Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

У практиці бюджетного прогнозування виділяють три напрями:

• прогноз розвитку показника від значень, досягнутих у базовому або пере прогнозованому періодах;

• передбачення майбутнього розвитку на основі аналізу часового ряду показника, не розглядаючи подробиць механіки його руху;

• спроба розкрити причинно-наслідковий механізм, тобто знайти фактори, які визначають поведінку показника, що прогнозується, прогноз яких або відомий, або знайти його неважко. Цей шлях приводить до економіко-математичного моделювання, побудови моделі поведінки того чи іншого показника. Такі моделі називаються макроекономічними.

Вибір того чи іншого метода прогнозування залежить перш за все від періоду упередження прогнозу. Враховуючи високий ступінь інертності макроекономічного функціонування при короткостроковому прогнозуванні, як правило, використовуються індексні методи і методи згладжування часових рядів у сполученні з методами вирівнювання та екстраполяції трендів. У середньостроковому прогнозуванні переважають методи дисперсійно-регресійного аналізу, при побудові факторних і комплексних економетричних моделей у поєднанні з експертними оцінками і екстраполяційними методами. При довгостроковому прогнозуванні, в основі якого лежить побудова і реалізація великих економетричних моделей, що описують множину макроекономічних агрегатів, використовується весь інструментарій прогнозування [15, c.104].

В останні роки в Україні питаннями прогнозування (бюджетного та макроекономічного) займаються різні національні і міжнародні організації, зокрема Інститут економічного прогнозування НАНУ; Науково-дослідний економічний інститут; НІЕІ Мінекономіки України; Головне управління макроекономічного прогнозування Мінекономіки України; Міжнародний банк реконструкції і розвитку; Міжнародний валютний фонд; Європейський центр макроекономічного аналізу; Гарвардський інститут міжнародного розвитку; Міжнародні група економістів-радників фонду Сороса тощо.

4. Шляхи (напрями) удосконалення показників бюджетів

Проаналізувавши Зведений бюджет України за останні роки., можна побачити, що частка видатків постійно зменшується. Крім того структура бюджету є неефективною і необдуманою. Суттєвим важелем вирішення бюджетних проблем слід розглядати розумні обсяги та структуру державних витрат. Водночас практика переконує, що ряд витрат бюджету, насамперед оборонні, адміністративно-управлінські, мало еластичні по відношенню до падіння виробничого та податкового потенціалів. Особливо чітко простежується тенденція їх зростання в умовах інфляції. Для забезпечення цілеспрямованого впливу державних витрат на економіку раціональна бюджетна політика повинна відображати, з одного боку, специфіку сучасного перехідного етапу, а, з другого — реалізуватися шляхом поступового нарощування арсеналу заходів з регулювання внутрішнього державного попиту, притаманного ринковій економіці. У такому випадку у бюджетній політиці досягається узгодженість з необхідністю стимулювання економічного розвитку і з інтересами економічної безпеки держави.

В Україні, як і в будь-якій іншій країні, питання про зменшення затрат бюджету є досить актуальним. Тому положення Бюджетного кодексу України повинні визначити такий регламент прийняття рішень, який би дав змогу забезпечити досягнення ефективних результатів. Стосовно процесу бюджетного планування це означає, що процес розгляду і затвердження бюджету необхідно розбити на два етапи, Перший етап — затвердження ключових параметрів бюджету, до яких входять доходи бюджету, бюджетний дефіцит (в абсолютному вираженні та в процен­тах до ВВП), загальний обсяг витрат державного бюджету, в тому числі — трансферти місцевим бюджетам. Другий етап — затвердження витрат державного бюджету в розрізі розділів функціональної класифікації.

Найбільш проблемною ланкою державного бюджету є видатки на соціальну сферу. Це пояснюється тим, що такі установи як школи, інтернати, лікарні не є прибутковими,а витрати на соціальне забезпечення постійно зростають. Але їх все одно не достатньо для оптимального фінансування соціальної сфери. У багатьох випадках, коли ставиться питання про недофінансування державних соціальних зобов'язань, розміри якого свідчать про невідповідність цих зобов'язань реальним фінансовим можливостям держави, точаться розмови щодо необхідності згортання (скорочення) або відміни конкретних соціальних програм. Крім того такі законопроекти не раз розглядались в Верховній Раді. Але така постановка питання не завжди коректна. Так, затримка у виплаті заробітної плати або допомог із безробіття, на дітей не достатня підстава для їх скорочення або зовсім відмови від них. З огляду на це, існують думки, що частину соціальних зобов'язань держави доцільно розглядати як певні орієнтири, які можуть бути повністю досягнуті лише при сприятливому стані економіки.

Крім того, на думку деяких учених-дослідників, основні причини виникнення проблеми недофінансування соціальної сфери не в тому, що стало не вистачати коштів. Особливість кризи полягає у тому, що вичерпалися традиційні джерела їх надходження.

Що ж робити в цій ситуації. І як оптимізувати затрати бюджету, не скорочуючи пільги і при цьому забезпечувати належне фінансування державному сектору?

Одним з варіантів виходу із скрутного становища може бути послідовне впровадження госпрозрахункових форм фінансування установ, зокрема самофінансування. Для цього уже є необхідні економічні передумови, що вимагають відповідних організаційних змін, насамперед у сфері фінансового планування. Сутність питання полягає в тому, що сучасні масштаби та рівень діяльності соціально-культурних установ суттєво змінюють співвідношення джерел фінансування витрат. При переважанні бюджетних асигнувань в структурі фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні цих установ, зростає частка позабюджетних джерел.

В останні роки спостерігається зростання асигнувань підприємств та організацій в народну освіту, підготовку кадрів, охорону здоров'я, науку і культуру. Це зумовлено зростанням вимог виробництва до якісних показників діяльності установ цієї сфери.

Використовуючи досвід країн із розвинутою ринковою економікою, слід розглядати ще одне джерело фінансового забезпечення фінансової сфери – меценатство, спонсорство. Це досить нове явище в економічному житті України, як благодійність. Її можна трактувати як не комерційну (неприбуткову діяльність організацій і окремих осіб), спрямовану на задоволення потреб соціального розвитку. У більш широкому розумінні благодійність визначається як інвестування соціальної сфери. В умовах кризи основним її джерелом в Україні служать кошти міжнародних благодійних організацій.

Наступним джерелом фінансового забезпечення соціальної інфраструктури є страхування – пенсійне, медичне, соціальне. Вона розраховане на все зайняте населення держави, оскільки саме воно бере участь у створені страхових фондів. Для забезпечення страхової діяльності повинні застосовуватись основні принципи: обов’язкові страхування для всіх, хто працює, і фінансової участі застрахованих у формуванні страхових фондів; дотримання особливого порядку фінансування страхових фондів, що забезпечують відтворення коштів на страхування; управління діяльності фондів страхування на основі партнерства або паритету.

Через систему страхування здійснюється перерозподіл грошових засобів від працездатних до непрацездатних, від тих, хто працює, до безробітних.

Використання страхування гарантує матеріальну підтримку на старість, у разі інвалідності, захворювання. Закріплення обов’язковості страхування забезпечити розв’язання проблеми виділення коштів із бюджету на розвиток медицини, зростання рівня соціального, пенсійного забезпечення. Створені позабюджетні фонди (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування) поповнюється за рахунок страхових платежів.

Серед інших джерел пенсійного забезпечення виділяються кошти державного бюджету на цільове фінансування. Відраховуючи внески у вказані фонди, кожен, хто працює, одержить на старість пенсію, будь-які виплати, допомогу у разі страхового випадку. Доцільно за рахунок Фонду соціального страхування проводити заходи з профілактики профзахворювань, оскільки суми для відшкодування потерпілим значно перевищують видатки на лікування у зв’язку з одержаним професійним захворюванням.

І останнє джерело – кредитування. У соціальні сфері вони являє собою плату за послуги за рахунок отриманих кредитів. Така практика широко розповсюджена на Заході, особливо так звані студентські позики. Не всі молоді люди, що бажають одержати освіту, можуть відразу власними коштами оплатити своє навчання. Тому доцільно взяти позику в банку. При цьому розробляється особливий порядок видачі кредитів, відсотків, умов повернення, перелік пільг. Постає також проблема при наданні житлової позики. Необхідно упорядкувати систему інвестування житлового будівництва, випуску термінових або безстрокових житлових сертифікатів, акцій.

Крім проблеми фінансування соціальної сфери існує також проблема фінансування державного боргу. Існування державного боргу, в принципі, не є виключним та негативним фактором. Більшість країн з розвинутою економікою мають державний борг, проте це не стало причиною дестабілізації їх економіки, так як в них відбувається чіткий контроль над розмірами державних позик, і чітко визначені методи їх покриття. Теперішні фінансові проблеми в Україні багато в чому можна пояснити саме стрімким збільшенням державного боргу, без пошуку джерел його покриття. Як наслідок відбувається прискорення інфляційних процесів, і як результат – посилення нестабільності грошових відносин.

Вплив інфляції на бюджетну систему України багатофакторне, тому програма по боротьбі з інфляцією повинна включати комплекс дій, направлений на оздоровлення фінансового стану в країні. Ці дії повинні бути направлені проти тих факторів, які мали місце протягом останніх років. До них відносяться:

1. збільшення грошової маси за рахунок автоматичного збільшення зарплати,

незалежно від результатів праці.

1. збільшення безготівкових розрахунків за рахунок кредитування низько

рентабельних підприємств

1. збільшення цін на енергоносії, основні види сировини та матеріалів

2. монопольне ціноутворення в умовах монополізації більшості видів промислового виробництва, що призводить до збільшення цін виробника

3. витрати на конверсію підприємств

Без зниження рівня інфляції не можуть бути ефективно використані витрати бюджету, направленні на соціальні потреби.

Крім того для зменшення витрат можливі також різні процедурні обмеження щодо прийняття бюджетних рішень. Зокрема, законодавчі акти, чинність яких призводить до збільшення державних витрат (наприклад, про підвищення заробітної плати державних службовців, про збільшення пенсій або про додаткові соціальні гарантії), можуть прийматися тільки за наявності в розпорядженні держави відповідних доходів. Крім того, рішення стосовно державних витрат, змін у податковому законодавстві, державної заборгованості повинні прийматися кваліфікованою більшістю голосів (2/3 депутатів). Ефективним засобом обмеження зростання державних витрат може слугувати встановлення часу дії державних програм. Це означає, що прийняття нових програм допускається тільки із зазначеної дати їх завершення, а продовження дії програми потребує прийняття спеціального рішення.

Проте головним моментом в вдосконаленні фінансів є не стільки зменшення затрат, як збільшення доходів бюджету.

Вирішити задачу збільшення доходів держави не можна лише шляхом адміністративного тиску, не створивши при цьому для підприємств ефективних економічних стимулів для сплати податків. Варто скоротити податкові пільги, однак це скорочення не повинне бути механічним. Одержання податкових пільг повинне залежати від корисності і важливості для суспільства того чи іншого виду діяльності.

Велика кількість податкових пільг для одних підприємств означає високі податкові ставки для інших, що змушує останніх ховати свої доходи з метою збереження конкурентноздатності.

При зменшенні податкових пільг з'явиться можливість цілеспрямовано використовувати видаткову частину бюджету для підтримки деяких пріоритетних напрямків соціально-економічного розвитку суспільства.

Одним з напрямків вдосконалення бюджетної системи в умовах ринкової економіки є демократизація формування і використання усієї системи бюджетів. В Україні необхідно створити таку систему формування бюджету. Яка б зацікавила і виробників і органи влади, збільшувати доходи і використовувати їх з найбільшою ефективністю. Саме цій меті служить податкова реформа, яка, на думку влади, призведе до виходу підприємців з тіні та збільшенню доходів бюджету, після введення нової ставки податку.

Висновок

Вбачається, що для бюджетного процесу в Україні (тобто, процесу формування та виконання бюджету) було б корисним реформування бюджетної практики, спрямоване на підвищення ефективності та дієвості управління державним сектором. Запровадження багаторічного бюджетного планування дало б змогу поєднати річні бюджети та сукупні середньострокові цілі фіскальної політики. Описані недоліки бюджетного планування на багаторічній основі можуть викликати певну підозру при обґрунтуванні необхідності запровадження такої системи в Україні. Проте виконання наведених нижче рекомендацій здатне обмежити таку загрозу та доповнити успішність запровадження багаторічного бюджетного планування:

1. По-перше, суттєвим для обмеження ступеня невпевненості щодо розвитку економічної ситуації вбачається добре обґрунтоване макроекономічне прогнозування. Застосування таких економічних припущень для бюджетних надходжень є вирішальним, оскільки вони відіграють основну роль у визначенні загального рівня наявних ресурсів. Так само значним для перегляду правильності та доцільності припущень є точне повідомлення про використані припущення. Участь незалежних приватних інституцій у процесі формулювання макроекономічних прогнозів може відіграти важливу роль дисциплінуючих заходів.

2. Зважаючи на ступінь невпевненості щодо української економіки (який пов’язаний з труднощами у запровадженні політичних, інституційних та структурних реформ) на даному етапі перехідного періоду, “чиста” система багаторічного бюджетного планування з високим рівнем попередньої зобов’язаності може виявитися недоцільною (небажаною). Недосягнення раніше проголошених цілей може зменшити ступінь фіскальної довіри до уряду. Таким чином, вважаємо, що середньострокова система, яка уточнюється кожного року, більше відповідає нинішнім умовам в Україні.

3. Бюджетне планування на багаторічній основі має здійснюватися у номінальному виразі.

4. Слід досягти політичного консенсусу щодо рівня та характеру видатків в межах багаторічного бюджетного планування, що має на меті обмежити можливість виникнення ситуації, коли необхідні зміни були заплановані на наступні роки, але фактично не були запроваджені через їх чергове відкладання. З метою уникнення такої проблеми, система має характеризуватися високим рівнем прозорості. Дані щодо фінансування статей бюджету мають регулярно публікуватися, щоб очевидним було їх значну відмінність від тих, що показувалися раніше.

5. Наступне, політична відданість виконанню цілей фіскальної політики необхідна для підтримання довіри до бюджетного планування на багаторічній основі у разі виникнення певних шоків. Необхідно, щоб у разі відхилень (які, наприклад, можуть бути спричинені непередбачуваністю процесу реформ чи коливань у зростанні ВВП) уряд вживав заходів для забезпечення виконання початкових середньострокових цілей фіскальної політики.

6. Бюджетне планування на багаторічній основі має базуватися на сукупних цілях фіскальної політики в контексті загальної макроекономічної ситуації. Слід зробити наголос на основних фіскальних змінних на рівні уряду загалом, а також на детальній функціональній класифікації. Сукупні цілі мають поєднуватися з основними принципами та цілями економічної політики, такими, як структура податкової політики, пріоритети державних видатків, а також запропоновані реформи.

7. Вважаємо, що часовий горизонт слід визначити як бюджетний рік плюс два наступних роки. Він є коротшим, ніж загальноприйняті три роки після поточного бюджетного року, як це має місце у більшості країн. Проте це є виправданим, оскільки українська економіка характеризується більшим ступенем невпевненості у порівнянні з економіками розвинутих країн. Навіть якщо доцільним та можливим є лише сукупне прогнозування, це створює добру картину бюджетних тенденцій та є основою для пропонування середньострокових змін у бюджетній політиці.

8. Запровадження бюджетного планування на багаторічній основі видається доцільним з точки зору обслуговування державного боргу, особливо це стосується обслуговування зовнішнього боргу, що вимагає довготермінового планування і прогнозування.

9. Реформування та підвищення відповідальності місцевих органів влади є дуже важливим для підвищення довіри до середньострокових цілей фіскальної політики.

Список використаної літератури

1. Закон України „Про Державний бюджет на 2005 рік” (http://www.rada.gov.ua)

2. Базилевич В.Д. Економічна теорія: Політекономія. Київ: Знання-Прес, 2004, 615 с.

3. Бланкарт Ш. Державні фінанси в умовах демократії: Вступ до фінансової науки. Київ: Либідь, 2000, 654 с.

4. В.В. Юрчишин. Макроекономічна стабілізація в Україні. Київ: УАДУ при Призидентові України, 1999, 256 с.

5. Василик О.Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України. Київ: ЦУЛ, 2003, 608 с.

6. Гаркавенко О.С. Бюджетне планування: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2003. – 271с.

7. Геєць В.М. Економіка України: підсумки перетворень та перспективи зростання. Київ: Форт, 2000, 432 с.

8. Деркач М. Формування фінансової бази регіонів // Екон України. - 2003. - № 1. - С. 12-21.

9. Дзюбик С.Д. Фіскальна політика. Київ: УАДУ, 1998, 64 с.

10. Дідківська Л.І., Головко Л.С. Державне регулювання економіки. Київ: "Знання-Прес", 2000, 209 с.

11. Єпіфанов А.О., Сало І.В. Регіональна економіка. Київ: Наукова думка, 2000, 339 с.

12. Єпіфанов А.О., Сало І.В., Д`яконова І.І. Бюджет і фінансова політика України. Київ: Наукова думка, 1999, 304 с.

13. Пасічник Ю.В. Бюджетна ситема України та зарубіжних країн. Київ: Знання-Прес, 2002, 495 с.

14. Планування видатків: багаторічне та щорічне бюджетне планування, Матеріали семінару з питань державних фінансів, Об’єднаний Віденський Інститут, жовтень 2003 р.

15. Равікович Є.І., Присенко Г.В. Макроекономічне прогнозування: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2002. – 172с.

16. Юрій С.І., Стоян В.І., Мац М.Й. Казначейська система. Тернопіль: Карт-бланш, 2002, 590 с.

17. Sarraf F. (2000): Система програм бюджетного планування в теорії та практиці, Міжнародний валютний фонд, Департамент фіскальних справ, Матеріали семінару з питань державних фінансів, Об’єднаний Віденський Інститут, жовтень 2003 р.

18. ОЕСР (1997): Бюджетне планування для майбутнього, OECD/GD (97), 178; адреса в Інтернет www.oecd.org/puma

Характеристики

Список файлов курсовой работы