73545 (612209), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Едіп виріс сильним і розумним. Він вважав себе сином царя Корінфа, але до нього стали доходити чутки, ніби він приймак. Він пішов до дельфийского оракула запитати: чий він син? Оракул відповів: «Чиїм би ти не був, тобі судиться убити рідного батька і одружуватися на рідній матері». Едіп був в жаху. Він вирішив не повертатися до Корінфа і пішов, світ за очі. На роздоріжжі він зустрів колісницю, на ній їхав старик з гордою поставою, довкола – декілька слуг. Едіп не вчасно відступився, старик зверху ударив його стрекалом, Едіп у відповідь ударив його палицею, старик впав мертвий, почалася бійка, слуги були перебиті, лише один втік. Такі дорожні випадки були не рідкістю; Едіп пішов далі.
Він дійшов до міста Фів. Там було сум'яття: на скелі перед містом оселилося чудовисько Сфінкс, жінка з левовим тілом, вона задавала перехожим загадки, і хто не міг відгадати, тих роздирала. Цар Лаїй поїхав шукати допомоги у оракула, але в дорозі був кимось убитий. Едіпові Сфінкс загадала загадку: «Хто ходить вранці на чотирьох, вдень на двох, а увечері на трьох?» Едіп відповів: «Це людина: немовля рачки, дорослий на своїх два і старик з палицею». Переможений вірною відповіддю, Сфінкс кинувся із скелі в пропасть; Фіви були звільнені. Народ, тріумфуючи, оголосив мудрого Едіпа царем і дав йому в дружини Лаїеву вдову Іокасту, а в помічники – брата Іокасти, Креонта.
Прошло багато років, і раптом на Фіви обрушилося боже покарання: від морової хвороби гинули люди, падала худоба, сохнули хліби. Народ звертається до Едіпа: «Ти мудрий, ти врятував нас одного дня, врятуй і тепер». Цим благанням починається дія трагедії Софокла: народ стоїть перед палацом, до нього виходить Едіп. «Я вже послав Креонта запитати поради у оракула; і ось він вже квапиться назад із звісткою». Оракул сказав: «Це божа кара – за вбивство Лаїя; знайдіть і покарайте вбивцю!» – «А чому його не шукали до цих пір?» – «Всі думали про Сфінкса, а не про нього». – «Добре, тепер про це подумаю я». Хор народу співає молитву богам: відвернете ваш гнів від Фів, пощадите тих, що гине!
Едіп оголошує свій царський указ: знайти вбивцю Лаїя, відлучити його від вогню і води, від молення і жертв, вигнати його на чужину, і та ляже на нього проклін богів! Він не знає, що цим він проклинає самого себе, але зараз йому про це скажуть. У Фівах живе сліпий старик, віщун Тіресий: чи не вкаже він, хто вбивця? «Не заставляй мене говорити, – просить Тіресий, – не до добра це буде!» Едіп гнівається: «Вже чи не сам ти замішаний в цьому вбивстві?» Тіресий спалахує: «Ні, коли так: вбивця – ти, себе і страти!» – «Вже чи не Креонт рветься до влади, вже чи не він тебе намовив?» – «Не Креонту я служу і не тобі, а віщому богові; я сліпий, ти зрячий, але не бачиш, в якому живеш гріху і хто твої батько і мати».
Хор народу співає молитву богам: відвернете ваш гнів від Фів, пощадите тих, хто гине! [7, c. 24]
Входить схвильований Креонт: невже Едіп підозрює його в зраді? «Так», – говорить Едіп. «Навіщо мені твоє царство? Цар – невільник власної влади; краще бути царським помічником, як я». Вони обсипають один одного жорстокими докорами. На їх голоси з палацу виходить цариця Іокаста – сестра Креонта, дружина Едіпа. «Він хоче вигнати мене брехливими пророкуваннями», – говорить їй Едіп. «Не вір, – відповідає Іокаста, – всі пророкування брехливі: ось Лаїю було передбачене загинути від сина, але син наш немовлям загинув на Кифероне, а Лаїя убив на роздоріжжі невідомий подорожній». – «На роздоріжжі? де? коли? який був Лаїй з вигляду?» – «По дорозі в Дельфи, незадовго до твого до нас приходу, а виглядом був він сивий, прямий і, мабуть, на тебе схожий». – «Об жах! І у мене була така зустріч; чи не я був той подорожній? Чи залишився свідок?» – «Так, один врятувався; це старий пастух, за ним вже послано». Едіп в хвилюванні; хор співає стривожену пісню: «Ненадійно людська велич; боги, врятуйте нас від гордині!«
І тут у дії відбувається поворот. На сцені з'являється несподівана людина: вісник з сусіднього Корінфа. Помер цар Корінфа, і коринфяне звуть Едіпа прийняти царство. Едіп захмарився: «Так, брехливі всі пророкування! Було мені передбачено убити батька, але – він помер своєю смертю. Але ще мені було передбачене одружуватися на матері; і доки жива цариця-мати, немає мені дороги до Корінфа». «Якщо лише це тебе утримує, – говорить вісник, – заспокойся: ти ним не рідний син, а приймальний, я сам приніс їм тебе немовлям з Киферона, а мені тебе там віддав якийсь пастух». «Дружина! – звертається Едіп до Іокасте, – чи не той це пастух, який був при Лаїе? Швидше! Чий я син насправді, я хочу це знати!» Іокаста вже все зрозуміла. «Не довідуйся, – благає вона, – тобі ж буде гірше!» Едіп її не чує, вона вирушає в палац, ми її вже не побачимо. Хор співає пісню: можливо, Едіп – син якого-небудь бога або німфи, народжений на Кифероне і підкинутий людям? але ж бувало!
Але немає. Наводять старого пастуха. «Ось той, кого ти мені передав в дитинстві», – говорить йому вісник Корінфа. «Ось той, хто на моїх очах убив Лаїя», – думає пастух. Він чинить опір, він не хоче говорити, але Едіп невблаганний. «Чий був дитя?» – запитує він. «Пануючи Лаїя, – відповідає пастух. – І якщо це справді ти, то на горі ти народився і на горі ми врятували тебе!» Тепер нарешті все зрозумів і Едіп.
– І якщо це справді ти, то на горі ти народився і на горі ми врятували тебе!» Тепер нарешті все зрозумів і Едіп. «Проклято моє народження, проклятий мій гріх, проклятий мій брак!» – вигукує він і кидається в палац. Хор знову співає: «Ненадійно людська велич! Немає на світі щасливих! Був Едіп мудрий; був Едіп цар; а хто він тепер? Батьковбивця і кровозмісник!»
З палацу вибігає вісник. За мимовільний гріх – добровільна страта: цариця Іокаста, мати і дружина Едіпа, повісилася в петлі, а Едіп у відчаї, охопивши її труп, зірвав з неї золоту застібку і встромив голку собі в очі, щоб не бачили вони жахливих його справ. Палац розчиняється, хор бачить Едіпа із скривавленою особою. «Як ти вирішився?.» – «Доля вирішила!» – «Хто тобі вселив?.» – «Я сам собі суддя!» Вбивці Лаїя – вигнання, поганить матері – засліплення; «про Киферон, об смертне розпуття, об двубрачное ложе!». Вірний Креонт, забувши образу, просить Едіпа залишитися в палаці: «Лише ближній має право бачити муки ближніх». Едіп благає відпустити його у вигнання і прощається з дітьми: «Я вас не бачу, але про вас я плачу.» Хор співає останні слова трагедії: «Про співгромадяни фиванцы! Ось дивитеся: ось Едіп! / Він, загадок разрешитель, він, могутній цар / Той, на чию долю, бувало, всякий із заздрістю дивився!. / Значить, кожен повинен пам'ятати про останнє наше дно / І назвати щасливим можна людини лише того / Хто до самої до кончини не звідував в житті бід».
Як ми бачимо, в трагедії «Едіп цар» Софокл прямо зіштовхує вільну волю людини з волею богів. Перед нами вже абсолютно інший образ правителя: відповідальний, розпорядливий, щиро заклопотаний положенням громадян, такий, що прислухається до їх думки. Таким з'являється Едіп на початку трагедії. Жрець, що очолює процесію громадян, що прийшли до царя, згадує, як одного дня Едіп вже врятував місто, перемігши сфінкс, і виражає Едіпові від імені народу відчуття кохання і віри. Народ сподівається знов знайти опору і порятунок в Едіпові:
Об найкращий з мужів, Едіп
До тебе з благанням ми нині прибігаємо…
Ти дав нам щастя – дай і нині!
(Пер. С. Шервінського) [11, c. 68]
У відповідь Едіп повідомляє, що вже почав боротьбу за порятунок міста і перш за все відправив свого шурина Креонта до Дельфи, аби взнати від жерців Аполлона, в чому причина мору і як можна від нього позбавитися. Коли Креонт, що повернувся, оголошує, що страшна хвороба – кара богів за те, що в місті продовжує залишатися невідомщеним вбивця колишнього царя, Гавкоту, Едіп проклинає вбивцю і береться за його пошуки. У цей момент Едіпові невідомий, що він проклинає самого себе і самого є винуватцем мору. Він зрячий, але в той же час сліпий. Дійсний сенс багатьох подій невідомий йому. З обуренням зустрічає він перші передвісники істини, наприклад, слова розсердженого ним віщуна Тіресія, ніби вбивця він сам. Спочатку в подібному звинуваченні Едіпові здаються підступи тих, що бажають у нього відняти владу. Проте отримані незабаром в ході розслідування опису покійного царя і місця випадку вносят тривогу в його свідомість, заставляють пригадати події далекої молодості, коли він в запалі дорожньої сварки убив невідомого подорожнього.
Софокл майстрово збудував події в трагедії, чергуючи моменти ослабіння дії з його усе більш наростаючою напругою. Вузлову роль у дії грають у нього перипетії, зв'язані з сценами пізнавання. Так, в мить, коли вперше з'являються у Едіпа страшні підозріння, несподівано неначе настає прояснення: прибуває з Корінфа вісник, що повідомляє про смерть батька і запрошує його зайняти престол. У смерті батька у Едіпа є одна утішаюча обставина: батько помер своєю смертю. Проте боячись другої частини зробленого його колись передбачення (браку з власною матір'ю), Едіп відмовляється від престолу. Бажаючи заспокоїти Едіпа, вісник повідомляє його, що Поліб і Меропа – його приймальні батьки. І таким чином за коротким моментом ослабіння тривоги слідує етап зростаючого страху. Чим далі, чим ясніше для героя, що проклятий вбивця – це він сам. Проте Едіп не зупиняється в з'ясуванні обставин, навіть коли його благає про те дружина:
Коль життя тобі миле, благаю богами
Не запитуй… Моєї досить муки! [11, c. 70]
Не дивлячись на те, що герой – носій трагічної провини, образ його величний, монументальний. Герой зазнала поразка в боротьбі з долею, з волею богів. Проте він не виглядає жалюгідною іграшкою в їх руках. Свою гідність Едіп затверджує з новою силою в завершальному акті самонаказання. Він карає себе самого за мимоволі досконалі злочини, карає жорстоко і одночасно символічно. Герой виколює собі очі, очі, які були сліпі і не допомогли йому вчасно розгледіти істину. Він також вважає для себе неможливим споглядати тих, кого він поганив своїм злочином:
Зійшовши в Аїд, якими б очима
Я став дивитися батьку в обличчя
Або матері нещасною? Я перед ними
Настільки винен, що мені і петлі мало! [11, c. 81]
Завершує трагедію сумне прощання Едіпа з дочками, за яким слідує остання пісня хору. У ній звучить сумна думка про обмеженість людського знання, непостійність людського щастя. Сумна доля Едіпа стає для хору підставою того, що нікого не можна назвати щасливим, поки він не досяг межі життя.
До оповіді про Едіпа Софокл знов повернувся в своїй останній трагедії «Едіп в Колоні», поставленою вже після смерті поета. У цій трагедії показана доля вигнаного Едіпа. У своїх поневіряннях, супроводжуваний Антігоной, Едіп досягає передмістя Афін. Тут його, змученого, тепло зустрічає цар Тезей. За минулий час Едіп багато перестраждав і передумав. Цього разу на його образі розвивається тема спокутування гріха стражданням. Просвітлений герой приходить до свідомості власної справедливості унаслідок того, що він був жертвою невідання, а пізніше багато страждав із-за мимоволі досконалих злочинів. Тепер він відчуває себе таким, що очистився і здатним принести благодіяння країні, де знайде останнє заспокоєння. Остання обставина відкривається і таким, що оточує. Дочку Едіпа, Ісмена, приносить звістку оракула про те, що вічна благодать зглянеться на ту країну, де Едіпа спіткає смерть.
Сини, що вигнали Едіпа з Фів, починають схиляти його до повернення. Поліник вимагає від нього також підтримки в боротьбі за престол. Розгніваний Едіп відхилює ці домагання. Він залишається на землі Тезея, правителя справедливого і людяного, гостинного і безкорисливого. Пісні хору прославляють Афіни і Колон, батьківщину Софокла. Хор оспівує край, якому протегує сама природа, де зосереджене все найпрекрасніше, і закликає богів до незмінного заступництва цій землі:
З'явитеся сюди, небожителі!
Нині подайте, благаю
Свою двоєдину допомогу
Цьому краю і всім
Його населяючим громадянам!
(Пер. С. Шервінського) [11, c. 83]
Таким чином, дослідження трагедії дозволяє побачити, що при всьому торжестві божественної волі на першому плані в Софокла людина, прагнуча діяти самостійно, осмислено, із збереженням здатності відповідати за свої діяння. Кращі з софокловських героїв і в несприятливих обставинах прагнуть зробити все можливе для виконання обов'язку, відповідності високим етичним законам і нормам. Аристотель в «Поетиці» наводить слова Софокла про те, що в особі своїх героїв він змальовував людей такими, «якими вони мають бути». Примітна також цілісність героїв Софокла, у важких обставинах тих, що зберігають вірність собі, незмінність кращих відчуттів і намірів. Софокл використовує найрізноманітніші засоби для характеристики персонажів: порівняльне зіставлення, монологи, діалоги, порівняння з міфології, світу природи і так далі Виразна мова героїв: короткі, всілякі по тональності фрази, питання, вигуки, багатокрапки. Все це додає жвавість, схвильованість і природність інтонаціям. Виразні також монодії (сольні партії) героїв, яскраво передавальні їх стан. Виразність і цілісність героїв Софокла, композиційну єдність його драм створили Софоклу славу художника ясного, гармонійного, величного. Не випадково його героїв порівнювали з образами сучасної скульптури, що представляє ідеал спокійної величі і гідності. Глибина думки і високий рівень художньої майстерності сприяли збереженню драм Софокла в скарбниці світової драматургії.
Адже і до цього дня в театрах світу продовжують ставити драми Софокла. А якщо ставлять, означає людям подобається, люди ходять на спектаклі. Означає теми, яких торкнувся Софокл в V столітті до н.е. актуальні і в XXI у вже нашої ери. Тобто, творчості Софокла більше 2400 років. І воно ще живе, адже стільки сталося за цей час, здавалося все змінилося, та ні не все.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
