117699 (618043), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Виділяють кілька підвидів вертикальних конфліктів:

• статусно-рольові конфлікти. їх джерелом є нерів­ність політичних статусів, нерівний об'єм політичних і грома­дянських прав, дискримінація за ознакою раси, етносу, статі, віросповідання. Ці конфлікти можуть підживлюватися відчут­тям якою-небудь групою відсутності соціального визнання і влади. Прикладом цього може бути роль третього стану у бур­жуазних революціях ХУШ-ХІХ ст., або етнічні конфлікти, предметом яких є питання підвищення автономії чи політично­го суверенітету якогось народу. Нереалізованістю статусних очікувань можна пояснити підтримку радянською інтелігенці­єю у 80-х рр. XX ст. опозиційного до КГІРС руху. До цього ча­су проявилася невідповідність між її соціально-культурним статусом, з одного боку, і матеріальним становищем, а також обмеженістю політичних і громадських свобод - з іншого;

• статусно-рольові конфлікти часто виникають між різ­ ними рівнями влади. Так, конфлікти між центральною і регіо­нальною владою викликані бажанням останньої набути більше
  суверенітету.

Всі вертикальні конфлікти виникають як результат со­ціального порівняння. Група може порівнювати своє станови­ще з кращою позицією у минулому чи з рівнем вищої статусної групи. Група може сподіватися на більш високе становище в майбутньому. Не кращі для неї порівняння породжують почут­тя невдоволення і фрустрацію. В першій половині 90-х років напруга, що була притаманна для українського суспільства, була пов'язана з тим, що фрустрація набула масового характе­ру. Вона стала психологічною реакцією на надмірне завищення очікувань; на початку реформ суспільство сподівалося на мож­ливість надто швидкого переходу до модернізованої економіч­ної та політичної системи [9, 284-285]

Режимні політичні конфлікти, які переслідують мету зміни політичного ладу або радикальної зміни політичного ку­рсу. Неефективність політики, що проводиться, може призвести до повної втрати населенням довіри до влади. На­приклад, наприкінці 80-х рр. XX ст. проявом конфлікту між суспільством і владою став рух за відміну шостої статті Кон­ституції СРСР, яка приписувала КПРС статус керівної сили суспільства. Конституційним способом вирішення подібних конфліктів є голосування за кандидатів від опозиції на наступ­них виборах. В такій формі може бути виражений протест і ба­жання населення радикальної зміни політичного й економічно­го курсу.

Резонуючи і накладаючись один на другий, конфлікти виявляють себе у формі політичної кризи. Можна говорити як про кризи окремих інститутів влади, так і про режимні кризи, які проявляються у розриві між правлячою елітою і суспільст­вом, у втраті владою дегітимності державного правління, в різкій активізації опозиційних сил. Ці кризи су­проводжуються масовими акціями громадянської непокори, мітингами і демонстраціями, або проявляються у формі масо­вих стихійних виступів і революцій, спрямованих на зміну іс­нуючої політичної системи.

Також виділяють поділ ї на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей. Він постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві — праві, ліберали — консерва­тори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін.). Розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту, а коли вони ви­ходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується перед конфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей у процесі свого формування проминув три стадії: 1) девальвація колективістських цінностей комуністично­го (лівототалітарного) суспільства; 2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного демократичного су­спільства; 3) реанімація колективістських цінностей у лі­во- та правототалітарних формах.

Конфлікт інтересів. Цей конфлікт пов'язаний із зітк­ненням різних, насамперед політичних і соціально-еко­номічних, інтересів. Визрівання їх у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правля­чі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм змогу з політично правлячих груп перетвори­тися на економічно панівний клас. Такий інтерес вступив у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації. Виявляється він як супере­чність щодо вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської належності. Властивий передусім країнам, які утворилися внаслідок розпаду ко­муністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Простежується і в країнах, де національні меншини компактно прожива­ють у районах, що колись належали їхнім етнічним бать-ківщинам (проблема трансільванських і словацьких уго­рців). Визрівання конфлікту ідентифікації було зумовле­не тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох краї­нах частина населення не бажала визнавати себе грома­дянами держави, на теренах якої вона мешкала[1, 397-398].

Політичні інститу­ти, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно об­стоюють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти поділяють на два види:

• конфлікт між владою та громадськими силами, ін­тереси яких не представлені у структурі владних відносин;

• конфлікт всередині існуючої влади, який пов'яза­ний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних по­вноважень і відповідних позицій, зі спробами обґрунту­вання нового курсу в межах існуючого політичного ладу.

Розділ ІІ Історія розвитку соціально-політичного конфлікту

2.1. Розвиток поняття «конфлікт» в історії людства

Історія розвитку людства з найдавніших часів до наших днів засвідчує, що конфлікти завжди були і будуть. Сучасним управлінцям і спеціалістам різного профілю необхідні знання в управлінні та профілактики конфліктів. Проблеми конфліктних ситуацій завжди цікавили науковців, політиків, практиків, народ. Науки будь-якого профілю (філософія, історія, культур , політологія, світові релігії) оперують поняттями конфлікту через поняття добра і зла , порядку і хаосу. Наприклад, історики прагнуть виявити причини розвитку й занепаду держав, глибоких криз і тривалого розквіту в житті окремих народів, адже всі ці процеси відбуваються проблемно, конфліктно. Над природою конфліктів уже замислювалися давньогрецькі філософи. Анаксимандр (бл. 610-547 рр. до н. е.) твердив, що речі виникають із постійного руху "пейрону" - єдиного матеріального начала , що приводить до виокремлення з нього протилежностей, це означає, що воно конфліктне. Античний філософ Геракліт (бл. 530-470 рр. до н. е.) вважав, що у світі все народжується через ворожнечу і розбрат, що єдиний закон, який панує в Космосі, - це війн - батько і цар усього. Це перша спроба дати позитивне трактування боротьби у процесі суспільного розвитку через проблемність і конфліктність.

У середні віки Фома Аквінський (1225-1274) висунув думку, що війни допустимі в житті суспільства , тобто конфлікти є об'єктивною реальністю. Еразм Роттердамський (14691536) вказував на наявність власної логіки конфлікту, який, розпочавшись, втягує в орбіту свого впливу нові й нові сили. Зокрема, він писав, що "війна солодка для тих, хто її не знає".

Френсіс Бекон (1561-1626) уперше глибоко проаналізував причини соціальних конфліктів в Англії. Ф. Бекон звертає увагу на конкретні заходи попередження конфліктів, зауважуючи, що на "кожен випадок хвороби" існують свої ліки. Крім політичних помилок в управлінні Ф. Бекон називає і деякі психологічні чинники соціальних негараздів. Важливим засобом запобігання соціальним конфліктам він вважав мистецтво політичного маневрування, особливо слід звертати увагу на те, аби у невдоволених не знайшлося підхожого ватажка, який би міг їх об'єднати.[ 6, 32]

Іммануїл Кант (1724-1804) вважав, що стан миру між людьми, які живуть по сусідству, не є природним станом, природнішим є стан війни бо з грози, тобто проблемності й конфліктності в системі геополітичних процесів.

Георг Гегель (1770-1831) писав, що основна причин конфліктів коріниться в соціальній поляризації - між нагромадженим багатством, з одного боку, і змушеним працювати народом - з другого.

Чарльз Дарвін (1809-1902) запропонував теорію еволюції, основні ідеї якої виклав у праці "Походження видів шляхом природного відбору, бо збереження сприятливих порід у боротьбі з життя". Розвиток живої природи здійснюється в умовах постійної боротьби з виживання, тобто постійного конфлікту, вважав він. Польсько-австрійський юрист Людвіг Гумплович (1838-1909) у книзі "Расова боротьба " висунув своє бачення соціальних конфліктів. Він розглядав суспільство як сукупність груп людей, що борються з виживання, панування. Соціальне життя - це групова взаємодія.

Основні положення його теорії такі: конфлікти - суть історичного процесу, вони вічні, змінюються лише їх форми;

· конфлікти сприяють єдності суспільства ;

· диференціація суспільства на панівних і підлеглих - явище вічне.

Гумплович писав, що конфлікти слід шукати не тільки в природі людини, й у соціальних феноменах різних з типом культур.

Історія твориться зусиллями народу і через проблеми. Велике зацікавлення серед конфліктологів кінця ХІХ – початку ХХ ст. викликала соціологічна теорія Карла Маркса (1818- 1883). Марксизм визнає соціальні конфлікти, колізії, антагонізми як можливі, в умовах класової боротьби - і як неминучі явищ суспільного буття. Помилковість марксистів полягала в тому, що вони вважали можливим у майбутньому, після знищення приватної власності на засоби виробництв , створити умови для ліквідації антагоністичних відносин як бази соціальних конфліктів і, отже, побудувати безконфліктне суспільство. Г. Ратценхофер (1842-1904) вивчав боротьбу з існування. Абсолютна ворожість рас - основні процеси і явищ життя, вважав він. Із цих процесів він виводить теорію конфліктності суспільних відносин.[6, 23]

Вільям Самнер (1840-1910) - американський соціальний дарвініст, основним соціальним конфліктом у суспільстваі вважав "конфлікт інтересів". З огляду на переконання, що боротьба за існування є безперечним чинником прогресу, він зробив висновок, що в цій боротьбі гинуть найслабкіші, гірші представники роду людського.

В. Самнер, спираючись на великий історико-етнографічний матеріал, поклав початок системному вивченню норм соціальної поведінки, внутрішньо групових і між групових відносин.

Німецький соціолог Георг Зіммель (1858-1918) вважається першим, хто запровадив у науковий вжиток термін "соціологія конфлікту". Він запропонував зайнятися аналізом "чистих форм" соціального спілкування та взаємодії. Серед таких відносно стійких форм соціальної взаємодії, як авторитет, договір, підпорядкування, співробітництво та інші, особливе місце займає конфлікт - не лише норм , а й винятково важлива форма життя. Конфлікт сприяє соціальній інтеграції, він визначає характер конкретних соціальних утворень, зміцнює їхні принципи й норми організації. Теоретичні роздуми Г. Зіммеля розділили у 20-ті роки ХХ ст. соціологи чиказької школи, видатними представниками якої були Роберт Езр Парк (1864-1944), Ернест Уотсон Берджесс (1886-1996), Албіон Вудбері Смолл (18541926). Вони розглядали соціальний процес в аспекті чотирьох взаємопов'язаних типів взаємодії: змагання конфлікту, пристосування й асиміляції. Соціологічне значення конфлікту підкреслював американський соціолог, представник психологізму в соціології А. В. Смолл. Він, зокрема стверджував, що "немає нічого соціального, що не було психічним". Вважав поняття інтересу важливим феноменом боротьби. Звідси - загальний конфлікт інтересів, де індивіди – продукт боротьби власних інтересів, суспільствао - наслідок зіткнення інтересів соціальних груп. Таким чином, конфлікт є базовим і універсальним соціальним процесом.

У першій половині ХХ ст. під впливом марксизму утвердилася самостійна галузь західної політичної соціології, що стала основним джерелом розвитку сучасних концепцій конфлікту. Серед її представників - В. Парето, Г. Моск , Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А. Бентлі. Вони звернули увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, не лише злагоди й стабільності в суспільному житті. В. Парето (1848-1923) – італійський дослідник, який створив свою теорію еліти і наголосив на подвійності психології людини. Будь-які суспільні теорії, ідеології є ширмою, що ховають дії, продиктовані почуттями, емоціями. Таким чином, ірраціональні пласти психіки людини детермінують соціальну поведінку.

Гаета но Моска (1858-1941) - італійський юрист, соціолог, історик - теж серед творців теорії еліт. У своїй праці "Еліти політичної науки" (1896 р.) він виокремлює тезу про формування панівного класу на основі розуму, здібностей, освіти й творчих з слуг [5, 225].

У теорії французького соціолога і філософа Ж. Сореля (1847-1922) центральне місце займає політична боротьба та насильство. В його праці "Роздуми про насильство" (1907 р.) сформульовані ключові поняття міфу й насильств . Згідно з його теорією, соціальні та політичні конфлікти виявляються ознакою ірраціонального характеру суспільства й історії, вони заперечують ідею соціального процесу й утверджують стихійний рух мас.

Ф. Оппенгеймер (1869-1943) звертав увагу на питання походження держави та особливості соціальних процесів, які відбуваються в ній. Держава могла виникнути тільки шляхом пограбування й підкорення людей.

Характеристики

Список файлов курсовой работы