями. У сучасній західній літературі це поняття має багато визначень, з яких найбільш розповсюджене визначення має те, яке дав американський соціолог Л. Козер. Під конфліктом він пропонує розуміти боротьбу за владу і претензії за визначений соціальний статус, за недостатні для всіх матеріальні і духовні блага. Цінність конфліктів Л. Козер бачить у тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям. 1
Сьогодні суспільні науки під конфліктом розуміють зіткнення інтересів, дій, поглядів, позицій, як окремих особистостей, що володіють достатньою значимістю у сфері політики.
Будь-який конфлікт має свій предмет і об’єкт. Він може бути внутрішньополітичним, зовнішньополітичним, він може виникати у сфері економіки, соціальних відносин, політики, культури. Його предметом можуть бути територіальні, міжетнічні, мовні, професійні відносини.
У кожному випадку конфлікт є результатом взаємодії незбіжних елементів системи суспільних відносин. У цьому зв'язку необхідно розуміти, що конфлікт є норма, а не патологія життя суспільства. Конфлікт – норма, і проблема складається не в тому, щоб виключити його з нашого життя (це все одно неможливо), а в тому, щоб зуміти знаходити його причини, рушійні сили, шляхи вирішення.2
Політологія розглядає в першу чергу політичні конфлікти. Вони являють собою вид відносин, де взаємодіють політичні інтереси і їхні носії, а також застосовуються політичні методи вирішення конфліктів у будь-яких інших сферах життя суспільства. Розглядаючи політичні конфлікти на різних рівнях соціальної організації, слід зазначити, що серед них виділяються етнічні та етнополітичні конфлікти. Міжнаціональні або етнополітичні конфлікти – найбільш гострі і болючі. Ці конфлікти – найболючіші та, як показує досвід, - найтриваліші. За своїми масштабами вони деколи перевершують будь-які соціально-політичні конфлікти. Суб'єктом такого конфлікту є та чи інша етнічна спільність, він розвивається або між корінними націями (наприклад, вірмени й азербайджанці) або корінною нацією і національною меншістю (литовці і поляки у Литві, грузини й осетини у Грузії). У розвитку міжнаціонального конфлікту завжди виявляються дві основні тенденції: одна – до розмежування, інша – до консолідації. Характерною рисою міжнаціональних конфліктів є їх багатоаспектність, тобто, те, що вони стосуються різних сфер життєдіяльності конфронтуючих сторін.1 Найяскравішим прикладом є конфлікт у Нагірному Карабаху, він містить у собі питання про територію автономної області та про її економічний розвиток. Але при всій багатогранності кожен конфлікт має головну причину: у Чечні це питання політичної незалежності, а в Азербайджані – територіальної ідентифікації.2
Отже, щоб розібратися в природі конфлікту в Нагірному Карабаху, треба визначити, по-перше, який характер він носить. Деякі дослідники, які працювали над даною темою, наполягають на тому, що це етнічний конфлікт, інші – етнополітичний. У даній роботі зроблено спробу викласти та аргументувати власний погляд на цю проблему. Для цього варто розглянути поняття цих конфліктів.
Етнополітичний конфлікт – це форма міжгрупового конфлікту, у якому групи з протилежними інтересами розрізняються за етнічною ознакою. Під етнополітичним розуміється конфлікт із визначеним рівнем організованої політичної дії, суспільних рухів, масових безладь, сепаратистських виступів і навіть громадянської війни, у яких протистояння відбувається за розходженнями в етнічній спільності. 1
Існує складність у визначенні етнополітичних конфліктів. Справа в тому, що етнополітичний конфлікт у "чистому" вигляді буває рідко. Оскільки територія колишнього СРСР є поліетнічною за складом населення (що характерно і для нових держав, які виникли на цій території), то фактично будь-який внутрішній конфлікт - соціально-економічний чи політичний по суті – знаходить етнічний відтінок. З іншого боку, тут є досить багато підстав для міжетнічних протиріч як на особистісному, так і на груповому рівнях. Тому етнічний фактор генерує багато гострих і кризових ситуацій, що виникають у сфері політики, відносин між державними і внутрішньодержавними утвореннями. 2
От чому межа між соціальними, політичними та етнополітичними конфліктами на території СРСР, досить хитка, важко визначена, а самі конфлікти багатогранні і різноманітні у динаміці розвитку. Варто мати на увазі і те, що етнічний фактор нерідко служить камуфляжем боротьби різних політичних еліт. Бувають випадки зворотнього політичного камуфляжу, коли етнічна природа конфлікту замінюється іншими політичними мотивами.
У такий спосіб термін "етнополітичний конфлікт" у дійсності охоплює широке коло ситуацій. Вони показують, що чисто етнічного конфлікту як такого практично не буває. В основі деяких етнополітичних конфліктів лежать міжетнічні або міжнаціональні суперечності, і конфлікти такого типу виникають як міжнаціональні.
Міжнаціональні конфлікти мають власну динаміку. Найбільш характерні її моменти полягають у наступному:
По-перше, поступове посилення конфлікту за рахунок введення більш активних сил, а також за рахунок нагромадження досвіду боротьби. Так, карабахський конфлікт почався з мітингів і мирних вимог вірменського населення про зміну статусу Нагірного Карабаху. У підтримку цих вимог стали проводитися мітинги і демонстрації в Єревані та інших містах Вірменії. Різка ескалація вірмено-азербайджанського конфлікту наступила після трагедії Сумгаїта.
По-друге, збільшення кількості проблемних ситуацій і поглиблення первинної проблемної ситуації. Це характерно для всіх етнополітичних конфліктів. З розвитком конфлікту відбувається “вишукування” нових претензій, звинувачень, первинна проблемна ситуація обростає новими аргументами і фактами. (Найкращий приклад – Молдова, Придністров’є)
По-третє, підвищення конфліктної активності учасників, зміна характеру конфлікту у бік його жорсткості, залучення в конфлікт нових осіб. На нашому прикладі, конфлікті у Нагірному Карабаху, видно, як підсилюється конфронтація, конфлікт із відносно “спокійного” переходить у збройне зіткнення, росте число вбитих і поранених, у конфлікт втягується практично все населення обидвох конфліктуючих сторін. 1
По-четверте, наростання емоційної напруженості, що супроводжує конфліктні взаємодії, це може вплинути як і на мобілізацію, так і на дезінтеграцію учасників конфлікту. Частіше емоції не з'єднують, а роз'єднують. У міжнаціональному конфлікті в міру його розвитку зростає почуття антипатії чи, навіть, ворожості. Приводи для цього завжди знайдуться. Так, погроми й вбивства безневинних людей вірменської національності в Сумгаїті, а потім у Баку в 1990 році підсилили ворожнечу між вірменами й азербайджанцями. Історичний досівд показує, що подібна ворожість триває, як мінімум, впродовж життя того покоління, яке було втягнуто у криваве протистояння.
По-п'яте, для міжнаціонального конфлікту характерне формування стійкого образу “зовнішнього ворога”, коли компроміс сприймається тільки як капітуляція супротивника, коли виявляється прагнення кожної зі сторін-учасниць протиборства “здобути перемогу”. Так, у Нагірному Карабаху домінує установка “до переможного кінця”, а пошуки компромісу мирних рішень даються досить важко.
По-шосте, для етнополітичних конфліктів, як правило, характерна їхня інтернаціоналізація, тобто залучення в конфлікт чи його врегулювання третіх сил чи міжнародних організацій.
На розвиток етнополітичного конфлікту в Нагірному Карабаху, безсумнівно, також впливає релігійний фактор. В історії і житті народів національне і релігійне тісно переплітаються, взаємодіють. Релігійний фанатизм і етнонаціоналізм підтримують, стимулюють один одного. Релігійний фактор може підвищити температуру конфлікту, загострити його. Разом з тим, практика етнонаціональних конфліктів останніх років показує, що нерідко етнонаціональний фактор виявляється сильнішим, аніж релігійний.1
Розглянувши поняття та суть етнополітичного конфлікту та його динаміку, безсумнівно, бачимо, що вірмено-азербайджанський конфлікт має риси та ознаки етнополітичного конфлікту. Але у нашому дослідженні хотілося б зробити деякі зауваження. А саме – вище говорилося про те, що “чисто” етнічного чи етнополітичного конфлікту не має, тому пропонується визначити Нагірно-Карабахський конфлікт, як етнополітичний конфлікт з елементами етно-територіальних суперечок. Нижче наведені докази цієї гіпотези.
Термін “етнотериторіальний конфлікт” трактується в широкому змісті. Будь-яке домагання на територію вже є конфліктом, якщо воно відкидається другою стороною – учасницею суперечки.1 Етнотериторіальний конфлікт може приймати форми більш і менш гострі, цивілізовані і нецивілізовані, мирні і немирні. Зрозуміло, це не виключає можливості і правомірне використання даного терміну в більш вузькому значенні, коли під “конфліктами” розуміються лише найбільш гострі форми протистоянь і протиборств.
У березні 1991 р. було зафіксовано 76 етнотериторіальних суперечок в межах Радянського Союзу (“Московские Новости”, 17.03.1991), через рік їхнє число зросло до 180 (“Московские Новости”, 29.03.1992). До сьогоднішнього часу зібрана інформація майже по 300 територіальних домаганнях, що висувалися в період 1988-1996 р. як офіційним шляхом (органами влади колишніх союзних республік, автономних і національно-територіальних утворень у їхньому складі), так і головним чином неофіційним – партіями, національними рухами, громадськістю.
До етнотериторіальних конфліктів належать не всі етнополітичні і не всі територіальні конфлікти, але саме ті, які знаходяться на стику двох цих великих груп конфліктів. Вони – одночасно й етнічні, і територіальні, й політичні. Тому говорячи про сутність цих конфліктів, необхідно насамперед осмислити, який зміст вкладається в поняття “етнічний конфлікт” і “територіальний конфлікт” відповідно.
Словосполучення “територіальні конфлікти” – багатозмістовне, і допускає різні трактування. Зокрема, воно нерідко вживається для позначення різнотипних конфліктів, зв'язаних із забезпеченням специфічних інтересів і запитів конкретних територіальних спільнот людей – економічних, політичних, культурних та ін. Це суперечки щодо державної/ адміністративної приналежності територій чи їхнього адміністративного статусу, або відносно правового статусу тих чи інших груп населення та його прагнення проживати на цих територіях, володіти і розпоряджатися ними. 1
Що таке етнополітичний конфлікт, визначено вище, а щодо етнічного конфлікту, то варто зазначити, що під цими конфліктами звичайно мають на увазі такі, сторонами яких виступають етнічні спільності (етноси й етнічні групи). Але, по-перше, зовсім не ясно, що їх викликає. По-друге, не зрозуміло, як тут співвідносяться конфлікти та їхні суб'єкти. Щоб кваліфікувати конфлікт як "етнічний", повинно мати місце протиборство цілих етносів. А якщо конфліктують якісь частини двох етносів, а більшість людей живуть один з одним в мирі та злагоді?
З точки ж зору етноконфліктології, ключовим є питання, якого роду зв'язок існує між етнічними конфліктами і самим феноменом "етнічності". Між цими двома феноменами існують досить тісні причинно-наслідкові зв'язки. У самому етнокультурному розмаїтті людства потенційно закладені елементи конфліктності. У взаєминах між народами етнофобія – явище природне. Вірмени й азербайджанці, турки і болгари, араби і євреї – приклади, де нібито є етнічна несумісність народів.2
Інша ж точка зору полягає у тому, що корені "етнічних конфліктів" лежать поза власне етнічними реаліями. “Етнічність” цих конфліктів відноситься насправді не до їх сутності, але до форми прояву (саме завдяки характеру прояву, а зовсім не їхнім причинам і рушійним силам, такі конфлікти коректніше було б називати етнічними). Етнокультурний плюралізм сам по собі конфліктів не породжує. Етнічні забобони, стереотипи, етнофобії і т.п. не мають ніякої ні ірраціональної, ні примордіалістської першооснови. Навпаки, вони є наслідоком конкретних соціальних, економічних, політичних умов і процесів, які історично склалися у взаєминах двох народів.
Етнічний конфлікт ніколи не виникає “природно”, сам по собі, без попередньої йому активності “агентів” конфлікту. Це характерно для всіх типів конфліктів – від тих, що розвиваються в цивілізованих рамках, до тих, які свідомо ініціюються. Етнічні конфлікти можуть носити етнокультурний характер, вони обумовлені насамперед, перепонами на шляху функціонування та розвитку національних мов та культур. Бувають етносоціальні конфлікти, в їх основі лежать суперництво між етнічними групами за доступ до економічних доходів чи престижних видів діяльності і представництва у відповідних соціальних колах та елітних прошарках. Але одним з найчастіших та розповсюджених конфліктів за етнічною ознакою є етнотериторіальний конфлікт.1
Щодо природи конфліктів такого типу, то варто зазначити, що тут суперечка ведеться “від імені” етносів і етнічних груп відносно їхніх прав проживати на тій чи іншій території, володіти чи керувати нею. Територіальні суперечки, що виникають у взаєминах між суверенними державами не є класичними етнотериторіальними. Їх логічніше називати територіальними міждержавними (міжнародними) конфліктами, тому що в них втягують не просто етноси, а держави, нації, спільності – нерідко поліетнічні. Однак між типовими етнотериторіальними і територіальними міждержавними суперечками існує найтісніший взаємозв’язок. Більшість держав світу формувалися як національні держави з вираженою етнічною домінантою. Спірні територіальні питання між ними неминуче, так чи інакше, здобувають і етнічний аспект.2
Суб’єктом територіальних домагань практично ніколи не виступає етнічна група в цілому чи навіть її чисельна більшість. Як правило, вимоги виходять від політичних еліт, національних рухів і партій, їхніх лідерів, діячів культури і т.п. Їхня позиція може не тільки не мати нічого спільного з інтересами народів, від імені яких вони виступають, але і не користуватися підтримкою в масах.
Висування територіальних домагань “від імені” етнічної групи ще не означає солідарності етносу в цілому з подібними вимогами. Набагато небезпечніші ті територіальні конфлікти, у яких активної і найбільш радикальної частини національного руху вдається запалити своїми гаслами більшість населення. Саме це і відбулося в таких етнотериторіальних конфліктах, як вірмено-азербайджанський. Територіальні домагання втягнутих у них сторін ніби грають роль національної ідеї, яка консолідує весь етнос, що робить важчим пошук компромісів. Але небезпеку представляють також етнотериторіальні конфлікти, суб'єктами яких виступають лише незначні за чисельністю, проте найбільш активні і радикальні угруповання відповідних етносів (таких конфліктів переважна більшість). У перспективі такі етнотериторіальні конфлікти можуть перерости у великомасштабні: “гасити” їх необхідно в зародку. 1
Є ще одна категорія суб’єктів територіальних претензій, вона представлена вищими органами влади суверенних держав. Принципи поваги територіальної цілісності держав СНД і непорушності існуючих кордонів зафіксовані в установчих документах Співдружності. Але Азербайджан і Вірменія, тривалий час і після створення СНД, що знаходилися в стані неоголошеної війни один з одним, мають протилежні позиції по карабахському питанню.2 По мірі суверенізації національних республік, наочно виявляється тісний взаємозв'язок “неофіційних” і “офіційних” домагань на території, що оскаржуються: національні рухи, одержуючи доступ до важелів влади, стають провідниками територіальних претензій і в державній політиці. 1
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
