73595 (612220), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Саме мати зуміла зрозуміти першої велику істину: єдиний порятунок бідняків - у єднанні й взаємодопомозі.
Покірно переносять тяготи нескінченного шляху, голод, сваволя влади й плантаторів члени родини. Все це викликає їхнє обурення, але сьогодення опору не викликає. Валить патріархальний уклад родини, діти поступово залишають батька й матір, родина розпадається (іде в боротьбу Том, жениться Эл, іде вниз по ріці невдаха Джон, брат батька). Тільки старший син Том вирішує присвятити своє життя боротьбі за права народу. «І коли наш народ буде їсти хліб, що сам же посіяв, буде жити в будинках, які сам вибудував, там буду і я», - говорить він матері.
Символічна назва роману виразило не тільки соціальний протест і трагічну долю, але й прагнення автора дати біологічний зріз подій, перевірити натуралістичні мотивування.
При уважному читанні роман можна розділити на три частини: 1. Посуха (перші одинадцять глав); 2. Подорож (глави XII-XVIII) і 3. Пошуки роботи в Каліфорнії (глави XIX-XXX). Доречно відзначити, що й сам письменник, почавши роботу над романом, відзначав у весні 1937 року, що він трудиться над «першою із трьох, об’єднаних однією ідеєю, повістей». По своєму змісту роман - це хроніка переселення сімейства Джоудів зі штату Оклахома в штат Каліфорнія, вона обмежена й у часі, і по місцю дії. Особливості побудови роману - хронікальність оповідання; розподіл на три частини; обмеження дії місцем перебування Джоудів - дали привід ряду американських критиків затверджувати, що Стейнбек небито побудував свій роман під впливом біблійного сюжету вигнання євреїв з Єгипту. Подобне твердження переслідувало певну мету: вихолостить його социальне-суспільне звучання, видати за якесь безобидне оповідання на біблійну тему.
Хроніка переселення Джоудів проста за формою, його герой втілює у собі типове явище епохи - історичний процес руйнування дрібних фермерів.
Стейнбек же більше піклується про демократію, і тому в аграрному способі життя він насамперед бачить можливість найбільш повного розкриття потенціалу людини.
Людина й земля – проблема яка й раніше привертала увагу письменника. Джозеф Уейн із роману «Невідомому богу» мріяв до запаморочення про родючу землю, а його ферма рік у рік страждала від жорстокої посухи. Земля не виправдала надій Уейна, «невідомий бог» не слухав його молитвам про дарування дощу на пересохлі поля. І весь зміст його життя зійшовся в одній крапці - дати землі вологу. В ім'я цього він приносить себе в жертву. Мріють про власний клаптик землі, про власну ферму Джордж і Ленне з повісті «Про мишах і людей», але і їхній мрії не призначено збутися.
На відміну від Джорджа й Леніна Джоуді мали свою землю, і свою ферму, але один раз усього цього втратилися. І не тому, що вони не любили землю, не віддавали їй всі свої сили. Земля ця була полита кров'ю їхніх предків, рясно зрошена їхнім власним потом. Але проти дрібних хліборобів ополчилися дві непідвласні їм стихії — природа й економіка. «Чорні курні бури», як зі страхом їх називали селяни, перетворювали мільйони гектарів родючих земель у пустелю те саме що, мабуть, Сахарі. В 1933—1935 роках стихійне лихо охопило штати Колорадо, Канзас, Ныо-Мехіко, Техас, Оклахому, Дакоту, Мічиган. Під час «чорних курних бур» день буквально перетворювався в ніч, у штаті Оклахома три тижні вуличні ліхтарі горіли цілодобово, але однаково ні вдень ні вночі нічого не було видно далі метра, температура повітря при цьому не опускалася нижче +40° С.
Але не менш пагубним для них було й дію сил економічної стихії. Як це ні дивно, але в державному масштабі «чорні курні бури» сприймалися як сприятливого фактора. «З погляду національних інтересів, - роз'ясняв заступник міністра сільського господарства країни Тагуелл, - посуха з'явилася іронічним благословенням, тому що вона допомогла скоротити серйозне надвиробництво зерна пшениці...» Таким чином, що потрапили в лихо мільйони джоудів виявилися затиснутими в лещатах стихійного лиха й "національних інтересів капіталістичної держави. Формальний уряд Ф. Рузвельта оголосило райони «чорних курних бур» районами нещастя, але фактично ніякої допомоги дрібним хліборобам зроблено не було.
У відповідності про закон великі фермери скорочували посіви, а разом з ними й сільськогосподарськими робітниками. Сотні тисяч родин залишали насиджені місця й, подібно Джоудам, рухалися на стареньких автомашинах на захід, у благодатну Каліфорнію. Багато сіл і невеликих міст перетворювалися в зону пустелі. У графстві Хол штату Техас, наприклад, населення за одне літо зменшилося з 40 тисяч чоловік до однієї тисячі.
У цих умовах доля сімейства Джоудів персоніфікувала долю мільйонів родин американських фермерів, позбавлених звичного способи життя й з положення самостійних хазяїв незведених до ролі найманих трудівників. Болісний для кожного індивіда процес перетворення незалежного, здавалося б, фермера в безробітного, що безуспішно намагається знайти хоч якусь роботу, показаний письменником наочно, без зайвого нагнітання жахів, але з тією реалістичністю, що не випадково потрясає весь, читаючий роман. Негоди, що обрушилися на сімейство Джоудів, не тільки викликають у читачів симпатії до них, але й змушують задуматися над соціально-економічними причинами їхніх нещасть, розкривають хижацьку сутність капіталізму. Стиль Стейнбека настільки простий і дохідливий, його описи настільки правдиві, що вони граничать із документальністю, але й у той же час настільки художні й типові, що роман у цілому сприймається як зразок американського національного епосу, одне з найбільших досягнень американської прози XX століття.
Свої халепи Джоуди пов’язують із двома силами – пилом і трактором. «Чорні курні бури» послані природою, і тут людина неспроможна. Трактор же посланий банками. «Трактори рухалися по дорогах і звертали в поля - величезні гусеничні трактори повзли, як комахи, і вони мали неймовірну ненажерливість комах... Тупоносі громадини обволікалися пилом, вони йшли навпростець із одного кінця поля в іншій, крізь огорожі, через двори, поринали в яри, не відхиляючись від свого шляху». А що ж тракторист? «.. .Той, хто веде мертвий трактор по чужій, нелюбимій землі... не поважає ні цю землю, ні самого себе. . .Земля й будинок - для нього різні поняття».
Письменник показує, як велике капіталістичне сільськогосподарське виробництво зводить вільного хлібороба до положення безликого й безсловесного придатка машини, позбавляє його простих, але таких важливих людських почуттів. З одного боку - Джоуди, що намагаються зберегти своє людське достоїнство, свою людську самобутність. А з іншого боку - тракторист, син сусіда Джо Девіса, що трактором безжалісно валить будинок на очах хазяїна і його родини, щоб заробити «зайві два-три долара».
Тлетворне, що розкладає вплив капіталізму на людину показано ненав'язливо, як би між іншим. Тракторист валить будинок орендаря. Торговець старими машинами збуває покупцям «примуси, що розвалюються, на колесах», «не машини, а мізерія». Скупники беруть за безцінь майно, що залишається, - коней, фургони, інвентар, домашню обстановку. Кожний хоче нажитися на нещастя іншого - такий вовчий закон капіталізму, така дійсність Сполучених Штатів Америки. Намальовані Стейнбеком картини цієї дійсності при всій їхній простоті й невигадливості потрясають своєю внутрішньою жорстокістю й звичною щоденністю.
Але от допотопний, перевантажений «гудзон» Джоудів, поскрипуючи й крекчучи, вибрався на федеральне шосе № 66 і влився в потік старих машин - «поранених, із клубами пари над радіатором». П'ятдесят тисяч таких машин, двісті п'ятдесят тисяч чоловік рухалися на захід, люди бігли «від того жаху, що залишився за». Уздовж дороги те отут, те там стояли старі руїни - машини ні на що вже не придатні. Що трапилося з їхніми хазяями? Ніхто не міг відповісти Джоудам на їхні мовчазні питання. І Ел завзято гнав уперед «Гудзон»- від Салисо до Гоура, від Гоура до Уорнера, від Уорнера до Чекоти, від Чекоти до Генріетти, від Генріетти до Касла, уперед, у Каліфорнію.
Американці звичні до руху. Дорога, подорож такий же необхідний атрибут американського способу життя, як жувальна гумка або величезні відкриті кінотеатри, у які в'їжджають на машині й дивляться фільм, не вилазячи з її. Джоудам стояло проїхати більше двох тисяч миль. Подорож це на багато чого розкрило їм ока, загострило й вилило назовні сховані до пори до часу протиріччя між окремими членами родини. Слабкі фізично й морально не витримували випробування дорогою. Першим закінчив свою рахівницю із цим світом дід. Він не переніс розлуки з рідним гніздом. Залишає родину, не бажаючи їхати далі, старший син Ний. Родина Джоудів стає менше, але разом з тим зміцнюють родинні зв'язки, доповнюючись єдністю поглядів, однаковим підходом до життя.
У Каліфорнії постійної роботи Джоуди так і не знайшли. На них обрушуються нові випробування. Спочатку поліцейські відвозять проповідника Кейси, що жив у родині Джоудів. Потім Роза Сарона родить мертвої дитини. Випробуванням і негодам немає кінця, але Джоуди тримаються разом, допомагаючи й підтримуючи один одного. Вони не втрачають почуття власного достоїнства, персоніфікуючи собою народний характер, його силу й стійкість.
«Грона гніву» є великим добутком американської літератури XX століття не тому, що в них зібрані воєдино й представлені навіч основні плини американської думки, а тому, що книга ця - Справжнє явище мистецтва, у якому форма відповідає змісту, авторські ідеї нерозривно пов'язані з життєвим матеріалом і разом відбивають типово американську національну дійсність.
При цьому більшу роль грає художня форма роману, його композиція, що відразу ж привернула увагу критиків. У романі тридцять глав. Чотирнадцять присвячені безпосередньо Джоудам, а шістнадцять невеликих главок є як би авторськими відступами. Разом з тим обидва види глав доповнюють один одного, створюють те єдине нерозривне ціле, що тільки й може скласти справжній твір мистецтва.
Американські літературознавці звичайно називають авторські глави «вставними», тим самим підкреслюючи їхню непричетність до сюжетної частини роману. Деякі радянські критики називають їх публіцистичними. Сам письменник називав їх «загальними главами». Останнє визначення нам здається найбільш правильним, тому що воно підкреслює, що саме цього глави піднімають окремий випадок Джоудів до рівня типового, надають йому суспільну значимість і загальнонаціональне звучання. По своєму обсязі «загальні глави» становлять усього лише біля однієї шостої частини роману: Але їхнє значення визначається не обсягом. «Загального глави» дають широку картину американського життя, показують її специфічні риси, її національні особливості. Саме цього глави дозволяють читачеві, що ніколи не бував в Америці, побачити розпродаж старих автомашин, посидіти в пришляховому барі, послухати в загасаючих багать тих, хто «був наділений даром захоплююче розповідати». Є серед цих глав і алегорія, і жанрові сценки, і соціально-історичні есе, і закінчена новела, і реалістичні картини життя.
У художнім відношенні «загальні глави» написані в тому ж стилі , що й оповідальні. Правда, Джоуди не беруть участі у подіях, описаних в «загальних розділах», але читач мимоволі відчуває й тут їхню присутність, розуміє, що вони купували свій «гудзон» на такому ж розпродажі старих автомашин, заходили за припасами в такий же пришляховий бар, слухали подібні розповіді біля багать. І, навпаки, усе, що відбувається в «загальних розділах», впливає на долю Джоудів. Читач почуває, що Джоуди - плоть від плоті своєї країни, свого народу, що їхня доля - це і є доля мільйонів простих американців.
Критики списали сотні сторінок, намагаючись проникнути в таємницю майстерності письменника, намагаючись розгадати, як він зумів з'єднати в одне нерозривне ціле такі на перший погляд різні за своєю художньою формою види глав, як «загальні» і сюжетні, ті, у яких розповідається властиво про Джоудах. При цьому не забували згадати вставні глави з роману Дос Пассоса «США». Однак у Дос Пассоса вставні глави органічно не зв'язані ні між собою, ні з іншими главами роману. У Стейнбека «загального глави» становлять тло, на якому розвивається доля Джоудів, вони надають оповіданню глибину й об'ємність. Строге чергування сюжетних, оповідальних глав з «загальними» дозволяє письменникові намалювати вражаючу картину американського життя, органічно зв'язати долю Джоудів з долею всієї країни, поставити подію із Джоудами в контекст загальнонаціонального досвіду.
2.1 ГЛИБИНА СОЦІАЛЬНОЇ КРИТИКИ В РОМАНІ «ЗИМА ТРИВОГИ НАШОЇ»
Роман Стейнбека «Зима тривоги нашої пов'язаний із кращими традиціями американської реалістичної літератури XX століття. Послідовність і глибина соціальної критики в романі змушує згадати «Грони гніву». Сутність основних конфліктів роману, їхній внутрішній підтекст – це немов «американська трагедія» сьогоднішнього дня. Герої книги : американець із «шляхетної» родини перших поселенців Ітен і його дружина Мері – живуть респектабельно й благополучно. Хоча Ітен і втратив багатство і є шановним городянином лише в силу традицій, а не реального положення, він усього лише продавець бакалійної крамниці, у нього є дах над головою, і навіть невелика сума у банку. Але не тільки Ітен, але й все маленьке містечко в одному зі штатів Нової Англії веде життя відносно сите. Обивателі постійно несуть із бакалійної крамниці м'ясні консерви, каву, насолоди й маринади, пікулі та згущене молоко, на свята вони виїжджають на пікніки, по вечорах сидять у кафе.
Однак величезна заслуга Стейнбека полягає у тому, що аналітична сила його таланта проникає на поверхневу площину цього світу, розкриває спокійну повсякденність соціально-психологічних закономірностей сучасності Америки. І ми бачимо, що вони не змінили своєї порочної сутності. «Зима тривоги нашої» створювалася в період жвавої публіцистичної діяльності Стейнбека. Так, наприкінці п’ятдесятих років у журналі «Сатердей ревью» письменник опублікував статтю «Смерть рікта». У ній він засудив систему доносів у США, практику незаконних антикомуністичних процесів, маккартизм і глибоку продажність, що охопила, як епідемія, країну.
Роман побудований так, що стихія песимізму й мороку не абсолютизується в ньому. У книзі немає соціальної або політичної альтернативи «американському способу життя».
У книзі «Зима тривоги нашої» стихія добра – показана як стихія природна, інтуїтивна. Вона зосереджена в таємничому: талісмані – червоному камені, що зберігався серед реліквій родини Ітена.
«Він немов увібрав у себе все світло, всі вогні й став червоною-червоним-червоним-темно-темно-червоним...». Це немов сконцентрована сила життя. Якщо серце Мері, наприклад, увібрало в себе всі порочні віяння американського життя, то талісман убрав у себе силу й вплив шляхетних принципів життя. Тому він приносить щастя. Ці принципи відчув Ітен майже підсвідомо в годину, коли думав, що загине. І тоді, відчувши нову силу, він поплив до берега: «Мені треба було вийти – треба було віддати талісман. Щоб не згас ще один вогник».
У романі «Зима тривоги нашої» проблематика далеко не вичерпується картиною «виродження обивателя». У книзі Стейнбека кожна деталь, кожна година носить пов'язані з різними соціальними закономірностями країни, кожна сцена немов виростає з глибинних джерел «американського образа життя.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
