Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

У таких працях І.Франка, як «Католицький панславізм», «Воскресеніє чи погребеніє?», «Поступи інквізиції», «Дві унії», «Містифікація чи ідіотизм» та ін. подана розгорнута характеристика релігії як важливого складника історії культури, як такого духовного явища, що конче потребує аналізу з висоти здобутків новочасної науки. І.Франко вважав, що історичний час релігії залишився в минулому, що на її місце має прийти наука з її «широким цивілізаційним світоглядом. А релігія має залишитися лише як річ особистого переконання» ¹⁴.

Надзвичайно актуальною для нашої сучасної практики є думка І.Франка про те, що на основі «релігійної правовірності» ніякий суспільний консенсус неможливий, «бо на полі догм ніяке поєднання неможливе». Теперішні дискусії та боротьба навколо значення тих чи інших релігійних конфесій у державотворенні є по суті безплідні. І.Франко справедливо зазначав: «Тісніше порозуміння, тривкіше від обопільної толеранції, можливе тільки на ґрунті науки, пізнання природи та критичного зрозуміння минувшини, а при тім у праці над спільними, чисто людськими задачами суспільними та політичними. Всяке обстоювання на становищах чисто конфесійних та ортодоксійних може довести тільки до затемнення основних питань гуманності та до розбудження пристрастей» ¹⁵.

І.Франко неодноразово піддавав гострій критиці діяльність галицької клерикальної інтелігенції за її задогматизованість та духовну відсталість. Однак, він не вважав себе ніяким войовничим атеїстом, скоріше був ученим-вільнодумцем, що з позицій досягнень тодішньої європейської науки дивився на світ та його явища.

Крім того, Франко цікавився і науковими працями з проблем гносеології багатьох його сучасників психологів і філософів, які науково розглядали різні форми пізнання. Зупиняючись над процесом пізнання, Франко твердив, що воно відбувається з допомогою імпульсів. "Із зовнішнього світу доходять до нашої свідомості певні механічні чи хімічні імпульси (тверді тіла, плини, запахи, тремтіння етеру або електричні рухи) і уділяють нашим нервам. Нерви провадять їх до певних мозкових центрів і в комірках нашої мозкової субстанції постає образ того центра, з якого вийшов даний імпульс"¹⁶. Аналогічно Франко зупиняється над процесом відображення. Він твердив, що процес відображення неможливий без відображуваного. "Се за всі віки, - писав він - виказує фізіологія і психологія, котрі кажуть, що кожний чоловік лиш то може робити, говорити, думати, що вперед у формі вражень дійшло до його свідомості. – і відтак оті елементи може комбінувати, складати, ділити і переформовувати, але щось зовсім нового, зовсім відірваного від світу його вражень чоловік ніколи не міг і не може створити"¹⁷. Розглядаючи гносеологічні проблеми, особливо проблему пізнання і свідомості, Франко шукав у всьому рації і був раціоналістом. Він погоджувався з вродженими здібностями людини, а тому і погоджувався з вченням Декарта, що "ідеї є вроджені", а особливо, якщо мова йде про ідеї творчі, письменницькі чи поетичні. Погоджувався з принципом вродженості дару пізнання Лейбніца (вроджене обдарування), а також з апріоризмом Конта. В окремих випадках він надавав великого значення психології, особливо інтуїції, волі і символізмові, що виступають як важливі чинники в питаннях пізнання. Франко розглядав двоїстість світу, тобто існування матеріальної єдності світу і світу думаючої людини – творця світу життя, світу ідей, світу часовості і безконечності. Узгоджуючи при тому погляди філософів XIX століття з досягненнями сучасної йому науки, Франко розрізняв двоїстість існування світу - світу матерії і світу життя, який він цінив понад усе. Щодо світу матерії, - світу матеріального буття, яке ми спостерігаємо нашим мисленням, в ньому він бачив непорушну єдність із законами, джерела яких старається пізнати людина. Ідеї цього пізнання є відображеннями наукових поглядів на цей світ.

Окремо від світу матерії він цінив світ життя, світ природи, світ рослинний і тваринний, який прагне до самозбереження у постійній боротьбі за життя. Окремо він бачив світ людини, яка іноді намагається протиставитися цьому природному світові, стараючись, хоч і частково, спрямовувати його розвиток по своїй уподобі. Франко бачив світ в його часовості, у його простірності і безконечності.

У відношенні до матеріального світу, до матерії Франко був схильний до монізму. Але у відношенні до природи, до життя, до людини з усіма її суспільними проявами життя, з узагальненням і власного природного життя, - у нього погляди ідеалістичні як у мислителя, що бачить життя в його дуалістичній основі добра і зла. Тому не дивно, що ще в молодості, в одній із статей він писав про потребу відмежувати обсяги науки від засад віри, щоб можна краще збагнути і пізнати існуючу дійсність. "Ви повинні знати, - писав Франко в 1882 році, - що наука, хотячи бути наукою, мусить відкинути віру, а опертися на критиці, мусить відкинути откровеніє, а опертися на пам'ятниках житія і культури, мусить відкинути двоїстість в природі, а стояти на єдності (монізмі), тобто мусить прийняти, що матерія і сила - одно суть, що дух і тіло - одно суть"¹⁸.

У відношенні до розмежування науки і віри, Франко підтримував тоді погляди чисельних філософів, починаючи від Галілея, Коперніка, Конта, що остаточно відмежували світ матеріальний, від нас незалежний.

У своїх онтологічних поглядах Франко опирався на здобутках тогочасної науки і тому старався поєднати поняття матерії, форми і сили в природі як одного існуючого цілого в природі, що має свої окремі закони. Як раціоналіст, він відстоював науковий погляд у відношенні до матерії, вказуючи, що матерія і рух є невід'ємні, що матерія сама має в собі силу і тим самим причину і джерело свого руху. Ці погляди він яскраво висловлює в "Мойсеї", де їх Пророкові говорить Азазель::

Ось пилок: ледве зір твій його

Добачає тремтіння,

А Єгова поможе його

Повернути в неїстіння.

І не може звеліти йому

Йти по шляху не тому,

Як яким його гонить повік

Ота сила, що в ньому...

Франко був ознайомлений з досягненнями науки в ділянці космології і онтології, що опиралися на нові наукові досягнення XIX століття. У своїх онтологічних поглядах Франко погоджувався з науково обґрунтованими фактами природного існування атомів, як дрібних частинок вічно існуючої матерії. Вступаючи між собою у сполуки, атоми творять різні види матерії, що зовнішньо виступають у формі різних кристалічних сполук. У цих різнорідних формах і відмінностях існування матеріального світу він бачив винятковість сили матерії, як постійної рушійної сили всесвіту, вічності в просторі і часі. Це він найкраще висвітлює в поемі "Іван Вишенський" при змалюванні пейзажу сонця, що сходить над морем, надаючи цьому ранковому світлові не тільки блиску веселки, але, одночасно, глибини і простору, величі і сили. Він представляє тут радше велич перетвореної у світло матерії, що у вигляді космічної енергії дає життя. І. Франко зазначає, що переважна більшість учених і філософів так чи інакше вважали предметом пізнання природу та її закони. Відстоюючи цю лінію, мислитель підкреслює, що "наукою можна назвати тільки пізнання законів і сил природи, які проявляються всюди і як завгодно". Наука лише має справу зі світом зовнішнім, з природою, розуміючи ту природу якнайширше, тобто включаючи до неї все, що тільки підпадає під наше пізнання, також і люди з їх поступом, історією, релігіями, і всі ці незліченні світи, які заповнюють простір. Поза природою нема пізнання, нема істини, і лиш природа є тією книгою, яку людина мусить постійно читати, бо тільки з неї може з'явитись для людини блаженна правда.

Відкидаючи ідеалістичні погляди на науку і на її предмет, І.Франко відзначає, що вже філософія Сократа і Платона "не ставила за обов'язкову умову поступу дослідження законів і сил природи, а звертала думку швидше до порожніх і безплідних роздумів". Ті ж самі думки, хоч у відмінній формі, висловлювали, як зазначає І.Франко, Гегель та інші філософи - ідеалісти. Немає нічого дивного, що "такі принципи, - зауважує мислитель, - які нівечать основу всякого дослідження і пізнання зовнішнього світу, мусили в подальшому породити такі шалені ідеї, як нігілізм Шопенгауера або Гартмана, який є, власне, запереченням всякої здорової, розумової науки". І.Франко рішуче настоює на тому, що наука формує свій зміст шляхом пізнання об'єктивної реальності, бо "справжня думка не має нічого спільного з жодними надприродними силами, з жодними вродженими ідеями, з жодними внутрішніми світами, що керують зовнішнім світом". Разом з тим наука не заперечувала ідеалістичний підхід¹⁹.

Суб'єкт пізнання, що володіє органами чуттів і абстрактно-логічним мисленням, і предмет пізнання, яким є об'єктивний світ, на думку І.Франка, постійно перебувають в органічному взаємозв'язку і взаємодії, що і є процесом пізнання, науковим проникненням в таємні світи. У такому трактуванні пізнання не є самоціллю, "одинокою метою науки", а способом набування знань, практичне застосування яких служить полегшенню людського існування. "Від справжньої думки ми передусім вимагаємо, щоб була корисною, щоб давала нам можливість перемагати природу без великих затрату вічній боротьбі за існування і збереження". Визначаючи двоєдину мету "правдивої науки", в основі якої лежать "знання і праця", І.Франко вказує, що вона мусить "вчити нас пізнавати закони природи і вчити користати з тих законів". Таке розуміння мети науки поєднує теоретичний зміст з практикою, практичною діяльністю людини і суспільства.

Особливу увагу зосередив І.Франко па діалектиці суспільних процесів. Мислитель бачить джерело суспільного розвитку в суперечностях, у боротьбі протилежностей, які проявляються в конкретно-історичних формах. Вивчивши конкретний матеріал праць Л.Г.Моргана, Е.Тейлора, Г.Сненсера, Д.Леббока та ін. І.Франко доходить висновку, що головна суперечність, яка лежить в основі розвитку первісного суспільства, була між потребою збереження та забезпечення існування людського роду і можливостями задоволення цієї потреби, конкретизуючись у суперечності між людиною і навколишнім середовищем. І тільки тоді, коли вирішення цієї суперечності стало можливим на основі трудової діяльності шляхом виготовлення і застосування знарядь праці, існування людського роду було забезпечене²⁰.

Вирішення суперечностей, на думку І. Франка, є процесом, що розгортається як заперечення старого і утвердження нового. Виникнення кожного суспільного ладу є запереченням попередньою і одночасним сприйманням від нього цінного. Кожна історична епоха відходить у минуле, приготувавши реальні основи для майбутнього.

Отже, світогляд Івана Франка — одна з вершин української філософської думки. Його філософська концепція людини і світу знаменувала входження української філософської думки в контекст загальноєвропейського філософського процесу кінця XIX — початку XX ст.

2. Позитивізм у соціальній філософії І.Франка

Іван Франко серйозно цікавився філософськими проблемами, він був добре ознайомлений із сучасною йому соціальною філософією, вміло користувався нею у своїх науково-публіцистичних, наукових популярних працях, але на кожну проблему, на кожного її носія мав свій власний тверезий погляд, який завжди виходив з позиції здорового глузду.

Свої філософські погляди І.Франко називає раціоналізмом. Український мислитель приймає цей раціоналізм як філософський напрям, що визнає розум основою пізнання та поведінки людей. Саме свій раціоналізм І.Франко протиставляє ірраціоналізмові та різного роду ідеалістичним системам. Слід зазначити, що І.Франко не дотримувався строго тих визначень раціоналізму, які подавали історики філософії, аналізуючи різні історико-культурні епохи. Адже відомо, що раціоналізм, починаючись ще з Парменіда, проходить усі епохи і в кожній з них відіграє свою роль. Ця роль була і позитивна, і негативна. Адже раціоналізм, скажімо, середніх віків різниться від раціоналізму доби Відродження чи Нового часу. Раціоналізм не завжди мирно співіснує з ірраціоналізмом чи інтуїтивізмом, феноменологією. У різні епохи мислителі то захоплюються раціоналізмом, то розчаровуються у ньому²¹. Навіть у часи І.Франка, на межі XIX і XX століть, віра в необмежену силу людського розуму була втрачена (позитивізм, неопозитивізм та інші течії); на порядок денний стає критика класичного раціоналізму з його ідеалами могутності розуму і нічим не обмеженої раціональної діяльності людини. Ця критика ведеться і з позицій ірраціоналізму (фройдизм, інтуїтивізм, прагматизм та екзистенціалізм), і в дусі поміркованого, обмеженого раціоналізму, пов'язаного вже не стільки з логічною проблематикою пізнання, скільки з пошуком соціокультурних основ і меж раціоналізму.

Своєрідність і самобутність Франкового раціоналізму полягає в тому, що він досить добре уживається з різними позитивістськими течіями свого часу. І.Франко - вихованець Львівського та Віденського університетів, де значною мірою розвивалися позитивістські системи. Останні не могли не позначитися на становленні І.Франка як філософа. Звичайно, скажемо наперед, позитивізмом у класичному розумінні цього слова І.Франко не був, однак багато цікавого, того, що відповідало його думкам і переконанням, він міг використати, знайомлячись з творами репрезентантів цього філософського напрямку.

Сам позитивізм був досить таки поширеною течією, яка розпочала своє буття у 30-х роках XIX ст. Її засновником вважається французький філософ Огюст Конт, якого, до речі, часто цитує І.Франко. У початковому тлумаченні О.Конта позитивізм означав вимогу до філософів відмовитися від пошуків першопричин, будь-яких субстанційних начал і взагалі надчуттєвих сутностей. Ці пошуки позитивісти характеризували як безплідну «метафізику» і протиставляли їм намагання побудувати системи «позитивного» знання, тобто знання, ворожого спекуляціям, знання безперечного і точного, знання, що опирається винятково на факти. Філософським гаслом О.Конта була формула «прогрес і порядок». Суспільствознавство, на думку О.Конта, має перетворюватися також у «позитивну науку». У позитивізмі були виражені характерні риси буденної свідомості початку XX ст. До цих рис слід віднести яскраво виражений практицизм, зневіру в пізнавальні здатності людини і заперечення можливостей твердо обгрунтованого наукового прогнозування майбутнього стану суспільства. У буденній свідомості поряд ідуть ворожість до ідеалізму, діалектики та фетишизація “щоденного здорового глузду”. Позитивісти тлумачили наукові закони у природознавстві та соціології як лише фіксацію співіснувань і що найбільше — функціональних залежностей між явищами. Наука для позитивістів була не більш ніж засіб зручного і «економного» огляду багатоманітності відчуттів суб'єкта та кермо вузькоутилітарної орієнтації майбутніх відчуттях. Позитивісти заперечували можливість існування наукових теорій соціального розвитку, а науковий соціалізм та комунізм прирівнювали до міфів та релігійних догм, котрі позбавлені наукового значення.

Франкові симпатії до позитивної філософії досить яскраво виражені у статті «Наука і її взаємини з працюючими класами». Так, І.Франко пише: «Чи ті природничі науки, які виросли з неточних і розрізнених досліджень грецьких натуральних філософів і александрійських учених, можуть витримати порівняння з громаддям теперішніх природничих знань, з докладністю і точністю теперішніх досліджень, з добросовісністю і логікою теперішнього наукового аналізу? Чи спекулятивна грецька філософія Платона і системи Арістотеля, яким на кожнім кроці бракує фактів, спостережень, описів, — чи можуть вони йти в порівняння з сучасним розвитком позитивної філософії, — вони, що містять у собі заледве слабкі її зародки?» ²². Цю цитату не слід ототожнювати з так званою матеріалістичною критикою ідеалістичної філософії. Звичайно, І.Франко дуже критично ставився до спекулятивної філософії Платона, до філософської системи Арістотеля, але критикував учення тих класиків давньогрецької філософії радше з позицій позитивізму, ніж матеріалізму. З тих самих позицій він виступав проти ідеалістичних настанов Гегеля, Шопенгауера чи Гартмана. В такому ж плані маємо і критику І.Франка філософії життя Фрідріха Ніцше. І.Франкові більше імпонує позитивне знання, позитивна наука, яка має справу з конкретними фактами. Він, зокрема, пише: «Справжня наука не має нічого спільного -і жодними надприродними силами, з жодними вродженими ідеями, -і жодними внутрішніми світами, що керують зовнішнім світом. Вона має лише справу зі світом зовнішнім, з природою, — розуміючи ту природу якнайширше, тобто включаючи до неї все, що тільки підпадає під наше пізнання: також і люди з їх поступом, історією, релігіями, і всі ті незліченні світи, що заповнюють простір. Сама людина є тільки одним з нескінченних створінь природи. Тільки природа дає людині засоби до життя, до задоволення своїх потреб, до розкоші і щастя. Природа є для людини всім. Поза природою нема пізнання, нема істини. І лише природа є тією книгою, яку людина мусить постійно читати, бо тільки з нею може з'явитися для людини блаженна правда» ²³.

Характеристики

Список файлов курсовой работы