73223 (612124), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Актуалізація образу Сковороди відбувалася в загальному контексті звернення поетів до культурних надбань українського народу, що було характерною рисою вітчизняної літератури кінця ХХ ст., на яку звертали увагу дослідники. Так, М.Славинський зазначав: “Пам’ять...Це слово в поезії вісімдесятих – серед найсвященніших слів, які знає людство” . На порозі нового тисячоліття виникла нагальна потреба збагнути, освоїти скарби культури нашого народу – “прамову сонця, вітру, струмка”, сягнути найглибшого свого коріння, зберегти все “духовно вартісне, спроможне працювати на сьогодення й майбуття”[24,119]. У поемах, циклах, окремих віршах діють реальні історичні особи, осмислюються достеменні події, факти, подробиці. Дійсно, мистецтво, а особливо поезію цього періоду не можна уявити без постійних звертань до історії культури, без її нового, глибинного, сучасного прочитання. З одного боку, це було свідченням життєвості того, що створили попередні покоління, а з іншого – умовою плідного розвитку тогочасної художньої думки. Українська лірика потребувала освоєння духовних скарбів свого народу для поглиблення філософського виміру творів, примноження їх образного арсеналу.
У цьому культурно-історичному контексті звернення до образу Григорія Сковороди, що як ніхто з інших митців лишався символом, оберегом духовної незалежності, ставало алегорією “розмови про свободу і правду”[21,35]. По-різному використовувався й трактувався цей образ, але він незмінно викликав посилений інтерес в умовах втрати етичних орієнтирів. У багатьох поетичних творах образ Сковороди розкривається під різним кутом зору, з наголошенням на різних рисах характеру мислителя, поета, гуманіста, який віддалений від автора століттями, але обов’язково світоглядно близький йому в чомусь. У сімдесяті роки поетична сковородіана збагачується як кількісно, так і якісно, з’являються нові її жанри: поетичні цикли (В.Підпалий “Григорій Сковорода”, А.Малишко твори зі збірки “Рута”, В.Коломієць “Мандри Григорія Сковороди”), ліро-епічні поеми (В.Бондар “Сковорода у Бабаях”, Ф.Малицький “Мудрець із Чорнух”). Такі майстри художнього слова як Д.Павличко, І.Драч, В.Підпалий та деякі інші здійснили вдалі спроби висвітлення непересічної постаті українського мислителя на широкому “соціально-історичному тлі, у дзеркалі власних суджень про життя”[22,66].
Але поряд із творами високої художньої вартості ми доволі часто стикаємося із номінативним використанням відомих імен, при якому історико-культурний ареол слави, що їх оточує, і є “єдиним світлом і пафосом вірша”[27,135]. А це вже стоїть на межі експлуатації чужої слави. Бо самого емоційного враження, позбавленого концептуального ставлення, самого захоплення в якості змісту й ідейного стрижня твору ще не досить для народження високохудожньої поезії. Вільний поетичний переказ усім відомих картин, символічне оперування, гра славнозвісними іменами без жодних зіставлень, переосмислень, аналізу абсолютно нічого не дає читачеві, окрім, можливо, свідчення того, що автор є освіченою людиною або принаймні обізнаною із найбільш відомими у світі історичними постатями. У такому випадку ідея твору зводиться безпосередньо до його теми. Досить часто у поезіях такого плану , а особливо тих, що належать літераторам-початківцям, ігнорується або спотворюється властивий першовзіцеві зміст. Образ використовується настільки довільно, що від нього може залишитися сама тільки назва. Це свідчення тенденції до орнаментування твору, використання відомих, прославлених іншими митцями образів у якості прикрас. Тут образ стає не пафосом твору, а яскравою деталлю, жодним чином не пов’язаною з ідейно-тематичним його звучанням.
Так, поезія С.Тельнюка “Світ і його ловив” є просто розширеною трактовою відомого вислову Григорія Сковороди: “Світ ловив мене, але не спіймав”, який, до речі, подано як епіграф твору. При цьому не названо жодних імен або фактів, не згадано подій, що могли б прояснити цю фразу. На рівні емоцій розповідається, що:
Світ і його ловив... І не спіймав.
Хоч думав: він попався! Він попався!
А він у хижих сітях задихався
І недостойні словеса казав.[26,77].
Людині, яка нічого не знає про Сковороду цей твір буде незрозумілим, а тому, хто хоч трохи знайомий з цією постаттю – не скаже нічого нового. Отже, це просто по-новому скомпонована (автор використав форму сонета) ілюстрація до епітафії видатного мислителя. Меншою декларативністю позначений триптих С.Тельнюка “З віршів про Сковороду”. Хоча й тут складний внутрішній світ митця часом замінюється трафаретним портретом :
Засмаглий, чорний, ніби циганчук,
Ходив собі і мислив по-латині,
Ішов у перелатаній свитині,
Ціпка не випускаючи із рук.[25,125].
Але автор намагається піднятися до широких філософських узагальнень, підносить постать Сковороди до всесвітнього масштабу: “В ходу його вслухалася Земля І пружно оберталась під ногами”. Емоційно наснаженим є момент прощання Григорія Савича із життям, де підкреслено його прагнення охопити розумом всю безмежність Всесвіту: “І мчала мисль в Коперникове небо Й переступала зоряний поріг”. В цілому триптих попри певні досягнення в освоєнні історичного образу є недосконалим з композиційної точки зору, не є цілісним, створює враження окремих елементів.
Змальовуючи яскраву особистість письменники часто зловживають літературними штампами, ніби працюючи за єдиним зразком, що призводить до значного розходження між реальним образом і його стереотипним відтворенням. За радянських часів ця тенденція посилювалася ідеологічною навантаженістю, ідейно-політичним спрямуванням творів. Так, Григорій Сковорода у поезіях В.Коржа (“Пильнування”), П.Бондарчука (“До істини”) з живого, сповненого складного внутрішнього руху історичного образу перетворився на мислителя, що вболіває за народ і всі надії якого справджуються в радянський час. На фоні цих настанов виділяється трафаретність використаних авторами деталей, які створюють цей образ: “в полотняній мантії”, “турбот торбина” (“Пильнування”), “в латаній свитині”(“До істини”). За цими описами губиться сама особистість Сковороди, він перетворюється на непохитного моралізатора, надлюдину, на
Сурового філософа – Григорія,
Ласкавого суддю – Сковороду.[11,107].
Штучне спрощення образу , шаблонність зумовлюють його канонічність. Відсутність авторської концепції перетворює вірш на римовану ілюстрацію, повторення вже сказаного іншими. Упадає в очі невідповідність пафосу вірша, його високої мети тим засобам, за допомогою яких твориться образ. Нагромадження метафор ( “місив думки”, “мудрість пік”, “ловив життя хвилини”, “зорить Сковорода”) попри наміри автора призводить до комічного ефекту, вражаючи стильовою недоречністю:
Філософ в латаній свитині,
Топтав до істини він путь.[1,108].
Тенденція до ідеологічної насиченості властива й поезії “Сковорода” В.Осадчого. Антиклерикальні виступи Сковороди згідно із радянською традицією трактуються автором як критика релігії взагалі:
Філософи тодішньої доби –
То, переважно, лиш Христа раби.
Ти ж смолоскипом правди палахтів...
Або ще: ...Та істина, що вічна є природа,
Існує поза волею богів. [19,77].
Отже, тут атеїстична наснаженість твору є даниною ідеологічному ладу, за часів якого жив письменник.
Поряд із подібними ілюстративно-пропагандистськими творами в сімдесяті роки з’явилося чимало поезій, позначених новим, нетрадиційним підходом до освоєння образу Сковороди. Так, вдалим експериментом по проникненню в духовний світ філософа, спробою подивитися на оточуючі реалії його очима став поетичний цикл І.Драча. це вже не яскрава ілюстрація, не оцінюючий сторонній погляд і не спроба тлумачення спадщини мислителя. У поезіях циклу зникає межа між душею, розумом, думками й почуттями Григорія Сковороди й автора, вони зливаються у неподільне ціле, відчувають один і той самий біль. Ці твори дійсно вистраждані, виболені автором, а тому вражаюче особистісні, незважаючи на те, що дві поезії є прямими переспівами пісень Сковороди (“Сердечна печера Григорія Варсави Сковороди” – пісня 8, “Час” – пісня 23). Поетичний роздум відбувається на рівні “універсальних морально-етичних категорій”, перевтілення в мислителя здійснюється за рахунок відтворення “ ймовірно притаманного йому способу мислення, темпу і логіки, розсудливої емоційності”[21,57].
Болючі питання, що підіймає автор є актуальними для будь-якого часу, а тому заклик очистити свою душу може бути звернений як до сучасників Сковороди, так і до людей ХХ століття:
Душі своєї володіння
Ти переглянь безжальним оком –
Яке покільчилось насіння?
Погані трави рви жорстоко...[7,228].
Це алегорична проповідь, в якій І.Драч виклав концептуальні моменти етичного вчення Сковороди – відмова від матеріального багатства, засудження гордощів, поверховості в навчанні. Духовна чистота проголошується тут запорукою щастя:
...прекрасні квіти
Пести, охороняй, юначе,
І в квітах будеш ти сивіти,
Сам будеш квіткою неначе.[7,228].
Поетичний експеримент доводить: слово Сковороди витримує випробування часом, його ідеї перегукуються з думками далеких нащадків. І ця світоглядна близькість І.Драча й Г.Сковороди зумовлює непідробну щирість, особистісність поезії “Молитва сліз Григорія Варсави Сковороди». Твір пройнятий невимовним болем, він звучить пристрасним зверненням до вищої сили , проханням людини, яка усвідомлює неможливість очищення всього світу силою своєї душі : “Сліз мені он як бракує” і у своєму розчаруванні шукає втіхи:
Дай мені вод цих у душу,
Хай я цю муку розрушу,
Тугу розтрощу –
Сліз в тебе прошу,
Втіш мене, отче![7,228].
У поезії “Час” звучить заклик діяти, не гаяти ані хвилини. Кожна прожита мить є важливою в житті людини, кожна особистість є цінною для суспільства – ця думка проходить крізь увесь твір. Не можна пробачити навіть однієї прожитої марно хвилини, жодної долі, що не залишила по собі сліду, а значить:
Любий друже, мить наспіла,
Байдики облиш ураз
І сю ж мить берись до діла:
Плине час, і зрине час![7,230].
Останнім акордом циклу є вірш “Сердечна печера Григорія Варсави Сковороди” – надривна молитва, крик душі, в якому утверджується “самовартісність особистості, її безцінна неповторність”[21,58].
Смертельні рани душу мені гнули,
Пекельні біди зашморг затягнули,
Тьма страхом дихала, о лютий люде!
О время люте ![7,229].
І не суттєво, яке саме це “время люте” – ХVІІІ чи ХХ століття , бо завжди кожна людина несе до смерті свій “тяжкий хрест”, молячи про допомогу:
Так на Голгофу я спішу в заклятті,
Де лікар мій і два між нього таті,
Де Іоанн рида при цій годині
При хрестовині.
Господоньку, моя відрадо в горі!
Сприйми слова ці, струєні та хворі,
Даждь зцілення – я ж твого слова пастир,
Не дай пропасти !..[7,229].
На прикладі “Сковородіани” І.Драча можна говорити про художньо-філософське освоєння образу, розширення ідейно-естетичних обріїв поезії, що виступило запереченням літературі , “украй засміченій примітивними світоглядними гаслами і вульгарно-соціологічними формулами смислу життя”[21,59].
У 1976 році Б.Олійник створив цикл поезій “Сковорода і світ”, що був присвячений 250-тій річниці від дня народження митця. Твори були написані зі свідомою метою зобразити Сковороду як особистість світового рівня, видатного представника великої культури, що й зумовило урочисте й піднесене звучання поезій. Образ філософа побудований на контрастах, зіставленні дріб’язкового й величного, матеріального й духовного, так, уже в першому творі циклу психологічний портрет Сковороди вимальовується як протилежність розбещеній суспільній верхівці:
Уже пороги вкрила сивина:
Пішли універсали на підметки.
Уже гоноровита старшина
Клейноди обміняла на маєтки.
...І тепло так і ситно.
От ще тільки,
Аби не той... у чорнім, як шуліка,
Що наступа на рідні мозолі,
Що не дає похрамувати всмак
І на похмілля виспаться в барлозі.
То в глупу ніч сколошкає собак,
То костуром загрима на порозі:
Гей ви, погрязлі в смальці і гульбі,
Ну, раз би чесно глянули на себе:
Як недостойні праведного неба,
Хоч землю не паскудьте по собі!.. [18,36].
Автор наголошує на моральній вищості Сковороди, що виступає уособленням совісті народу, тим мірилом, по якому “вивірятимуть путь нащадки”. У шести віршах циклу простежуються окремі події життя філософа: прощання з рідним селом (“Вихід”), навчання в Києво-Могилянській академії (“Дія”), подорож до Італії (“Рим”). Характерним для цих творів є контрастність образів, поєднання несумісного: “В шкапових чоботях ішов чудний месія”, змалювання поряд матеріального, побутового:
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
