Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

У сусідньому з Бахрейном Катарі навесні 2003 р. переважна більшість жителів проголосувало за першу Конституцію після одержання країною незалежності в 1971 р. У підтримку документа проголосували 96 проц. учасників референдуму. Відповідно до прийнятої катарцями Конституції, у країні створюється Консультативна рада (парламент) у складі 45 членів, дві третини з який обираються на виборах, а одна третина - призначається еміром. У Конституції зафіксований поділ повноважень між виконавчою, законодавчою і судовою владою.

Прикладом країни, де успішно здійснюється політична й економічна модернізація, можна назвати також і Туніс. За роки реформ ця невелика держава на Півночі Африки домоглося великих результатів. Владі країни на чолі з президентом Зин аль-абідіном Бен Алі удалося придушити фундаменталістів, вийти на один із кращих в арабському світі показників по доходу на душу населення. Обраний владою курс на лібералізацію економіки і скасування обмежень на приватнопідприємницьку діяльність зустрічає підтримку в гнітючого більшості населення. У країні діє саме ліберальне на Арабському Сході законодавство у відношенні жінок. Досягнення Тунісу оцінила навіть скупа в компліментах стосовно Арабського світу Європа. У 1998 р. був підписаний документ про асоційоване членство Тунісу в ЄС.

Утім, є і ті, хто вважають, що тісне партнерство Тунісу з ЄС, його політика відкритості "неминуче приведуть країну до більшої залежності від Заходу, перетворять її в ринок збуту європейських товарів". А в політичному і військовому змісті - "у стратегічний плацдарм, територію для військових баз НАТО і США".

2.2 Перешкоди процесу політичної модернізації

Процес поступової політичної модернізації в арабських країнах нерідко наштовхується на серйозні перешкоди. В останні роки влади арабських країн зштовхнулися зі складною задачею збереження своєї національних безпеки. Хвиля терактів, що прокотилася по арабських країнах у 2002-2003 р. (вибухи в Тунісу, Марокко, Саудівської Аравії) і викликане цим ускладнення загальної ситуації в регіоні змушує правлячі кола арабських країн "закрутити гайки", ставлячи під державний контроль діяльність деяких ЗМІ і громадських організацій.

Фактор зовнішньої погрози в питаннях забезпечення національної безпеки на сучасному етапі грає усе велику роль. Після розпаду СРСР у 1991 р. країнам, що знаходилися в сфері впливу Радянського Союзу, стала нав'язуватися американська модель бачення світового устрою, у якому США грають "першу скрипку". Найчастіше такі ідеологічні акції здійснюються за допомогою агресивної економічної експансії, насадження американських соціокультурних цінностей, нарощування військової присутності в зоні кризи, що штучно нагнітається.

Відповідно до устояних канонів американського агітпропу, збільшення своєї військової присутності в тім чи іншому регіоні чи силові акції ( не завжди легітимні виходячи з існуючого сьогодні міжнародного права) США випереджають різного роду бездоказовими обвинуваченнями, що нерідко є попросту утручанням у внутрішні справи. Як основний аргумент США все частіше висувають теза про недостачу демократичних свобод, як джерелі всіх проблем. Так, на думку голови державного департаменту США Кондолізи Райс, більшість країн Близького Схід страждають від дефіциту свободи і саме в цьому криються причини, що породжують тероризм. Причому, як правило, мова йде про ті країни, що не хочуть йти у форватері американської політики.

Тим часом саме політика США є тим каталізатором, що пускає в хід найбільш радикальні сили на Арабському Сході. Підтримка Вашингтоном відверто силових акцій Ізраїлю у відношенні арабів, окупація Іраку, ріст числа американських військових баз, насильницьке впровадження за допомогою економічних важелів західних елементів культури - усе це сприймається жителями Арабського регіону як спроба реколонізації. Місіонерська роль, що взяли на себе США і про яку усе голосніше заявляють у період правління нинішньої республіканської адміністрації, сприймається в арабських країнах, як бажання зруйнувати багатовікову систему цінностей регіону, яка виросла на постулатах ісламу і вірності до традицій предків.

Подібний розвиток подій може дестабілізувати обстановку в регіоні Арабського Сходу, оскільки здатно породити сильний соціальний протест у широкий шарах населення. Тому в тих, хто уважно стежить за розвитком подій у світі, не викликає великого подиву ріст антиамериканських настроїв, що досягли в останні роки масштабів, які шокують.

Усвідомлюючи той факт, що країни Арабського Сходу до початку XXІ століття підійшли з різним багажем політичних і економічних досягнень, Єгипет у 2003 р. виступив з ініціативою по розвитку системи міжарабських відносин. Цей документ містить у собі цілий комплекс мір, що передбачають зокрема, створення нових структурних об'єднань усередині арабського співтовариства з метою диверсифікованості багатобічних зв'язків і підвищення ефективності взаємодії між країнами.

Говорячи про необхідність більш тісного міжарабського економічного співробітництва, як заставі процвітання арабської нації в цілому, і кожної країни окремо, Єгипет торкається одне з найбільш актуальних питань, що стоять на повістці в регіоні - проблему подолання економічної відсталості. Економічна складова грає далеко не останню роль у досягненні згоди усередині країни. "Острівці стабільності" на Арабському Сході, до яких, як правило, відносять Ліван, Йорданію, Туніс - це країни, якщо не перемігшу бідність, то, принаймні, що істотно підвищили середній рівень доходів населення в результаті продуманих реформ.

Очевидно, що сьогодні не всі арабські країни готові встати на шлях серйозних перетворень, що дозволять наздогнати промислово розвиті країни. Арабський світ широкий і різноликий. Як і в будь-якім великому співтоваристві, у ньому є і бідні, і багаті. Але разом з тим, є загальне розуміння того, що без рішучих кроків не досягти бажаного результату. Необхідне переосмислення задач, що постають перед співтовариством у контексті нових викликів. Це допоможе зробити серйозні політичні зрушення. Так, рішення Лівії в грудні 2003 р. відмовитися від виробництва зброї масового враження викликало позитивні відгуки у світі, у тому числі й в арабських країнах. Воно свідчило про бажання влади цієї країни на чолі з харизматичним Муамаром Каддафі за допомогою настільки своєчасного кроку знизити політичну напруженість, що нависає над регіоном Близької Схід і Північної Африки вже не перший рік. Раніше у вересні 2003 р. Рада Безпеки ООН прийняв резолюцію № 1506 про скасування санкцій проти Лівії, що були введені в 1992-1993 роках.

Отже, політична модернізація в арабських країнах відбувається. Але як показує практика останнього років, найбільше ефективно даний процес протікає в тих державах, де необхідні для цього міри визрівають усередині політичної еліти самої країни, а не насаджуються ззовні. Лише в цьому випадку результати перетворень дозволять досягти суспільної згоди і процвітання.

Розділ 3. Прогноз розвитку ситуації на Близькому Сході

Національна розвідувальна рада (Natіonal Іntellіgence Councіl, NІ) - орган розвідувального співтовариства США, що займається питаннями середньо- і довгострокового прогнозування, з листопада 2003 року реалізує спеціальний проект, який висвітлює глобальні тенденції світового розвитку на період до 2020 року - "NІ 2020 project". У рамках даного проекту групою американських експертів підготовлений прогноз розвитку ситуації на Близькому Сході - "Близький Схід до 2020 року". При цьому його укладачі підкреслюють, що даний документ носить дискусійний характер і не відбиває офіційних поглядів вашингтонської адміністрації.

Як випливає з представленого прогнозу, на ситуацію в регіоні буде діяти комплекс взаємозалежних факторів: демографічних, економічних, науково-технічних, соціальних, політичних і військових. Природно, що автори документа велику увагу приділили показу перспектив американської політики на Близькому Сході, ролі і місця США в цьому районі світу.

У цілому ж, на думку укладачів "Близького Схід до 2020 року", ті зміни, що відбудуться в регіоні в найближчі 16 років, стануть наслідком нинішніх процесів і подій, а що-небудь принципово нове навряд чи відбудеться.

Демографічний фактор. Збереження в більшості близькосхідних країн високих темпів росту населення загострить проблему створення нових робочих місць, особливо серед молоді, що зробить її більш сприйнятливої до політичної радикалізації. Передбачається, що окремі держави регіону зможуть нарешті установити контроль над народжуваністю, але в цілому дана проблема залишиться не вирішеної.

Природні ресурси. Головним тут, як і колись, буде наявність на Близькому Сході великих запасів вуглеводної сировини і недостача водяних ресурсів. Нафта і природний газ залишаться основою економіки регіону. До 2020 року між близькосхідними державами не тільки збережеться, але навіть підсилиться різниця в умовах економічного розвитку і шляхах проведення економічної політики. При цьому визначальним фактором стане збереження чи виснаження запасів вуглеводної сировини в тій чи іншій країні. Ріст чисельності населення загострить водяну проблему, що, у свою чергу, підсилить імовірність виникнення конфліктів за володіння джерелами води. Найбільш ймовірними з них, по оцінці авторів документа, можуть стати палестино-ізраїльський.

Досягнення в сфері науки і техніки будуть у більшому ступені впливати на близькосхідний регіон. Причому подальший розвиток інформаційних технологій полегшить поширення як різного роду інформації, так і ідей, у т.ч. екстремістських. Це вплине на розвиток політичних процесів у різних країнах, підсилить емоційні навантаження на їхнє населення. Разом з тим, американські експерти вважають, що науково-технічні досягнення в таких областях як біотехнології і створення нових матеріалів у меншому ступені вплинуть на країни регіону, чим на інші райони світу.

У рамках глобалізаційних економічних процесів роль і місце близькосхідного регіону визначається авторами прогнозу як ринок збуту паливно-енергетичних ресурсів. При цьому нерівномірність економічного розвитку в інших районах світу буде впливати на політику багатьох близькосхідних держав, а їхня другорядна роль постачальника сировини як і раніше буде викликати роздратування місцевих правлячих еліт. Ріст міжкультурних контактів, що супроводжує глобалізацію, може викликати в місцевого населення "потенційно дестабілізуючу суміш наслідування і почуття образи".

Сильна залежність економіки багатьох близькосхідних держав від змін цін на світовому ринку нафти продовжить відбиватися на положенні справ як у регіоні в цілому, так і в окремих країнах. Ріст цін на вуглеводну сировину буде сприяти зниженню тиску народу на владу з метою проведення політичних і економічних змін у нафто- і газодобувних країнах. Падіння ж цін (зокрема, через появу альтернативних енергоджерел) буде мати зворотний ефект. Разом з тим, негативні наслідки від зниження цін на енергоносії може стимулювати правлячі еліти ряду країн регіону на проведення внутрішніх реформ, насамперед економічних. Ключове питання тут, на думку американських експертів, полягає в наступному: чи не краще прискорити проведення реформ, не чекаючи фінансового краху і повної нездатності задоволення вимог населення.

Важливим фактором стане зростання ролі релігії, насамперед ісламу, у процесах, що відбуваються в близькосхідних країнах. Особливо відзначається подальше посилення ролі політичного ісламу, що демонструє свою здатність ефективно впливати на суспільство і державу.

Проблема відносин влади і суспільства. У більшості країн Близького Сходу збережуться режими з твердим централізованим управлінням. Держава збереже свій домінуючий вплив на життя суспільства. На місцевому рівні збережеться вплив племінного і кланового факторів. Реальне цивільне суспільство може з'явитися до 2020 року лише в окремих країнах регіону.

Разом з тим, правлячим режимам на Близьким Схід стане усе сутужніше керувати процесами, що відбуваються в суспільстві, не віддаючи йому частина своїх владних функцій і економічних привілеїв, не ведучи боротьби з корупцією. З усе більшими труднощами уряди будуть зіштовхуватися при вирішенні таких проблем як ріст чисельності населення, створення нових робочих місць, посилення впливу ЗМІ. Причому останні стануть усе більш активно пропонувати політичні й економічні ідеї і пропозиції, альтернативні офіційному курсу.

Американські експерти не виключають, що до 2020 року може відбутися зміна режимів у ряді країн регіону (як мирним політичним, так і революційним шляхом). Зокрема , значні політичні зміни прогнозуються в Ірані, що, швидше за все, стане більш ліберальною, демократичною країною. Нинішній режим у Саудівській Аравії також навряд чи збережеться в незмінному виді. Однак укладачі документа утрудняються сказати що-небудь визначене про характер і спрямованість можливих змін у цій країні.

Передбачається, що міжнародний тиск разом з ростом невдоволення населення усередині країни зробить деякі правлячі режими більш схильними до проведення назрілих реформ.

Очікується, що до 2020 року політичне насильство на Близькому Сході, включаючи тероризм, у більшому ступені, чим зараз буде націлено на дії усередині країн регіону. Однак це зовсім не означає, що терористичні дії проти інших держав ослабнуть. Більш того, у ряді режимів збережеться тенденція направляти терористичну активність за межі своєї країни - проти Ізраїлю, США, інших країн Заходу і т.д..

Характеристики

Список файлов курсовой работы