74304 (612370), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Знаючи ціну казкам, Грінченко казав, що «казка, то є найкращий навчальний посібник та матеріал». І був правий, адже казка навчає цінувати добро та справедливість на світі та зневажати зло.
Видатний педагог Грінченко з великою повагою ставився до народної педагогіки, зробивши її вінцем своєї педагогічної теорії. Письменник передавав прагнення народної педагогіки виховати людину чесною, працьовитою, сміливою, відданою народові. Розпочиналося таке виховання в родині, бо саме тут діти мають навчитися шанувати гідність людської особистості, усвідомити важливість родини й роду. Якщо дитина поважає батька та матір, виконує їхні вимоги, прислухається до їхніх порад, то це свідчить про наявність батьківського авторитету в родині.
Ідеями й засобами української народної педагогіки пройнята педагогічна діяльність та літературно-педагогічна творчість письменника. Українську народну педагогіку Грінченко відносив до невід’ємного компонента українознавства, феномена українства й могутнього фактора українотворення, тобто формування на основі пізнання свого народу й самого себе. Він засуджував верхівку суспільства, яка зневажала своє рідне, українське, національне. Нехтування своїм, національним, йому уявляється диким [15; 87].
Діти – майбутнє народу. Тому боліло серце вчителя за їх долю, оповиту пітьмою неуцтва і злиднів, тому і постають з його творів світлі, добрі, ліричні образи дітей. Твори про дитячу долю розкривають перед читачеві щедру, чуйну душу педагога, воскрешають роки його вчителювання. Теплотою, душевним тактом, вірою у світле дитяче серце віє з його оповідань.
Проте, Борис Грінченко у своїх творах нещадно викривав облудну систему навчання і виховання, яка панувала в Росії й була скерована на одурманення і знищення людської особистості, бо царський уряд був найменше зацікавлений у справжній освіті народу. Адже, раби не повинні відчувати свого рабства, а для цього темрява, забобони – найкращі помічники.
Шість років Борис Грінченко разом зі своєю дружиною Марією Загірною жив і працював у Перевальському районі. Х. Д. Алчевська, відома українська просвітителька, почувши про обдарованих педагогів, запрошує їх у свою приватну школу, відкриту в с. Олексівці, і Грінченко погоджуються, проте з однією умовою: ніхто не повинен втручатися в їхню систему викладання. Всі шість років наполегливо працювали вони, втілюючи у життя педагогічні принципи Ушинського, Каменського, Локка [13; 55].
У матеріалах музею імені Грінченка є копія спогадів його дружини Марії Загірної «Школи, де вчителював Борис Грінченко», в яких вона згадує, що навчали тоді дітей у Олексіївській школі російською мовою, бо підручники теж на російській мові, хоча рідною мовою для місцевих жителів була українська. Тож, щоб навчати дітей рідній мові, доводилось вдаватись до хитрощів: «В школі треба відповідати тією мовою, якою до тебе говорять». Грінченки разом із дітьми співали українських пісень, колядок, давали дітям читати книжки, написані рідною мовою [11; 47].
В спогадах Марії Загірної написано: «Біля сіней у нас була комірчина, і в ній були ліки і книжки. Зібрано там було з українських книжок усе, що можна було здобути у той час, а щоб збільшити кількість книжок, ми в книжковому форматі переписували надруковані свої переклади та не переклади, а з творів інших письменників Грінченко склав збірник, писав його здебільшого друкованими літерами, якось прикрашав, і школярам ці книжки дуже подобались» [11; 48].
Як відзначає дослідник творчої спадщини Грінченка О.І. Неживий: «Морально-етичні уподобання вчителя, довірливість, доброта й простодушність в спілкуванні з учнями, намагання прилучити їх до рідного слова, джерельної чистоти народної творчості – і все це за тих умов, коли було заборонене слово, а вчителі навіть за те, що розмовляли з учнями українською мовою, переслідувалися звільнялися з роботи» [11; 50].
Відомо також, що свої оповідання письменник відразу використовував у практичній роботі. Він їх читав учням, давав книжки для прочитання вдома, і їхньою допомогою виховував у дітей високі моральні якості людини та громадянина. У ті роки дитяча література набувала великого суспільного значення не тільки як фактор виховання, але і як поле, і як засіб боротьби за підростаюче покоління між колоніальною ідеологією царизму та ідеєю національної незалежності, ідеєю соціального гноблення й соціального визволення [1; 28].
Довголітня педагогічна праця дала можливість Б. Грінченкові досконало вивчити стан тогочасної освіти, становище вчителя, особливості характеру дитини, її поведінки, що позитивно позначилося на достовірності зображувального, психологічному вмотивуванні вчинків дітей і дорослих.
Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексівці має всеукраїнське значення. Можна з впевненістю сказати, що саме тут сформувався Б. Грінченко як письменник та педагог.
1.3 Українські символи: поняття символів та їх дослідження
В казках Борис Грінченко міг доступно й неперевершено викласти для селянських дітей весь колорит та неповторність фольклору українського народу, за допомогою влучних образів та символів. Бо саме символ стоїть на грані людської свідомості, і є характеристикою художнього образу з точки зору його осмислення, вираження ним якоїсь художньої ідеї.
Тому саме образи-символи стали предметом нашого дослідження. Що ж становить собою це поняття?
Система символів в традиційній культурі займає помітне місце, хоча погляди на її природу, функції та роль у житті суспільства та людини ще вивченні мало. Символіка як глибинна універсальна система своєрідно виявляє «образ світу», втілений в казці: це образні коди ментальності народу, репрезентанти його ідеалів, ціннісних морально-етичних та естетичних орієнтирів [7; 523].
Прагнення осмислити світ через систему образів-ідей, образів-символів має коріння у філософському мисленні раннього середньовіччя, зокрема в ідеалістичній концепції Платона. Вивчення символічних образів було в центрі уваги дослідників різних часів і народів, що витлумачували їх із різних позицій, за різними методологічними засадами, знаходячи водночас у явищі символізації все нові грані й особливості. Основним образом-символом Біблії є, на думку філософа, Сонце. Це первісна фігура, архетип, що символізує вічну натуру, або Бога.
Середньовіччя акцентувало: символи існують як для приховування істини, так і для її виявлення, пізнання. До того ж, пізнання вищої істини можливе лише на основі розкодування символічних образів, саме в них закладено знання першооснов буття. Епоха Відродження ставить символ у центр пізнавального комплексу, підкреслює його естетичну роль [16; 489].
Німецька класична філософія в особі І. Канта вважала символ чуттєвим способом представлення ідей розуму за аналогією. Спосіб пізнання символу - це спосіб інтуїтивного пізнання прообразу чи ідеї, невичерпної в своїй невимовності й повноті. Й. В. Гете конкретизував поняття символу: «Часткове завше підлягає загальному. Загальне завше має співвідноситись із частковим. Все, що відбувається,− символ, і в той же час, коли воно цілком виявляє себе, то вказує на все інше. Справжня символіка там, де часткове репрезентує загальне не як сон чи тінь, але як живе миттєве одкровення непізнаваного».
Г.В. Гегель у символі вбачав знакову природу, смисл і вираження смислу. Символ як знак лише тоді може мати мистецьке значення, коли перетворюється в образ. А образ, будучи символічним, розкриває не весь комплекс своїх властивостей. Отже, в символі поряд із одночасним накладанням деяких властивостей образу і смислу є ще й інші ознаки, що їх можна збагнути лише в контексті застосування.
Оригінальну теорію поетичного символу на українському матеріалі розробив М. Костомаров. Головне в концепції Костомарова − розуміння національних, культурних і релігійних чинників, що визначають символіку того чи іншого народу. За думкою вченого, походження і розвиток народної символіки можуть бути з'ясовані лише через образне відображення народного духу, народного мислення [9; 45].
О. Потебня визначив три основні відношення символу до означуваного: порівняння, протиставлення і відношення причинне. Вчений розглядав символ не лише як стилістичну категорію, а й як продукт культурно-історичного розвитку людства, пов'язаний із мовою, світоглядом, пізнанням світу; він вважав символ не тільки явищем мови, міфології, але і явищем усної художньої творчості в її родово-видових трансформаціях, жанровій специфіці, динаміці [8; 79].
У ХХ столітті теоретичні дослідження символу і символіки здійснили З. Фрейд, Г. Бейлі, Г. К. Юнг, К. Леві-Стросс, Е. Кассірер, О. Лосєв, П. Флоренський, Х. Керлот, Р. Кох, Т. Тодоров та ін. Кожен із цих вчених по-своєму трактує символічно-міфологічні явища.
Існує багато різноманітних символів. Можна виділити найголовніші українські символи: символи рідного краю, Батьківщини, родини, природи, стихійних явищ, роботи, віри та багато інших.
До символів рідного краю можна віднести символ хати. Для селянської родини хата була місцем на землі, де усе рідне, звичне і незвичне. Недарма наявність власної оселі виводила людину на певну сходинку громадського визнання, означала, що вона працьовита, клопочеться про прихисток і достаток своєї сім'ї. Хата надавала людині не тільки притулок від непогоди, але й створювала їй умови для повсякденного існування, де відновлюються сили, визріває натхнення [2; 18].
Одним із головних символів Батьківщини для українців здавна був Дніпро. Дніпро безперечний символ України оскільки це найбільша та найславетніша річка України, символ народу, віри (саме в Дніпрі Русь приймала хрещення), слави, величі (саме по ньому здійснювали свої славетні походи запоріжці), символ українського героїзму (героїчна битва за Дніпро стала переможною віхою у визволенні України від фашистських загарбників) [12; 32].
Символами української природи є барвінок, бджоли, лелеки, жито. Барвінок вважали провісником весни, його глянцево-зелене тверде листя не гине ні влітку від спеки, ні зимою від холоду, морозу і снігу, тому рослина стала символом радісної життєвої сили, вічності. У християнстві бджола завжди виступала як провісниця весни, родючості. На Україні до лелек ставилися як до священних птахів, тому вважалось, що якщо на хаті звив гніздо лелека, то в родині має бути лад. Саме ці чорно-білі красені приносили, за повір'ям, до оселі немовлят. Жито - одна із найдавніших злакових культур на Землі, тому її зерно, колосся, снопи, хліб стали ритуальними, символічними ще з часів давнини, а саме жито розглядали як основу життя.
Символами віри для українців в давнину були язичницькі боги – Ярило, Велес, Богородиця, Ісус Христос, храми. Серед язичницьких богів найбільш сильним був Ярило – бог Сонця, Любові та пристрасті, заступник хліборобів, через що і пішла назва ярова пшениця. Богородиця – це символ Матері, Цариці Небесної, життя, світла, мудрості, таїни, любові, вона була заступницею в радості та смутку, образом ідеальної жінки-матері. Православний храм символізує Царство Боже в єдності трьох його сфер: Божественної, небесної, земної [4; 475].
Видатний письменник та педагог Б.Грінченко прожив коротке, але надзвичайно яскраве життя, в якому були і радощі і сумніви, зробивши за цей час дуже вагомий внесок в українську літературу та педагогіку. Його педагогічне надбання і понині використовується, а казки стали найкращим засобом навчання та формування мислення й світогляду.
Символ - одна із могутніх підвалин національної культури. Наукове розуміння поняття символу закладалося ще з давніх часів. Як відомо, символізм випливає з міфу, міфологічного мислення. Людина віддавна пізнавала довкілля як своєрідний ключ до розуміння і відтворення свого внутрішнього світу. Символи залишаються важливим об’єктом наукових фольклористичних досліджень.
Розділ 2. Образи-символи у казці «Сопілка»
Борис Грінченко більшість своїх казок написав на основі легенд та переказів українського народу, які збирав із 1878 по 1895 роки. Казка «Сопілка» теж написана на основі однієї легенди.
Давно жила в оселі бідна родина: батько, мати і син. Коли син підріс, то пішов по світу щастя-долі шукати. Йшов він і йшов, бачить, що росте при дорозі на узліссі кущ калини. Сів він під ним відпочити. А калина так ласкаво шепоче гілочками, наче хоче щось розповісти. Юнак вирізав з калини сопілку і заграв. Як же він здивувався, коли заговорила сопілка людським голосом:
Ой помалу-малу, юначе, грай.
Та не вразь мого серденька вкрай.
Мене сестриця зі світу згубила.
В моє серденько гострий ніж устромила.
Коли юнак дійшов до села, то розповів людям про дивну пригоду. І вони повідали йому про ту страшну трагедію, що трапилась тут, де виросла калина. Бабина дочка, заздрячи красі дідової дочки, убила її і закопала в лісі. На місці, де пролилася кров бідної дівчини, виріс кущ калини, навесні він зацвітає білим цвітом, улітку ховає подорожніх від спеки і дощу. А восени і взимку поломеніє червоними кетягами [2; 23].
2.1 Аналіз образів-символів казки «Сопілка»
Казка насичена українськими образами-символами. Читач одразу зустрічається із образом хати – символом родини, тепла, затишку та любові:
У хаті білій край села,
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
