73455 (612187), страница 3
Текст из файла (страница 3)
І ще кілька слів про українізацію. Розуміння автором цього історичного періоду і взагалі явища було викладено в статті «Українізація та її розгром». Чим же була на думку І.Дзюби українізація? Те, що на час написання памфлету «Інтернаціоналізм та русифікація» «соромились згадувати, і саме це слово зробили одіозним», насправді було не більш не менш, а спроба чесної та енергійної «істинно інтернаціоналістської політики, накресленої прямими вказівками Леніна та постановами з`їздів РКП(б) та КП(б)» І українізація, якби вона була до кінця здійснена, «була б справжнім (а не пропагандистським) наочним і гіпнотизуючим взірцем плідності ленінської постановки національної справи..». Наводячи різноманітні документи (наприклад, резолюції ХІ з`їзду КП(б)У 1930 р.,), автор підкреслює успіхи українізації в той час, коли вона ще не була згорнута, а всі її плоди не були винищені. Отже, на мою думку, автор вважає українізацію безперечним благом, і глибоко обурюється лицемірности партійної політики СРСР: на зміну реальним діям, реальній українізації освіти, бюрократичного апарату, партійного та суспільного життя тощо, приходить звичайна безпідставна похвальба «нечуваним розквітом української...культури», проголошення всих тих вищевикладених принципів, а в реальності це все обертається нищенням української культури та нації взагалі.
Який висновок можна зробити? Всі розмови про інтернаціоналізм – це слова і тільки слова (або «художній свист» як назвав це професор Шаповал,в реальності присутня одна тільки цілеспрямована русифікаторська політка, політика поглинання українського народу російським. А що пропонує нам автор як ідеальне вирішення проблеми? Я гадаю, це викладено ось в цій його цитаті: «Русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення..».І хоча на той момент такі ідеї були досить утопічними, але все ж таки праця І.Дзюби була своєрідним проривом і дуже сміливим кроком людини, яка справді вболівала за вирішення національного питання і, звичайно, за свою рідну країну, потерпаючу від русифікаторської політики, за Україну.
Ці роздуми про свою працю “Інтернаціоналізм чи русифікація” І.М.Дзюба умістив її після публікації у журналі “Вітчизна” у 1990 р. Прошуміло з того часу, як твір було написано, чверть століття і письменник робить узагальнення і висновки про здійснений критичний політологічний труд, який не втрачає і сьогодні своєї актуальності із багатьох точок зору на порушені в ньому проблеми виживання української культури. Післяслово, як і текст публікації “Інтернаціоналізму чи русифікації”, подається у скороченні.
Як сьогодні розцінюють написане 45 років тому — «Інтернаціоналізм чи русифікацію?»
По-перше, це була правда про становище України, про наш національний біль. І час підтвердив, що це була правда. Сьогодні всі ми про неї говоримо. Я радий, що суспільство її усвідомлює (навіть у набагато більшому обсязі, ніж я чвертьстоліття тому),— це дає надію на порятунок. Але була б набагато більша радість, якби час показав, що картина, намальована колись в «Інтернаціоналізмі чи русифікації?», неправдива, довільна, навіяна якоюсь суб'єктивною оманою. І якби не було потреби сьогодні передруковувати цю річ і взагалі згадувати про все те...
Що ж до змісту й аргументації скажу: сьогодні далеко не все мене задовольняє. За роки перебудови і відносної гласності з'явилося стільки раніше не відомих фактів і стільки ще проблем випливло на поверхню, що, звичайно, нині є можливість,потреба осмислити цю фатально невичерпну тему масштабніше і з нових позицій: не обмежуючи себе традиційним підходом. Зрештою,тодішній заклик — повернутися до ленінських принципів, до національної політики 20-х років — звучить сьогодні наївно. Хоча б тому, що такі «повернення» до перейдених етапів в історії неможливі. Правда,не маючи на увазі «повернення» в буквальному значенні, а лише відновлення самого принципового підходу. Але й його сьогодні недостатньо — зовсім інша історична ситуація, інший стан народу, інші завдання й можливості…
Завдяки існуванню та діяльності таких людей, як Іван Дзюба ще зберігається духовна аура України. Це — совість України. Таким був Іван Дзюба 40 років тому, таким він залишається і сьогодні — чесною, мужньою, порядною та щирою людиною. І, думаю, біда наша в тому, що, на жаль, знають про цю книжку дуже мало. Треба, щоб її більше читали. Треба, щоб її, безумовно, перевидавали. Треба, щоб вона була в програмі навчальних курсів і в кожній бібліотеці. А що сьогодні?
Але праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” все одно доходила до людей. Доходила по-різному: в рукописах, а частіше на хвилях радіоголосів, глушених ретельними “глушилками”. А ось переді мною “підривна література”: видання книги “Сучасністю” 1968 року, спеціально кишенькове, на цигарковому папері, щоб легше було перевозити через кордон. І провозили, і читали — від дисидентів до ґебістів.
Загалом, оцінюючи з позицій сьогодення, ця книжка значно глибша від власної ж методології, бо вона справді переконливо показує одне: розвиватися українці (як і будь-який інший народ) можуть лишень як повноправна нація на основі своєї мови і своєї культури, будь-які спроби силоміць накинути їм іншу мову й іншу культуру неминуче призводять до звиродніння. І при цьому, слід сказати, ще нікому, навіть добровільним “сексотам” КГБ з ученими ступенями, не вдалося знайти в текстах Івана Дзюби ані титли, ані коми, які б засвідчили неповагу до інших націй. Об’єктом його критики були і є як імперські потуги (переважно російські, але не тільки), так і недієздатне вітчизняне культурне хуторянство і спроби вибудувати провінційний український шовінізм, який би закреслив вихід нації на універсальні світові обрії.
Леонід Кравчук, Іван Плющ, Євген Марчук, Леонід Кучма, Петро Симоненко, Олександр Мороз, Вітольд Фокін — уся ця партійно-номенклатурна рать не могла не знати тексту або, щонайменше, ідей “Інтернаціоналізму чи руфисікації?”. І не могла відмахнутися від того, що висловлював автор. Ці персонажі, звісно, не стали переконаними борцями за свободу України, за демократію, за національне відродження, але не зважати на потребу такої свободи і відродження вони вже не могли. Хоча втілення ідей свободи цією публікою виявилося аж надто своєрідним...
Іван Дзюба напередодні свого ювілею з гіркотою говорив:
“Якщо події будуть розвиватися так, як нині, то як були ми “українським гетто”, так і будемо “українським гетто”. Може, ще трішки більшим, може, трішки меншим. Але це все-таки наше “українське гетто”. Будемо розпалювати один одного, будемо сипати сіль на рани одне одному, але залишатимемося в оцьому колі, бо те, що ми говоримо, воно не сприймається і не доходить до тієї більшої маси. Тут вина і наша в тому, що ми не вміємо говорити, ми вміємо самі з собою говорити, але не вміємо говорити з тими, хто проти нас, або хто байдужий, або хто не розуміє. В нас цього вміння немає.
Але це не єдина причина і не тільки вина. А основне те, що дуже багато тупості, дуже багато хамства, дуже багато лінощів у сфері мови і культури. Ти можеш які завгодно глибокі й переконливі аргументи наводити, але йому це нецікаво, в нього є свій інтерес, він не хоче морочитися вивченням української мови. Навіщо йому зайвий клопіт? Вся ця боротьба нібито за російськомовних, проти утисків російської мови, за двомовність... Неправда! Про яку двомовність йдеться?! Ми двомовні, ми, “українські буржуазні націоналісти”, ми двомовні, бо ми знаємо і українську мову, і російську, а вони не знають і не хочуть знати.
Якщо раніше ці войовничі русифікатори недоговорювали все до кінця, то сьогодні вони ставлять питання так, що вони взагалі не просто громадяни України, а вони — ті, хто уособлює Україну, хто говорить від імені України, хто має право на Україну, вони є Україна. Це вже страшно, бо від цього вже немає повороту до якоїсь нормальнішої ситуації.
Звичайно, є прекрасні люди серед росіян, серед російської інтелігенції, які розуміють всі ці проблеми, але їх мало. Так само, як нас у своєму середовищі мало, так і їх в своєму середовищі, і вони не впливають на ці загальні настрої, на те, що вирішує загальну картину, — це сьогодні створює натовп. Не суспільство, не колектив якийсь, той чи інший колектив, український чи російський колектив, а створює натовп. Натовп, розпалюваний політиками, у яких є своя мета, і для здійснення цієї мети вони мають сили, мають гроші, а аргументів великих тут не треба”.
Свого часу навіть написана з марксистських вихідних позицій книга “Інтернаціоналізм чи русифікація?” стала вироком радянському режимові, який жорстоко помстився її авторові. На щастя, Іван Михайлович Дзюба, який відзначив своє 75-ліття, пережив той лихий час. Дуже важко пережив, але й зараз він — академік, співредактор Енциклопедії сучасної України, стоїть, власне, на тих самих позиціях обстоювання української мови, української культури і взагалі українськості як магістрального шляху до універсальності та всесвітньості вітчизняної культури, які він так палко боронив у написаному понад 40 років тому дослідженні “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.
Працю І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" можна розглядати як етап боротьби української інтелігенції з тоталітарним режимом. Та, на жаль, багато зазначених у роботі проблем середини 60-х років минулого століття постають сьогодні ще гострішими. Незважаючи на проголошення України суверенною і незалежною державою, певними силами на сході республіки постійно заперечується саме існування української мови як державної. На порядок денний обласних та місцевих рад раз у раз протягуються питання про затвердження ще однієї офіційної мови поруч з українською — російської. Це нова спроба шовіністів перешкодити українській мові, культурі повнокровно розвиватись. Тож ознайомлення з працею нашого земляка не тільки є даниною минулому, нашій історії, воно повинне для кожного вдумливого читача стати орієнтиром до пізнання справжніх причин важкого стану рідного слова, дороговказом у його розвитку як духовного багатства корінного населення. Критичну розвідку І. Дзюби необхідно вивчати росіянам, євреям, грекам та представникам інших національностей, які живуть в Україні, щоб навчитись по-справжньому поважати українську мову й мови своїх народів. Багатьом українцям праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" допомагала і допомагає позбутись почуття власної культурної нижчевартості, духовної неповноцінності.
Дуже цікаво подивитися на думку Івана Дзюби щодо соєї праці,через 25 років він розсказує про свою роботу над "Інтернаціоналізмом чи русифікацією?" Передмова до публікації в журналі "Вітчизна, 13 січня 1990 року, м. Київ
3.3 Від автора: з відстані чверті століття
Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація ?" була написана у вересні — грудні 1965 року. Безпосереднім поштовхом до її написання стали драматичні політичні події, про які я скажу нижче. Але задум визрівав раніше, його диктувало саме життя. Мушу нагадати читачам молодших поколінь про відповідні суспільні обставини. Наприкінці 50-х та на початку 60-х років в Україні відбувалося помітне національно-культурне піднесення. Могутній імпульс йому дав процес оновлення нашого суспільства, започаткований рішеннями XX з’їзду партії (1956 рік). Загальносоюзний своїм масштабом і характером, він мав в Україні свою специфіку, зумовлену насамперед національною проблематикою. На жаль, процес цей протривав лише кілька років. Отож загалом наступні, 60-ті, роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. З одного боку, тривало наростання no-бунтівничому настроєних і no-новаторському естетично зорієнтованих культурних та літературних сил ("шістдесятництво"), пробудження серед частини молоді активного інтересу до культурнонаціональних (Клуб творчої молоді, що розгорнув широку діяльність у Києві, об’єднуючи молодих митців та залучаючи студентство тощо) та національно-політичних питань (дискусії в студентських аудиторіях, спроби мітингів, розквіт самвидаву, що був не чим іншим, як частковою компенсацією ядучого дефіциту гласності). З другого ж боку, смертельно налякане зростанням політичної активності мас ("розхитування стихії") тодішнє політичне керівництво СРСР (надто ж після державного перевороту, вчиненого клікою Брежнєва), спираючись на політичну поліцію та потужний бюрократично-реакційний суспільний шар, посилювало боротьбу з інакодуманням, а особливо з "націоналізмом", під яким фактично розумілося прагнення до національної справедливості та реальної рівності або й просто всякий інтерес до національних проблем, історії, мови. В Україні ж, як завжди, ця боротьба проти здорового глузду прибрала особливо шалених масштабів і диких форм.
Не покладаючись на результативність пропагандистської кампанії, керівництво, — очевидно, під тиском центральних органів, — вдалося до репресивних акцій. В кінці серпня та на початку вересня 1965 року в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі було заарештовано кільканадцятеро активних представників української творчої молоді, серед яких були дуже популярний тоді літературний критик Іван Світличний, мистецтвознавець Богдан Горинь, його старший брат науковець Михайло Горинь, талановитий художник Опанас Заливаха, літературознавець Михайло Косів, партійний працівник і літератор Михайло Осадчий та інші. Це робилося за умов цілковитої відсутності будь-якої гласності, а водночас цілеспрямовано нагніталися чутки про антирадянську націоналістичну діяльність заарештованих, про якесь нібито антирадянське підпілля тощо.
Протестуючи проти арештів, я виступив у кінотеатрі "Україна" під час прем’єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", а пізніше звернувся з листом до тодішнього першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста і Голови Ради Міністрів Української РСР В. В. Щербицького з листом, у якому говорив про те, що невинних, по суті, людей репресували не за якісь "злочини", а за чесну думку, правдиве слово, вболівання за долю України, обстоювання національних інтересів українського народу.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
