96694 (613581), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Яскраву сторінку в українсько-польське порозуміння вписала широкомасштабна програма року Польщі в Україні, яким був 2004 рік. Його візитною карткою стала активна участь польського президента А.Кваснєвського в урегулюванні політичної кризи в Україні, викликаної спробою сфальсифікувати президентські вибори. Право українського народу на вільний вибір було підтримано видатною постаттю польського полі-тикуму Л.Валєнсою, багатьма депутатами Сейму, пересічними поляками. Важливе значення для задоволення національно-культурних і соціальних потреб українців у Польщі та поляків в Україні, для інтеграції України в європейські та трансатлантичні структури мав візит президента України В.Ющенка до Польщі у січні 2005 р.
Отже, поляки не тільки найближчі і найдавніші сусіди українців, але й давні жителі українських етнічних земель, насамперед українсько-польського пограниччя. Динаміка українсько-польських відносин за більш як тисячолітню історію сповнена як прикладами тісних зв'язків, співробітництва, взаємодопомоги, так і суперечками, протистояннями, конфліктами і навіть війнами. Всі ці позитивні й негативні явища так або інакше відбивалися на становищі та статусі поляків в Україні та українців у Польщі. Найголовніший урок минулого засвідчує, що причини конфліктів коренилися не в етнічній неприязні і не в генетичній несумісності обох етносів, не в особливостях їх ментальності, а в тому, що ці конфлікти своєчасно не гасилися, що не завжди раціональне брало верх над емоціональним. Домінуючим чинником польсько-українського протистояння був брак толерантності, гіперболізація територіальних претензій, амбіційність і національний егоїзм. Як засвідчують факти, польсько-українське протистояння найчастіше підігрівалося, а то й інспірувалося третіми силами, набувало конфесійного забарвлення.
Велику роль у поглибленні українсько-польського діалогу і співпраці відіграють контакти науковців, зокрема Науково-дослідного інституту українознавства з ученими Ягелонського та інших університетів, обмін науковою продукцією, спільні наукові конференції. На часі активізація роботи польсько-українських наукових груп для дослідження етногенезу українців і поляків, найважливіших періодів нашої спільної історії, вироблення наближених підходів та поглядів на українсько-польські стосунки, подолання стереотипів неприязні та недовір'я. Учені обох держав своїми науковими дискурсами, підручниками і навчальними посібниками покликані сприяти поступовому переходу наших народів від порозуміння до єднання.
Розділ 2. Громадсько-політичне та культурне життя української діаспори в Польщі
Війна 1914-1918 рр., а також перші роки по її закінченні дуже змінили тогочасні польсько-українські стосунки. Якщо, наприклад, у XІX і на початку XX ст. польський та український народи були в подібній політичній ситуації, не мали власної державності і шукали взаємного зближення, то 1918 рік діаметрально змінює цю ситуацію. Між ними доходить навіть до військового конфлікту, який закінчується поразкою українських державотворчих змагань у Східній Галичині. [28, 11-15]
Не вдалася також спроба зближення під час спільного київського походу, що був здійснений на основі Варшавської угоди і мав на меті принести свободу Наддніпрянській Україні. Поразка визвольних змагань українського народу привела до того, що землі, заселені українським народом, ввійшли до складу кількох чужих держав. У відродженій польській державі проти власної волі опинилися 5 мільйонів українських громадян. І мусимо сказати, що уряди ІІ Речі Посполитої не змогли повністю конструктивно розв’язати українську проблему, вдаючись до щонайвище половинчатих заходів і то не завжди послідовно втілюючи їх у життя. Однак у тому нелегкому для української громадськості часі не бракувало особистих прикладів співпраці, що прокладали б містки для польсько-українського зближення. Їх ініціювали обидві сторони. Багато з них вийшло з ініціативи науковців, письменників, художників, священиків, публіцистів, а також конструктивно мислячих політичних діячів. Серед поляків на особливу увагу заслуговують люди пера: Тадеуш Голлендер, Юзеф Лободовський, Констянтій Симонолевич, Анжей Казімєж Яворський, Станіслав Стемповський, Влодзімєж Бочковський, Флександр Бохенський, Єжи Поґоновський, Марцелій Гандельсман, Ярослав Івашкевич, Александр Баумгартен, Вєслав Кунстман, Вітольд Й. Дорошевський, Станіслав Слонський, Віктор Якубовський, Владислав Татаркевич. З українського боку до взаємного зближення дуже доклалися: Богдан Лепкий, Улас Самчук, Євген Маланюк, Роман Смаль-Стоцький, Олександр Лотоцький, Павло Зайцев, Іван Огієнко, Мирон Кордуба, Михайло Рудницький, Іван Кедрин, Степан Тудор, Петро Козланюк, Олександр Гаврилюк. [28, 24]
Поляки згруповувалися головним чином навколо таких видань як: “Dzwіgary“, “Sygnaly“, “Kamena“, “Nurt“, “Mіesіecznіk lіterackі“, “Bіuletyn Polsko-Ukraіnskі“, “Nasza Przyszlosc“, “Droga“, “Bunt Mlodych“, “Sprawy Narodowoscіowe“, “Przeglad Powszechny“, “Wіadomoscі Lіterackіe“, “Glos Prawdy“, “Slowo“, .А українці виступали передусім сторінками таких видань, як: "Літературно-Науковий Вісник“, "Ми“, "Назустріч“, "Вісті“, "Вікна“. [20, 59-61]
Особливу роль на ґрунті польсько-українського зближення з боку польської громадськості відігравав заснований в 1932 р. "Польсько-Український Бюлетень“. Аналіз частин видання дозволяє стверджувати, що як політичні нариси, так і статті присвячені справам культури, були писані з метою переконати польську громадськість у великій цінності інтелектуальної праці українців і в потребі справедливого розв’язання українського питання у польській державі. Арґументами був багатий національний спадок українців, їх великий внесок у культуру і науку, а також традиції співпраці між обома народами. Було опубліковано переклади української поезії, художні репродукції, вміщено біографії особливо заслужених для обидвох народів людей, рецензії видавницького внеску і т.п.
Видання давало можливість вести пропаґанду української справи через самих українців і то в такій формі, яку пересічні публіцисти вважали найсприйнятнішою. На сторінках видання мали можливість публікуватись люди різних професій, політичні погляди котрих були не завжди згідні з інтересами польської держави. Сюди потрапляли навіть статті представників ОУН, які підписувалися псевдонімами. Серед відомих постатей українського політичного і громадського життя на сторінках "Бюлетня“ друкувалися: Степан Баран, Іпполіт Бочковський, Сергій Хруцький, Володимир Дорошенко, Богдан Лепкий, Крижанівський, Павло Ковжун, Іван Кедрин, Володимир Кубійович, Роман Смаль-Стоцький, ген.Павло Шандрук, Петро Васильчук та ін. [20, 67]
Для розширення впливу пропаґованих у "Бюлетні“ ідей 8 червня 1933 р. було створено Польсько-Українське Товариство. Головною статутною метою товариства було вести роботи в напрямку над поглибленням розбудови польсько-українського зближення. Головою було обрано Станіслава Стемповського, а до складу керівництва ввійшли: Яніна Голувкова, Ольґерд Ґурка, Станіслав Й. Папроцький, Мєчислав Свєховський, Генрик Колодзейський, Вінцентій Жимовський, Володимир Бочковський і Генрик Симонолевич. Обрання до складу керівництва Яніни Голувкової, вдови Тадеуша Голувки, свідчило, що організація прагне розвинути ідеї пілсудчиків.
У тридцяті роки в деяких польських католицьких колах теж відбувся поворот у напрямку реальної оцінки української проблеми. Ці проблеми піднімалися на сторінках , друкованого священниками-паллотинами видання "Rodzіna Polska“. В 1933 р. вони повністю присвятили темі літератури, мистецтва та польсько-українських зв’язків одне з чисел видання. В одній з статей Ю.Чарнецький вдало доводив, що поляки не розуміють процесів культурно-політичного визволення, який на Україні вже відбувся, й надалі перебуваючи під враженням романтичної України. Причиною цього, на його думку, була романтична поезія, особливо попередньо згадувана рання українська школа та польські романи, починаючи Сєнкевичем і закінчуючи Юліяном Волошинським, Ярославом Івашкевичем та Едвардом Ліґоцьким. Великий вплив мали також – писав Чарнецький – праці істориків: Міхала Ґрабовського, Кароля Шайнохи, Тадеуша Кожона, Александра Яблоновського та Францішка Равіти-Ґавронського. [34, 31-36]
В міжвоєнному часі робилися також спроби видання компромісних видань. Вони були редаґовані або спільно поляками та українцями, або лише українцями. Серед тих останніх на особливу увагу заслуговував журнал "Рідний край“, що виходив у 1920-1923 роках під редакцією поета і перекладача української поезії польською мовою Сидора Твердохліба. Подібну орієнтацію мав і попередній (у 1919-1920) тижневик "Probіj“ (Новатор). Поляки і українці разом видавали між іншим: нереґулярний часопис "Доля“ (Перемишль 1918-1919), місячник "Львівські вісті“ (Львів 1937-1938), а також видаваний у Варшаві "Українська стражниця“ (1925-1926).
Не переоцінюючи впливу преси на громадські настрої, потрібно визнати, що вона неодноразово пробуджувала, як у польському оточенні, так і в українському, дуже багато емоцій. На початку тридцятих у пресі розгорнулася гостра полеміка навколо роману Генрика Сєнкевича "Вогнем і мечем“, затвердженого міністерством до справ релігії і рекомендованого як обов’язковий твір для вивчення у школі. Осередки української інтеліґенції, а також польські осередки, що працювали в дусі порозуміння, вимагали на сторінках своїх видань відмови від цієї позиції, закидаючи книжці неправдиві судження щодо українського визвольного руху, а через це нагнітання ненависті між польською та українською молоддю. Дуже слушно про це писав на сторінках "Польсько-українського Бюлетеня“ Андрій Крижанівський, а також Василь Кучабський у статті, присвяченій боротьбі українського народу за незалежність. [19, 46-52]
Правда, як правильно підкреслив Фелікс Заґора в полеміці з Крижанівським, не література, а лише брак конструктивних державних кроків з метою розв’язання української проблеми були причиною неприязних тенденцій в українському оточенні щодо Польщі. Однак згадувана попередньо трилогія Сєнкевича вплинула на психіку молодого покоління.
Характеризуючи польську політику міжвоєнного часу належить ствердити, що не могло дійти в тьому часі до нормалізації і перебудови польсько-українських взаємин, хоч у той час теж не бракувало спроб взаємного зближення.
Багато емоцій досьогодні викликає час Другої Світової війни. Співпраця з німецьким окупаційним режимом малої, бо найвище кількавідсоткової частини понад 30 млн. українського народу дуже суттєво вплинула на формування стереотипу українця в очах поляка. Тим часом гітлерівська політика не дуже відрізнялася в ставленні до українців. Не зважаючи ні на що, навіть у ті драматичні часи не бракувало людей, що прагнули взаємного порозуміння та уникнення братовбивчих війн.
Історія перших післявоєнних років надовго поклала край спробам поновити польсько-українські взаємини, значно зміцнюючи і так уже неґативні стереотипи, що виникли в часі війни та окупації. Післявоєнна дійсність означала майже цілковиту залежність взаємних контактів від волі офіційних державно-партійних влад Народної Польщі та Української Радянської Соціалістичної Республіки. Вони могли бути зреалізовані лише під пильним наглядом Москви.
Але, принаймні у справах культури, були намагання щось робити. Особливо міцні, хоч не позбавлені ідеологічного баласту, були літературні зв’язки. На Україні видавалося багато книг класичної польської літератури – переклади творів Словацького, Міцкевича, Тувіма, Юзефа Іґнація Крашевського, Марії Конопніцької, а з найновіших часів, з-посеред інших, Ярослава Івашкевича. Велику популярність мали польські фільми. Великі заслуги на ниві популяризації польської культури мають два письменники – Микола Бажан і Максим Рильський. Останній відомий як найкращий перекладач "Пана Тадеуша“ українською мовою. [19, 53]
В Польщі особливу увагу в популяризації культури і мистецтва України відіграли перекладачі української літератури, історики та літературні критики. На видавничому ґрунті найбільш заслуженими були Любельське Видавництво і Літературне Видавництво у Кракові. Те, чого не можна було зробити в цих роках офіційно на батьківщині, старалося зробити польські та українські еміграційні осередки. Розпочали співпрацю також політики, представники еміґраційних урядів, науковці і діячі мистецтв. Вони згуртувалися навколо, редаґованої Єжи Ґедройцем паризької "Культури“, а також видаваного у Мюнхені місячника "Сучасність“. У діаспорі зустрічались і вели диспути про історичне минуле польські та українські дисиденти. Певний вплив на діяльність української опозиції мала з вісімдесятих років польська "Солідарність“. [34, 12-18]
Нові перспективи перед польським та українським народами відкрив 1991 рік, коли 24 серпня Україна проголосила Акт Незалежності. Оскільки у Польщі глибокі демократичні процеси поєднувалися з відновленням політичної суверенності, обидві держави розпочали вповні самостійно формувати державні взаємини і нічим не обтяжені особисті зв’язки по обидва боки кордону. З великою симпатією на Україні зустріли той факт, що власне Польща першою визнала право українського народу на самостійну державність.
Узагальнюючи оцінку понад тисячолітніх польсько-українських зв’язків, варто згадати, що обидва народи мають великі традиції спільного минулого. Хоч і не бракувало взаємних конфліктів і стирання національної свідомості, що, зрештою, є звичайним явищем в випадку сусідніх народів, однак баґаж взаємного "збагачення“ відверто переважає, хоч сьогодні як поляки, так і українці цього не усвідомлюють. У минулому поляки з жодним народом не мали таких тісних контактів, як з українцями та українською культурою. Думаю, що також і українців значно більше поєднувало і поєднує (хоч з обидвох боків кордону не всі собі це усвідомлюють) із Польщею, ніж із Росією.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
