117688 (618042), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

У другому випадку йдеться про групи меншин (насамперед у кількісному відношенні), представники яких є громадянами держави, котрі відрізняються від іншого населення своїми етнічними, мовними, культурними, релігійними особливостями, однак мають різне національне походження, є представниками різних націй. В даному випадку вислів “національна меншина” має зовсім інший зміст – і в цьому разі захищаються саме права осіб, які належать до національних меншин.

Проте більшість країн світу, які в той чи інший спосіб визнають існування національних меншин, формулюють визначення поняття меншин або критерії для визначення осіб, які до них належать, у національному законодавстві чи в політичних актах з урахуванням конкретних національних обставин та сучасних міжнародно-правових концепцій.

Аналіз таких документів свідчить про те, що країни при вирішенні питання про визначення поняття “національна меншина” та осіб, що до них належать, на національному рівні найчастіше беруть до уваги певні об’єктивні та суб’єктивні критерії [33, 496]. Частіше за все держави визнають, що така група осіб має: проживати на території країни, бути її громадянами, бути чисельно меншою за титульне населення країни, відрізнятися від решти населення країни своєю самобутністю та явно вираженими спільними етнічними, релігійними, культурно-традиційними і мовними ознаками, які вона прагне зберігати; мати довгострокові міцні зв’язки з країною проживання, виявляти почуття самоусвідомлення та прагнути до самоідентифікації.

Сьогодні саме вищезазначені міжнародні та національні складові терміна “національна меншина” є підвалинами для вироблення загального наукового підходу до проблеми, що має практичне значення, яке полягає передусім у визнанні існуючих меншин у різних країнах світу, поширенні на них дії чинних міжнародно-правових норм, вирішенні міждержавних спорів, захисті прав меншин міжнародними контролюючими органами та ін. З урахуванням вищезазначеного дослідники пропонують таку загальну міжнародно-правову робочу дефініцію поняття “національна меншина”: Національна меншина – це група осіб іншого етнонаціонального походження і чисельно менша, ніж титульна нація країни, де така група проживає на законних підставах під юрисдикцією цієї держави, є недомінуючою, відрізняється від решти населення комплексом об’єктивних ознак, а саме культурою, релігією та мовою, а особи, які до неї належать, виявляють почуття національного самоусвідомлення і виражають прагнення до самоідентифікації як представники такої групи [8, 36]. Таким чином, громадяни та інші особи, які відповідають перерахованим у визначенні характеристикам, можуть об’єктивно вважатися особами, які належать до національних меншин у певній країні.

Отже, сучасний стан статусу національних меншин дає можливість говорити про право країни самостійно визнавати особами, які належать до національних меншин, як виключно власних громадян, так і інших індивідів, які перебувають на її території на законних підставах.

1. Міжнародна практика визначення статусу та захисту прав національних меншин

Проблема захисту прав національних меншин не втрачає надзвичайної актуальності, що пов’язане насамперед з геополітичними та соціально-економічними змінами, які відбулися у світовому масштабі та, зокрема, на європейському континенті протягом XX століття. Йдеться про крах континентальних імперій (Австро-Угорської, Германської, Російської) у Європі внаслідок Першої світової війни та утворення на уламках цих держав незалежних національних держав за принципом: одна нація – одна держава, що призвело до появи великої кількості осіб, які за своїм етнічним походженням не належали до титульних етносів нових незалежних держав. Гостроту суперечності, що виникає з цієї ситуації, усвідомлювали держави-переможці, створивши в рамках Паризьких мирних договорів першу міжнародно-правову систему захисту прав національних меншин. Так, відповідно до резолюції Ради Ліги Націй від 15 листопада 1920 року умовою входження країн до цієї міжнародної організації було вжиття ними заходів щодо захисту прав національних меншин. Ця система захисту поширювалася приблизно на 39 млн. осіб, котрі проживали в 16 країнах і розмовляли 36 мовами.

Після Другої світової війни питання захисту прав національних меншин стало предметом уваги ООН та інших міжнародних організацій. Прийнятий Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) вперше на рівні міжнародного договору універсального рівня зобов’язав країни, в яких є етнічні, релігійні та мовні меншини, не відмовляти їм у користуванні своєю культурою та мовою, сповідуванні своєї релігії тощо. У Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних релігійних та мовних меншин (1992 р.) вперше на міжнародно-правовому рівні було вжито термін “національні меншини”.

Розглядаючи розвиток міжнародно-правового регулювання захисту прав національних меншин, можна умовно поділити його на чотири історичні етапи: перший охоплює період до Першої світової війни; другий - період між двома світовими війнами; третій - від завершення Другої світової війни до початку дезінтеграційних процесів у колишніх СРСР та в Югославії; четвертий починається з прийняттям країнами - членами ОБСЄ Паризької хартії для нової Європи у 1990 році.

Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин, була прийнята резолюцією 47/135 Генеральної Асамблеї ООН 18 грудня 1992 р. Вона покладає на держави обов'язок захищати на їх територіях існування та самобутність національних чи етнічних, культурних, релігійних та мовних меншин та створювати умови для розвитку такої самобутності.

Особи, що належать до національних чи етнічних, релігійних та мовних меншин (надалі називаються особами, що належать до меншин), мають право користуватися досягненнями своєї культури, сповідувати свою релігію та проводити релігійні обряди, а також користуватися своєю мовою у приватному житті та публічно, вільно та без втручання чи дискримінації у будь-якій формі.

Особи, що належать до меншин, мають право активної участі в культурному, шин, мають право активної участі в культурному, релігійному, громадському, економічному та державному житті. Держави вживають необхідні заходи для забезпечення того, щоб особи, які належать до меншин, могли повністю та ефективно здійснювати свої права людини та основні свободи без будь-якої дискримінації і на підставі повної рівності перед законом.

Держави вживають заходів для створення сприятливих умов, які дозволять особам, що належать до меншин, розвивати свою культуру, мову, релігію, традиції та звичаї за винятком тих випадків, коли конкретна діяльність здійснюється з порушенням національного законодавства та суперечить міжнародним нормам.

Держави вживають відповідних заходів на те, щоб там, де це можливо, особи, що належать до меншин, мали належні умови для вивчення своєї рідної мови або навчання на своїй рідній мові. Держави у разі потреби вживають заходів у галузі освіти з метою стимулювання вивчення історії, традицій, мови і культури меншин, що проживають на їхній території. Особи, що належать до меншин, повинні мати належні можливості для отримання знань, необхідних для життя у суспільстві. Держави розглядають питання про вжиття дійових заходів для того, щоб особи, що належать до меншин, могли без обмежень брати участь у забезпеченні економічного прогресу та розвитку своєї країни.

Міжнародна національна політика та програми плануються та здійснюються з урахуванням законних інтересів осіб, що належать до меншин.

Комітет міністрів Ради Європи прийняв 10 листопада 1994 р. Рамкову конвенцію про захист національних меншин, що набула чинності після того, як її ратифікували 12 держав - членів Ради Європи. У цьому першому багатосторонньому документі, що присвячений захисту національних меншин, викладено положення, що стосуються різних сфер. Ці положення, що мають вигляд програми, визначають конкретні завдання, які держави-учасниці зобов'язуються виконувати через запровадження на національному рівні відповідних законів та урядової політики.

Документом, що доповнює Рамкову конвенцію, є Європейська хартія регіональних мов та національних меншин, яку було ухвалено у 1992 р. Хартія визнає невід'ємне право користування як у приватному житті, так і публічно регіональними мовами та мовами національних меншин. Хартія визначає завдання та принципи, що їх мають дотримуватися держави, та пропонує конкретні заходи для їхнього здійснення в галузі освіти, правосуддя, державного управління, культури, економічного та соціального життя.

Розділ 2. Дослідження статусу національних меншин

1. Історія становлення національних меншин в Україні

За доби УНР уперше за всю багатовікову історію України розпочалася робота по створенню національно-персональної автономії для російського, єврейського, польського та інших народів. Національні меншини набули конституційно-правового статусу суб'єктів права. Політика влади гетьмана Павла Скоропадського, а пізніше і Директорії УНР була спрямована на звуження існуючих прав і свобод. Національні меншини поступово втрачали свій конституційно-правовий статус.

За часів Західноукраїнської Народної Республіки для національних меншин була проголошена персональна автономія з правом їх представництва в уряді. Правовий статус одержали лише окремі найчисленніші національні меншини, зокрема німці, євреї та поляки.

Перша Конституція УСРР 1919 р. визначила термін "національні меншини" та заборонила будь-які форми дискримінації національних меншин або обмеження їх рівноправності. Конституція УСРР 1929 р. надала можливість створити окремі адміністративні одиниці в місцевостях, де компактно проживала більшість населення тієї чи іншої національної меншини. Характерною особливістю Конституції УРСР 1937 р. була відсутність терміна "національні меншини". Невизнання національних меншин, зневага до них та заборона були характерними також протягом 30 – 50-х років [2, 11].

Аналізуючи законодавство СРСР та УРСР щодо правового статусу національних меншин середини 50-х років, можна відзначити деякі позитивні зрушення стосовно захисту прав та свобод національних меншин. Але на початку 70-х років в Україні знову розгортається боротьба проти так званого космополітизму та антисемітизму. Національне питання до часів перебудови було знято шляхом оголошення його вирішеним назавжди. Нормативно-правовими актами цього етапу термін "національні меншини" не було визначено.

В період перебудови були внесені зміни та доповнення до Конституції УРСР, прийняті законодавчі акти, спрямовані на демократизацію виборчої системи, рівноправність мов, свободу совісті і віросповідання, освіту, культуру та місцеве самоврядування. Водночас термін "національні меншини" в нормативно-правових актах України за часів перебудови не був визначений, а національні меншини не набули конституційно-правового статусу суб'єктів права.

Нараховується ряд етапів становлення та розвитку законодавства України про національні меншини:

• Перший етап починається від проголошення Декларації прав національностей України (1 листопада 1991 р.) і тривав до прийняття Закону України "Про національні меншини в Україні" (25 червня 1992 р.).

• Другий етап розпочався після прийняття Закону України "Про національні меншини в Україні" і завершився прийняттям Конституції України (28 червня 1996 р.).

• Після прийняття Конституції України розпочався третій етап розвитку та становлення законодавства про національні меншини України [23, 54].

Нормативно-правову базу щодо захисту прав і свобод національних меншин України дослідники поділяють на загальні та спеціальні законодавчі акти. Загальні законодавчі акти захищають права та свободи національних меншин як громадян України. В той же час вони не визначають термін "національні меншини". Його визначають, як правило, спеціальні законодавчі акти.

З проголошенням незалежності України народжуються нові наукові напрями, спрямовані на дослідження різних аспектів життя національних меншин. За цей період в Україні з'явилась низка наукових праць, автори яких досліджують правові питання національних меншин. Але в цих працях не зроблено глибинного аналізу діючих нормативно-правових актів України. Щодо дослідження конституційно-правового статусу національних меншин в Україні, то такі праці фундаментального характеру взагалі відсутні.

1. Права і свобод національних меншин

За змістом і сферою дії права і свободи національних меншин поділяються на: особисті, політичні, економічні, соціальні, культурні та екологічні. За характером суб'єктів та формою здійснення права і свободи національних меншин поділяються на індивідуальні та колективні. Індивідуальні політичні права та свободи національних меншин в Україні є тотожними індивідуальним політичним правам та свободам громадян України. Колективні політичні права національних меншин в Україні в законодавчих актах представлені не повною мірою.

Індивідуальні і колективні культурні, економічні, соціальні, екологічні права та свободи національних меншин є тотожними індивідуальним і колективним правам та свободам громадян України. Але в той же час в жодному законодавчому акті, які закріплюють економічні, соціальні, екологічні права, не визначено термін "національні меншини" [31, 29].

Визначені в розглянутих універсальних конвенціях ООН та її спеціалізованих установ і регіональній Рамковій конвенції РЄ права меншин та осіб, які до них належать, можна розділити на загальні (основні) і спеціальні (особливі) громадянські, політичні та культурні права (для останніх найчастіше застосовується словосполучення “економічні, соціальні та культурні”).

Основними громадянськими правами осіб, які належать до національних меншин, є: право на життя; право рівності перед законом та право на рівний правовий захист; право недискримінації; право на свободу виявлення поглядів, думки, совісті й релігії; право на громадянство; право на свободу мирних зборів та асоціацій. До громадянських спеціальних прав можна віднести право вільно вирішувати питання про належність до національної меншини, право на захист від примусової асиміляції.

Характеристики

Список файлов курсовой работы