73325 (612161), страница 2
Текст из файла (страница 2)
1.4 Вплив античності на творчість драматурга
1.4.1 Трагедія Еврипіда “Іполит”
Расін узявся за “небезпечний” сюжет, коли писав “Федру”. Ще в далекій давнині Еврипід був засуджений афінським глядачем за представлення на сцені “аморальної жінки” у трагедії “Іполит”. Аристофан обвинуватив Еврипіда в наклепі на афінських жінок, назвав його розбещувачем молоді і гнівно ремствував на те, що сцена театру стала ареною “Федр-шльондр”.
У грецькому міфі про Іполита знайшов відображення мотив, розповсюджений у древньому Середземномор'я і найкраще відомий з біблійної легенди про цнотливість Йосипа: син афінського царя Тезея Іполит, чистий юнак, глибоко шанує вічну незайману Артеміду, але нехтує дарами і всевладдям Афродіти. Ображена зневагою богиня розпалює злочинну любов до Іполита в серці його мачухи Федри, що марно намагається боротися з почуттям, що її охопило. Але Федра в трагедії Еврипіда не схожа на порочну дружину сановника Пентефрія, що, по біблійному сказанню, спокушає Йосипа. Федра шляхетна по натурі: вона всіма способами намагається перебороти несподівану пристрасть, готова краще вмерти, чим видати свої почуття.
Суперництво Афродіти й Артеміди привело до загибелі неповинних людей і в непривабливому світлі представило обох богинь. Їхнім втручанням Еврипід пояснює походження людських пристрастей, продовживши гомерівську традицію. Але в об'єктивній оцінці діяльності богів він виступив з позицією раціоналіста, що критикує традиційну релігію.
1.4.2 Трагедія Расіна “Федра”.
Греки вільніше дивилися на взаємини статі, чим сучасники Расіна. Узятися за сюжет еврипідівської трагедії в часи найжорстокішої католицької реакції – значило виявити велику сміливість. Дотепер Расін зображував любов, нещасливу в силу якихось зовнішніх причин, що не залежать від волі закоханих. Тепер він вирішив показати любов порочну, гріховну.
Расін ставив перед собою високо повчальні цілі. Він писав у передмові до трагедії: “... Слабості любові вважаються справжніми слабостями; пристрасті виступають лише для того, щоб показати всю розруху, яку вони заподіюють; і порок намальований у них скрізь такими фарбами, що змушують зрозуміти і зненавидіти його неподобство” [13; 6]. Трагедія Расіна від перших віршів до останніх розкриває історію боротьби волі і пристрасті, перемагає почуття, перемагає пристрасть, але які страшні наслідки спричиняє ця фатальна перемога: наклеп, убивство і, нарешті, ганебну загибель людини, у якої воля і розум уступили пристрасті.
Расін майстерно володіє мистецтвом композиції: нічого зайвого в чіткій, ясній лінії розвитку сюжету, і разом з тим сценічний інтерес підтримується несподіванкою перетворень. Трагедія відкривається діалогом Іполита і його вихователя Терамена. З їхньої розмови глядач довідується, що Федра ненавидить свого пасинка, що Іполит любить Арицію. З наступної сцени, з визнань, які робить Федра своїй годувальниці, глядач довідується, що Федра любить Іполита, тому переслідує його. Вона визнається Іполитові дуже мистецьки, порівнюючи його з батьком і віддаючи перевагу юнаку.
О боги! Что за речь? Иль вы забыли вдруг,
Что мне Тезей – отец и что он вам – супруг? –викликує уражений Іполит [2; 110].
Страшне моральне розкладання приносять людині пристрасті, коли вони в розладі з розумом, - цю думку постійно підкреслює Расін, розгортаючи ланцюг злочинів Федри. Приходить помилкова звістка про загибель Тезея. Це новий момент у розвитку сюжету, у трагедії Еврипіда його немає.
Расін не впустив можливості ввести в п'єсу політичний момент “в особі Енони показати зло лестощів, зло, що несуть із собою аморальні пособники царів, що потурають усім їх примхам. “Увы! Что нам дан судьбой урок!” – підсумовує Расін свою трагедію, вклавши повчання у вуста убитого нещастями Тезея.
1.4.3 Ідейна сутність і філософська позиція в трагедіях “Федра” та “Іполит”
Є щось загальне в ідейній сутності п'єси Расіна з трагедією Еврипіда. У тім і в іншому випадку перед нами тема моральної нестійкості людини, тема щиросердечного розладу. Еврипід, уступаючи поняттям свого часу, пояснив подію, що сталася в будинку Тезея, втручанням богині любові Афродіти. Богиня любові у свідомості древнього грека і древнього римлянина уособлювала собою саме життя, ідею запліднення, розмноження і продовження життя.
О благая Венера! Под небом скользящих созвездий
Жизнь ты наполняешь и все судоносное море,
И плодородные земли; тобою все сущие твари
Жизнь начинают и свет, родившися, солнечный видят, -
формулює відношення античності до любові великий поет – філософ Лукрецій [5; 190]. Людей, що уникали любові, суворо карали боги античності.
В Еврипіда в його трагедії введення образа богині Афродіти – лише формальна поступка поглядам сучасників. Іполит не покараний у п'єсі, він гине як жертва, і він увінчаний (тепер уже богинею Артемідою). Для грецького драматурга було важливо показати моральну трагедію людини в особі Федри. Думка про моральну слабість людини приваблювала Еврипіда до песимістичної ідеї про те, що тільки смерть дає заспокоєння. Хор у п'єсі Еврипіда співає гімн забуттю в найтрагічніші моменти сценічної дії.
У Расіна немає цієї філософської поетизації забуття і смерті, але мотиви трагічної приреченості людини в буйному сум'ятті пристрастей є й у нього. Французький драматург ввів у дію нову особу, якої не було в трагедії Еврипіда, - дівчину Арицію. У неї закоханий Іполит. Любов Іполита до дочки смертних ворогів його батька розглядається в даному випадку як недолік юнака, що має виправдати в очах глядача його загибель.
1.4.4. Міфологічна традиція в трагедіях Расіна й Еврипіда.
Заглиблений інтерес до людських переживань змусив Еврипіда розширити вузькі для нього рамки міфу для того, щоб відшукати нові теми і мотиви. Поет не міг змінювати звичну для глядачів міфологічну традицію. Замість цього він приводив свої вільні тлумачення міфів і прагнув укрити нововведення поверненнями до колишніх форм драматургії, наприклад, до прологів архаїчного типу, до важливого для розвитку сюжету партіями вісників. Але основні персонажі Еврипіда зберігали незмінними лише міфологічні імена. Далеке міфічне минуле Еврипід завжди зіставляє із сьогоденням.
У «Федрі» поетичні образи, почерпнуті в античності, переплітаються з ідейно-художніми мотивами, підказаними письменнику сучасністю. Для Расіна античні образи, поняття й імена виявляються рідною стихією. Расін, створюючи трагедію, спирався на Еврипіда.
Нагромадження знань про культуру свідчить про важливу роль міфу в житті людини. Міф трагічно пов’язаний з фундаментальним устремлінням людської творчості до оволодіння знаннями про минуле. В його системі утверджується та обґрунтовується уявлення людини про навколишній світ, піднімається багато фундаментальних питань людських інтересів і цінностей. Міфи постійно супроводжували розвиток літератури, даруючи їй протягом багатьох століть існування найважливіші мотиви. Особливо щедро користувалися міфологічною тематикою епох, трагедія і в значній мірі лірика.
Розділ II. 2. Художні особливості трагедії “Андромаха”
2.1. Образ Андромахи у грецькій міфології.
У 1667 була поставлена «Андромаха». Щось нове відкрилося французькому театру. Це була інша трагедія, відмінна від тих, які створював Корнель. Французький глядач знаходив дотепер на театральних підмостках героїв вольових і сильних, здатних перемагати; тепер він побачив людей з їхніми слабостями і недоліками.
Сюжет «Андромахи» запозичений в античних авторів. Расін уніс деякі зміни. В основу сюжету покладена легенда, оброблена Еврипідом у трагедії «Андромаха», Сенекой у «Трояді» і Вергілієм у другій книзі «Енеїди». Для своєї п'єси французький драматург обрав той варіант міфу про троянську царівну Андромаху, що передають Сенека і Вергілій. Поет пояснив свій вибір тим, що зображуючи бранку Пірра, він не хотів віддалятися від представлення, що існує в більшості його сучасників, які чули про Андромаху, тільки як про вдову Гектора і матір Астіанакса. Виходячи з цього, Расін зображує Андромаху не наложницею Пірра (така Андромаха в Еврипіда), а безутішною вдовою Гектора і самовідданою матір'ю його малолітнього сина, Андромаха в трагедії Еврипіда, охоплена суперечливими прагненнями, надламана стражданнями. Її образ відбиває той період життя древніх Афін, коли життєві форми втратили свою стійкість. Портрет її виразний. Характер змальований багатосторонньо. Страждання її хвилюють. Втратити усе з вини однієї людини, мати всі підстави його ненавидіти – уже цього досить для трагедії. В Еврипіда Андромаха боїться за життя Молоса – це її син від Пірра, боїться, що Герміона умертвить його, а разом з ним і її. У трагедії Расіна в Андромахи немає іншого чоловіка, крім Гектора, і іншого сина, крім Астіанакса «Характер і поводження Герміони – майже єдине, що я запозичив в Еврипіда, тому що моя трагедія, носячи ту ж назву, що й у нього, має зовсім інший сюжет», - пише Ж.Расін [1;352].
У творах древніх поетів знаходили образ людини, у якому пізнавали самих себе. Це не була людина, керована доводами розуму, що вільно вибирає предмет своєї любові. Ні, там була влада пристрасті, що підкоряє, безпорадність, як у “Андромасі”, Расін знайшов справді трагедійне в древніх, після того як знайшов його в собі. Грецька міфологія допомогла йому осмислити концепцію життя, що він витяг зі свого життєвого досвіду і досвіду своїх сучасників.
Давньогрецький міф про Гектора і Андромаху, прославлених Гомером, Еврипідом і багатьма іншими античними авторами не раз притягував до себе увагу письменників і поетів наступних поколінь людства. Французи пристосували поетичну легенду про юного сина Гектора й Андромахи Астіанакса до своєї національної історії, подібно тому як це зробили древні римляни з ім'ям троянця Енея. Юнак Астіанакс не загинув, як оповідають про те античні автори; він був врятований і заснував французьку монархію, ставши прабатьком французьких королів. Сюжет, заснований на легенді про Андромаху, лестив національній самосвідомості французів часів Расіна.
Андромаха у грецькій міфології – дружина Гектора. Батьком її був Естіон, цар місійського міста Фіви Плакінські.
Під час Троянської війни Фіви підкорив Ахілл, який убив Естіона і сімох братів Андромахи.
У Гомеровій “Іліаді” вона дружина Гектора також. Після падіння Трої втрачає єдиного сина Астіанакта, стає полонянкою сина Ахілла Неоптолема (Пірра) та їде за ним до Греції.
Еріпід зображує її гірку долю і знущання Герміони, дружини Пірра. У Андромахи з Пірром було троє синів. Після загибелі Пірра у Дельфах Андромаха переїжджає до Епіра разом з Еленом (троянським пророком), стає його дружиною. Після смерті Елена Андромаха повертається до рідної Місії.
2.2. Сюжет трагедії Расіна
Сюжетна лінія расінівської трагедії збігається з давньогрецьким міфом. Троя зруйнована. За одну ніч пало місто, під його уламками чи в битві загинули захисники. Жінок і дітей по жребію, як військову здобич, розібрали переможці. Андромаха і її син Астіанакс дісталися Пірру, царю Епіра.
Пірр полюбив Андромаху. Бранка не любить, не може полюбити Пірра. Він син Ахіллеса, а той убив її чоловіка. Він винуватець її нещасть, нещасть її народу.
О, вспомни, вспомни ночь, что длилась бесконечно,
Став для моей страны последней ночью, вечной!
Забыла ль ты, как Пирр, сверкающ и суров,
Вошел в сиянии пылающих дворцов,
Сквозь груды мертвецов шагая всех спокойней,
До самых пят в крови и призывая к бойне? –
говорить Андромаха своїй повірниці Сеорізі [14;48]
Уже кілька років живе при дворі Пірра Герміона. Вона прибула сюди як наречена Пірра. Хлопчик Астіанакс, що живе під вартою, мужніє день від дня, і це наділяє тривогою всю Грецію. З Греції в Епір прибув в якості високого посла син Агамемнона Орест і з ним його друг Пілад.
Орест повинний був зажадати в Пірра хлопчика, щоб повести його і передати в руки катів. Пірр відмовляється видати хлопчика.
Забота Греции мне кажется забавной,
Ужель других забот нет у страны столь славной?..
Ужели не смешно, что целая страна
Желаньем погубить дитя заражена? –
іронізує Пірр і відкидає наполягання посла.
Ореста найменше хвилює доля Астіанакса, і не заради нього він прибув сюди. Усі думи Ореста – про Герміону, але вона любить свого нареченого. Орест хоче повести Герміону таємно з Епіра, під видом хлопчика Астіанакса.
Орест поспішає до Пірра. Але дивна зміна відбулася в епірському царі. Він уже готовий віддати Астіанакса і заявляє Герміоні, що вирішив женитися на ній. Герміона щаслива. Зміни викликані тим, що Пірр говорив з Андромахой, розповів їй, що готовий захищати її сина і за це вимагав її любові і знову Андромаха віддала перевагу смерті шлюбу з ненависною їй людиною. Тому так і перемінився ображений її відмовленням Пірр. Расін показує суперечливу логіку любові.
Андромаха не може не зрозуміти Пірра. Яким би винним не був він перед нею, перед її народом, він її любить і страждає, - це добре знає Андромаха. Її вірність загиблому Гектору, її поняття про патріотичний обов’язок не дозволяють їй прийняти його любов. Вона готова вмерти, але не стати дружиною Пірра. І Андромаха зважилася на хитрість. Щоб врятувати сина, вона обвінчається з Пірром і тим зобов'яже його піклується про Астіанаксе, сама ж, не вступивши на шлюбне ложе, покінчить із собою і так збереже вірність покійному чоловіку.
І тепер, коли сценічний конфлікт між Пірром і Андромахой вичерпав себе, на перше місце виступає конфлікт між Пірром і Герміоной. Герміона кличе до себе Ореста. Він повинний убити Пірра.
Усе відбулося так, як вимагала Герміона. У храмі, під час вінчання, Пірр був убитий. Про це приходить повідомити їй Орест. Він думає, що обрадує її, адже вона так бажала помсти. Але з ненавистю і презирством зустрічає його Герміона. Орест вражений: адже він виконував її наказ. Герміона, з горя по загиблому Пірру, покінчила життя самогубством. Орест утратив розум. Такий фінал.
2.3. Головні герої твору
2.3.1. Андромаха
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
