73371 (612168), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Під чає читання новели, написаної від першої особи, може виникнути бажання сказати, що ліричний герой твору – це сам Коцюбинський: Але це не зовсім так, бо багато відчуттів, описаних у новелі, знайомі кожному, хоча не можна не помітити, що твір дійсно має автобіографічну основу. Автора з його слабким здоров'ям виснажило фізичне й нервове перенапруження (виконуючи службові обов'язки, він інтенсивно займався творчістю). Влітку 1908 року Коцюбинський відпочивав у садибі відомого українського громадського діяча Є. Чикаленка. в селі Кононівка поблизу м. Яготина, тепер Київської області. Перебування в Кононівці збагатило письменника численними враженнями, що й знайшло відбиття в новелі «Intermezzo», написаній того ж року. Митець, головний герой твору, втомившись від «незліченних «треба» і «безконечних «мусиш», від болю і горя, від злості й мерзенних вчинків людей, від жаху та бруду їх існування, виривається з лабет «сього многоголового звіра», тому що вже не може нічого створити для людей, бо вже звик до людського горя; (про це свідчить згадка, що він чергову звістку про трагедію людини заїдає «стиглою сливою»). У цій перевтомі ми не сумніваємося, адже на митця впродовж років чигали численні випробування. Не випадково герой зізнається в заздрості планетам, які «мають свої орбіти, і ніщо не стоїть їм на їхній дорозі». Жадаючи спокою й самотності як найкращого відпочинку, він звільняється із залізних обіймів міста, з його гамору, метушні й опиняється в майже повному безлюдді.

Перше враження митця відтоді, як бричка вкотилася на зелене подвір'я садиби і пролунало кування зозулі, пов'язане з відчуттям так довго очікуваної тиші, що: «виповнювала весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах». Так було скрізь тихо, що героєві стало соромно за «калатання класного серця». Однак незабаром, як тільки він зайшов: на відпочинок до темної кімнати, в уяві; героя почади з'являтися люди:, від яких вія прагнув сховатися. «А люди йдуть. За одним; другий і третій і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні: – і всі кричать у мої вуха криком: свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов». Герой болісно вигукує: «Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!» Ця лірично-інтимна сповідь передає збентеженість, сум'яття його вкрай схвильованої душі, нервове напруження, що виявляється в різких словах про людей, у звинуваченні їх за власну перевтому [9, 66]. Нервова дразливість митця зрозуміла: люди не раз кидали в його серце, «як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра». Певна річ, герой цієї новели намагається забути людей, поринувши у світ степової природи.

Так, логіка розвитку образу оповідача зумовила своєрідність побудови твору. Композиційно центральне місце в новелі відведене мальовничо виписаним картинам перебування героя серед природи. Дні його intermezzo минають серед степових нив, серед долини, налитої зеленими хлібами, серед трав і первозданної тиші. «Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини: одна зелена, друга блакитна – й замкнули у собі сонце, немов перлину»,– говорить митець і додає, що тепер можна і його вважати планетою, бо на небі сонце, а серед нив тільки він.

Образи зорові, створювані за законами малярства, зливаються у новелі з образами звуковими, слуховими, що єднають словесне письмо з музикою, і так створюється та чарівна гармонія, котра дає підстави вважати автора новели одним з найкращих пейзажистів у всесвітній літературі (не даремно Коцюбинського називали «Великим Сонцепоклонником») [2, 68]. У цих пейзажах людина й природа нерозривно пов'язані. Оповідач відчуває «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі». Йому вітер набиває вуха «шматками згуків, покошланим шумом». Асам літній вітер такий «гарячий» і «нетерплячий», що «аж киплять від нього срібно вологі вівса». Доводиться знову згадувати імпресіоністичну літературну техніку, яка дала Коцюбинському змогу збагатити художнє письмо відбиттям безперервного руху життя, його постійних змін і перетворень. У новелі пшениця не просто хвилюється, а біжить за вітром, «немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти», «прибій колосистого моря» переливається через героя і летить «кудись у безвість».

Дійові особи – Ниви у червні, Сонце, Зозуля, Жайворонки – постають тими алегоризованими, персоніфікованими силами природи, які сприяють фізичному й моральному оздоровленню митця, очищають його від хворобливої дратівливості, повертають властиві йому гуманістичні якості. Тільки серед нив герой відчув себе землянином, відчув, що вся планета належить людині: «Всю її, велику, розкішну, створену вже – всю я вміщаю в собі». І знову тут глибоке спостереження і водночас узагальнення письменника: людина, пізнавши землю, увібравши її в себе, дістає можливість творити її «наново, вдруге», і тоді митець усвідомлює, що має на неї «ще більше права».

Коцюбинський ніби ілюструє можливість митця творити цю другу, художню дійсність [13, 77]. Так, серед звуків поля, які тепер не дратують його, а приносять насолоду, митець вирізняє пісню жайворонка, яка будить «жадобу», яку чим більше слухаєш, тим дужче хочеться чути. Новеліст створює неповторний образ пісні, яку творила сіра маленька пташка: «Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в голосну арфу і грала на струнах симфонію поля», І ми відчуваємо, що образ Жайворонка – це символ творчої наснаги для митця. Зозуля, Ниви у червні, Сонце, Жайворонок допомогли митцеві зрозуміти, що ті люди, від яких він тікав раніше, ще не зовсім пропащі, що вони також можуть бути виліковані. «І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею, Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста – і невже я хотів би знати, що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигає на мене».

У риторичних запитаннях героя, звернених до себе самого, відчувається стверджувальна, позитивна відповідь. Та останнім імпульсом в одужанні митця стає його зустріч з селянином. Це кульмінаційний момент твору, бо під час зустрічі з людиною стане зрозумілим – чи одужав сам митець, чи повернулась до нього властивість співчувати Людині, чия доля символізувала безвихідь села, дівчат «у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи», блідих жінок, які «схилились, як тіні, над коноплями», нещасних дітей «всуміш з голодними псами». Все це й раніше мелькало перед його очима, але мовби його до цієї зустрічі з «мужиком» і не бачив. А тепер, селянин став для героя «наче паличка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину згуків». Митець знову не тільки виразно відчув страждання народу, а й зрозумів небезпечність своєї «хвороби».

Драматична напруженість розмови оповідача з селянином, що підкреслюється схвильованою повторюваністю слів «Говори, говори...», завершується виваженим вибором митця: «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...». Саме у фіналі, як і на початку твору, з'являється образ «залізної руки города». Тоді герой дратувався, чи відпустить місто його на свободу, чи розтулить його рука «свої залізні пальці». Тепер місто знову простягає свою залізну руку, і герой покірно скоряється.

Так переконливо розкривається тема митця і людини, з демократичних позицій намічене розв'язання проблеми місця митця в суспільному житті. Наголошується думка, що в природі людина мусить шукати перепочинку, душевної гармонії. Природа — це останній шанс для тих, хто втратив віру у власні сили, віру в життя.

У новелі “Intermezzo” чи не найяскравіше в усій творчості Коцюбинського втілені риси імпресіонізму. Новела посідає особливе місце не тільки у творчості видатного письменника, а й в українській прозі загалом. Це водночас i соцiально-психологiчний, політичний твір, i лірична симфонія, i лірична драма в прозі, i пейзажна новела, i естетичний, фiлософсько-полiтичний трактат [8, 90]. У новелі гармонійно переплелись фiлософськi мотиви i ліризм, i це переплетіння розкрило нам ліричного героя, світ його почувань i настроїв.

Висновки

Імпресіонізм як мистецькій напрям сформувався в Європі на межі ХІХ – Х ст. Імпресіоністи вважали своїм завданням витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, миттєвих відчуттів та переживань. Вони вірили, що світ являється нам у відчуттях, а відтак передача конкретних вражень від того чи іншого конкретного явища, образу, сприйнятого зором художника дозволить досягти нічим не спотвореної правди дійсності. Імпресіонізм, декларуючи своїм завданням фіксацію конкретних нічим не опосередкованих чуттєвих вражень, котрі максимально наближені до правди дійсності, як вона дається людині, представляв значно більший простір для прояву суб’єктивного начала, ніж реалізм і натуралізм.

Імпресіоністи не прагнули зображення, відтворення предмета, реалій навколишнього світу. Вони намагались викликати у глядача чи читача ті ж самі враження, відчуття, що виникли у них при спостереженні з певної точки зору. Імпресіонізм в українській літературі сформувався як під впливом загальноєвропейських мистецьких та філософських тенденцій, так і на внаслідок внутрішніх тенденцій розвитку літератури.

Найвиразніше можна простежити засвоєння здобутків імпресіонізму у творчості Михайла Коцюбинського. У його прозі, написаній в імпресіоністичному ключі, зникають залишки хронологічного викладу, розлогі описи замінюються записом вражень героя, ці враження пливуть за випадковими асоціаціями.

Твори Коцюбинського, разом з працями його сучасників (І. Франка, О. Кобилянської, Л. Українки . В. Леонтовича, Н. Чернявського, В. Вінніченка ) остаточно закріпили тенденцію новітньої української літератури – розірвати як з сентиментальною ідеалізацією українського побуту, так і з самообмеженням рамками етнографічного реалізму, і стати самостійною і оригінальною сучасною літературою, що синтезує душу народу в образах художньої творчості.

Література

1. Агеєва В. Імпресіоністична поетика М.Коцюбинського // СІЧ. – 1994. – №9-10.

2. Агеєва В. Українська імпресіоністська проза. – К., 1994.

3. Адаменко С. "Забуваю те, що позаду, і прямую до того, що попереду": Новела "Intermezzo" // Укр. мова та л-ра.- 2003.- № 1.

4. Андреев Л . Г. Импрессионизм. – М., 2000

5. Андреев Л.Г. Импрессионизм. – M., 1980.

6. Галич О. Теорія літератури. – К., 2001.

7. Гаман Р. Импрессионизм в искусстве и жизни. – М., 2001

8. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози кінця 19 - поч. 20ст. – К., 1981.

9. Жулинський М. Традиція і проблема ідейно-естетичних пошуків в українській літературі кін.19 - поч.20 ст. // Записки НТШ. – Львів, 1992.

10. Импрессионисты, их современники, их соратники. – М., 1976

11. Калениченко Н.Л. Михайло Коцюбинський // Коцюбинський М. Твори: У 2-х т. – Т.1. – К., 1988.

12. Коллингвуд Р.Дж . Принципи искусства. – М., 2003

13. Кузнецов Ю. Імпресіонізм в українській прозі кінця 19 - поч. 20ст. – К., 1995.

14. Лесик В. Система образів твору: (Новела М. Коцюбинського "Intermezzo") // Дивослово.– 2000.– № 8.

15. Літературна енциклопедія. – К., 1999.

16. Логвин Г. Коцюбинський і імпресіонізм // Дивослово. – 1996.– №10.

17. Мистецтво сучасності та минулого. – К., 2001.

18. Могилянський М. Чернігівський період М.Коцюбинського // СІЧ. – 1990. – №12.

19. Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. – К., 1981.

20. Ревалд Дж. История импрессионизма. – М., 1999

21. Роден О . Сборник статей о творчестве. – М., 2001

22. Савченко Ю. Поетика М.Коцюбинсього. – К., 1999.

23. Святовець В. Приворотне зілля: (Дещиця про поетику М. Коцюбинського) // Укр. культура.– 1997.– № 11-12.

24. Спогади про Михайла Коцюбинського. – К., 1989.

25. Українська та зарубіжна культура. – К., 2000.

26. Федоренко Є. Пошуки М. Коцюбинського – стиліста // Українське слово. – К., 1994.

27. Чегодаев А.Д. Импрессионисты. – М., 2001

28. Черненко О. Михайло Коцюбинський – імпресіоніст. – Мюнхен, 1977.

29. Эренбург И. Импрессионизм // Эренбург Э. Французские тетради. – М., 2000.

30. Якимів О. Особливості художніх текстів Г. Косинки //Дивослово. – 1999. – №11.

Характеристики

Список файлов курсовой работы